Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Show Must Go On!

«18-24.05.2018»
24 травня, 2018 - 17:17

Якщо в нас у політику йдуть переважно ті, хто тільки й уміє сяк-так говорити, чому на посаду президента не можуть претендувати ті, хто тільки й уміє, сяк-так співати, або сяк-так безглуздо жартувати? Все одно, попиту на тих, хто хоч скільки-небудь знається на державному управлінні, праві й економіці в українців на сьогодні немає. — Надто розумних у нас не люблять. Тому і не дивуйтеся, що пошук «нових облич» в українській політиці перетворився на телешоу «Голос країни», а передвиборчі рейтинги кандидатів у президенти все більше нагадують дешевий провінційний хіт-парад. — У цьому весь виклик епохи, на зміну поколінню блазнів, що здавалося безсмертним, в українську політику повинне прийти покоління вокалістів і стендаперів, а там, дивись, згадуючи минулі вибори, час і українських Дартів Вейдерів прийде.

І як мінімум український інтернет підірвала зроблена нещодавно Іво Бобулом заява про його участь у президентських перегонах. Неначе і без нього передвиборча кампанія, що офіційно ще не стартує, не здавалася б пародією... Ім’я Бобула не раз спливало в публікаціях і постах, присвячених майбутнім виборам, але як поганий жарт, мовляв, дивись, і до такого маразму може ще дійти. Невідповідне відчуття гумору, зарозумілість співака у відповідь зіграла поганий жарт з усіма нами. Буде нам наука, це лихо не варто було будити. Втім, що Бобул, що Зеленський і Вакарчук — зовсім не першопрохідці представників світу українського шоу-бізнесу в політиці. Весільні співаки, весільні композитори, навіть цілі весільні академіки у виборчих списках партій і блоків уже були. І якщо Повалій або Лижичко можна було претендувати й отримати депутатський мандат, чому тим, хто йде за ними, не можна посідати президентське крісло.

Адже в країні, де демократичні традиції та пов’язана з ними політична культура є хіба що предметом дослідження істориків-медієвистів (такі країни політкоректно називають «молодими демократіями»), у політиці може бути будь-хто. Всього-на-всього потрібно мати обличчя, що часто з’являється в телевізорі, та навики критикувати будь-яку, залежно від теперішнього політичного моменту, владу. Власне, за принципом фотогенічності й умінням упевнено з екрану виголошувати будь-яку нісенітницю і відбирають учасників передвиборчі шоу, що стартують одне за одним на різних каналах, на яких телеглядачі обирають статистів для майбутніх кампаній Рабиновича та Вакарчука/Пінчука. — Перепрошую, якщо чийсь проект я не згадав, пишу виключно про ті, які знаю. — За допомогою цих телепроектів і покликаних на політичні зібрання згасаючих естрадних зірок намагаються задовольнити запит, що сформувався у виборців, на нові обличчя. Хоча, більше схоже на те, що так, тасуючи і оновлюючи статистів і сценічних прим, намагаються утриматися в бізнесі все ті ж до болю знайомі протягом останніх 25 років продюсери та режисери політичного шоу.

Чотири роки тому в мене  зародилася надія, що скоро в українській політиці багато що і багато хто зміниться. Причина цьому — депутатські мандати, які не отримали декілька майданівців (я не мав ілюзій щодо більшості з них), та балаклави, що зняли мережеві «герої» АТО. Джерелом моїх надій була децентралізація, що почалася в нашій країні, яка разом із перерозподілом від центру на місця коштів і повноважень, як мені здавалася, неминуче повинна була б оживити місцеве політичне життя, замість злодійкуватих балакунів привести в місцеву, а потім і в українську політику людей і партії діла. Можете сміливо називати мене наївним, сьогодні я і сам себе таким вважаю. І річ навіть не в тім, що це триваліший, ніж мені тоді здавалося, процес. У суспільстві назрів попит на нові обличчя в політиці, але зовсім не новий формат політики. Сформований зусиллями Шустерів формат політики як телевізійного шоу для більшості виборців якраз і прийнятний. Попит народжує пропозицію і визначає результат.

«Зроби мені монтаж», — просить героїня «Людини з бульвару Капуцинів», із здивуванням довідавшись, що в житті, не як у кіно, і дитина з’являється на світ не відразу після першого поцілунку. Більшість українців не знають, і не хочуть знати, як влаштована економіка/правова/політична система, як зробити їхнє життя кращим. Їм здається, варто лише набрати акторів більш фотогенічних, а режисер уже якось примудриться, і зробить монтаж, бажано дотримуючись двогодинного формату, як зазвичай у кіно. І їм невтямки, що попри те що замінять акторів, перед ними розігруватимуть усе те саме старе шоу.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments