Люди рідко користуються свободою, яка у них є, наприклад свободою думки, а замість цього вони вимагають свободи слова.
Серен К'єркегор, данський філософ, теолог і письменник

Слов’янськ: 55 днів без ДНР. Репортаж слов’янки

29 серпня, 2014 - 16:49

«Боже, розмалювали усе в оті українські кольори, робити їм нічого. Знищили місто, а тепер калякають», - дві літні бабусі впершись руками в боки розглядають щойно викрашений синьо-жовтий паркан біля слов’янського дитячого садка у мікрорайоні Артема у Слов’янську. Одна жінка з огидою спльовує в сторону, інша – поправляє хустку на голові й злісно мружить очі. Це перше, що я побачила, коли з фотоапаратом вирішила прогулятися рідним районом.

 

МІКРОРАЙОН ІМЕНІ АРТЕМА

БІЛЯ ШКОЛИ №13

Йду далі, чую: «Дивись як розбомбили. А тут, глянь, вікон нема, все розвалено», - дивуючись показує пальцем на стару п’ятиповерхівку охайно одягнений чоловік. Він одразу дістає з кишені айфон та робить знімок. І все б нічого, але цей будинок вже дуже давно має такий вигляд і тільки зараз видається туристам «розбомбленим». Я це знаю, бо протягом 11 років проходила повз нього дорогою до школи.

Таких оманливих об’єктів чимало, але поруч з ними – наслідки війни. Йду повз місцеву школу №10, на всю вулицю грає «Червона рута», відчувається запах ремонту. Повертаю за ріг будівлі й бачу бригаду робітників, які то тут, то там латають стіни учбового закладу, розмовляють українською й російською. Один з них весело підбігає до великого автобусу з нашим прапором на капоті, щоб зробити «Руту» голосніше. Зустрічаю маляра дядю Колю. «Добре, що відбудовують. Чув, що то жінка Порошенка фінансує. Підтримую такий крок, тільки от для місцевих роботи нема. Підходив до бригадира, пропонував свою допомогу – не бере. А було б добре трохи підзаробити, я наче не криві руки маю», - каже мені.

 

У МІКРОРАЙОНІ ІМЕНІ АРТЕМА

 

Пройшла ще метрів десять й застигла. Бачу дім та не бачу під’їзда. Від квартир лишилася лише спогади та трохи стін. Біля цієї розрухи лава, на ній сидить сивий чоловік середніх літ, широко розставивши ноги та руки, відпочиває. Побачив, що я дістаю камеру й одразу реагує: «Мені треба піти з кадру чи зі мною картинка краща вийде?». Ще не встигаю відповісти, як з іншої лави лунає: «Сємьонич, шо там? Знову слави та дєнєг захотів? Нащо тобі ці фотосесії?». «Сємьонич» встав зі свого місця та пішов собі.

Далі по вулиці – розбиті та заклеєні навхрест скотчем вікна, дірки в стінах, повалені дерева, згорілі «генделики» (так деякі слов’янці називають маленькі крамнички, де продають цигарки та алкоголь) – та все ж виглядає не так страшно, як я думала. Багато з того так завжди й виглядало.

На ринку галас, купа людей, всі «точки» зайняті, продуктів – море, тільки от дах постраждав від уламків, увесь в дірках, що створює незручності торгівцям під час дощу. Зустрічаю сусідку, вона показує мені відро картоплі: «Саша, поглянь, яке щастя. Я ж перед війною накидала у себе на городі картоплі та отак все й лишила, а вона під тими пулями та «градами» он яка виросла!».  Її обличчя осяяне щастям, показує картоплинку наче свиток золота. «Ти знаєш, я зрозуміла, що я щаслива людина. Газ є, вода є, світло є, дах над голово теж є, ще й чудо таке вродилося. Мені після цієї війни тепер багато для радості не треба. Все переоцінила», - каже сусідка.

Дорогою у Семенівку заїжджаємо на головну площу Слов’янська – я її не впізнаю, бо все синьо-жовте: лави, стовби, на адміністрації величезний прапор, навіть Ленін в відповідному шалику. Люди у вишиванках, дівчатка з вінками на голові. Мій друг Дмитро каже, що це все зроблено до Дня Незалежності, і що більшість людей не місцеві, однак є й свої, які нарешті мають змогу вийти з українською символікою на вулицю. Таких, за його словами, теж вистачає.

 

ЦЕНТРАЛЬНА ПЛОЩА МІСТА СЛОВ'ЯНСЬК

 

У самій Семенівці – тиша. Так, тут будинки розбиті вщент, однак це не Сталінград, як порівнювали російські медіа.

Ми вийшли біля одного з них, щоб сфотографувати. Жінка на велосипеді побачила мене й злісно фиркнула: «Фотографуйте фотографуйте, нехай усі бачать, що українська армія з людьми зробила!». Я питаю її, чому вона вважає, що це саме наші військові, а вона: «Та ми увесь час тут були й бачили як пулі з Мілових гір летіли. Тут неподалік блокпост ополченців був – в них не потрапили, а будинки розбили. І як це називається? Чому у центрі міста будівля СБУ, де ті ополченці сиділи, стоїть ціла, а спальні райони розбиті? То вони виходить проти нас воювали». Питаю, чому ж тепер у місті спокій й відновлюють школи, якщо армія проти них боролася? Жінка вибухає: «Та самі розвалили, то самі нехай відбудовують!».

БУДИНКИ В СЕМЕНІВЦІ

 

Одна з «пам’яток» Семенівки зараз це знищена психлікарня. Біля неї немає жодної людини, будівля продірявлена вщент. Навколо розвалені корпуси. Діма розповідає, що навряд вже її будуть відновлювати, тут тільки зносити й будувати наново.

 

У ПСИХЛІКАРНІ БАЗУВАВСЯ ШТАБ ТАК ЗВАНОГО "ОПОЛЧЕННЯ"

 

Мені від такої тиші стало страшно й ми вирішили їхати додому.

По дорозі проїжджали блокпост української армії. Бійці «Київ 1» втомлено перевірили наші документи, Діма дістав з багажника груші та яблука – віддав військовим.

Згодом, як виявилось, троє моїх однокласників зараз воюють в рядах «бійців ДНР» та щиро вірять, що ще повернуться в Слов’янськ та «звільнять» його. Інші хлопці з мого класу наразі возять на блокпости української армії необхідні продукти та вітаються «Слава Україні». Колись вони були друзями, тепер у них не тільки різні погляди на життя, а й різні Батьківщини.

Складно сказати, що змінилось у моєму місті за цей трагічний період. Тризуби на стінах – справа рук місцевих патріотів, які завжди були такими. Багато людей змінили думку: раніше носили котлети «ополченню», а тепер армії. Але все одно залишаються ті, хто  «краще знає, хто нас хотів знищити».

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments