Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Спи, мій малесенький, доки є час

26 червня, 2017 - 10:20

Сон – це привілей. Позбавити людину сну, контролювати її сон – такий спосіб для подальших впливів і маніпуляцій настільки бездоганний, що позаздрять наперсточники на вокзалах. Системні порушення сну впливають на наші відчуття часу, потім простору – відтоді і внаслідок ми поступово втрачаємо відчуття нашого Я. Отже, від здорового сну залежить те, як ми себе сприймаємо. «Сон – це привілей»; то най і рідко озвучене, але часто практиковане гасло дисциплінарних інституцій: від тюрем і нарколікарень до дитячих таборів відпочинку. Людина, яка систематично недосипає – беззахисна для зовнішніх впливів. Буквально і метафорично.

Людина, яка спить – беззахисна. Дослівно. Якщо в якомусь кіно з розряду «не-шедевр» хочуть показати кінченого маніяка, його змусять збуджено спостерігати за сплячою жінкою. Зрештою, коли хочуть показати палко закоханого, він напевне робитиме те саме: дивитиметься на людину, яка спить. Бо це і непристойно, і спокусливо.

Такою сценою починається один із найкращих психологічних романів у світовій літературі, до речі. Один юнак дивиться, як спить інший, – і йому стає млосно і гидко. Це поєднання «млосності» і «гидкості» є соромом, здається. Бо з одного боку, той, хто спить поруч, нам довіряє. Бо з іншого боку, ми, дивлячись на нього, його так чи інакше контролюємо, і під нашим поглядом він міняється (відповідно до другого закону термодинаміки). Чим ми і зраджуємо довіру Іншого, вторгаючись у найпотаємніше. А ще, певно, не без того, щоб виникло небезпідставне відчуття: той, хто спить і той, хто не спить – представники різних «біологічних видів»: паруватися їм апріорі не можна.

Тож, засинаючи, ми не відмовляємося від свої сутності і особистості (здібностей на те не стане), але прирощуємо до свого Я ще щось. Те, що нас визначають сновидіння – давно нам уже повідомили (і годі сперечатися). Але щоб нас визначав сон? Ситуація і стан, в якій ми максимально пасивні, гранично вразливі? Але це насправді так. Скажи мені, де-як-скільки ти спиш, і я скажу тобі, ким ти є. Щонайменше: ким себе вважаєш.

Не так давно у френдстрічці ФБ мені трапився цікавезний пост. Відома і успішна людина міркувала, що останнім часом снобізм серед колег-друзів набув ще одного неочікуваного виміру. Тепер стало модним демонструвати свою соціальну і професійну успішність наявністю унормованого робочого дня. «Не телефонуйте мені о дев’ятій ранку, прошу, я в цей час ще сплю» або «Ні, на жаль, не зможу розглянути робочу пропозицію у ці вихідні, я їду за місто». Унормований робочий день як привід похизуватися. І то без всяких вимог профспілок. Авторка посту була трохи роздратованою, але відверто іронізувала. Тож і я собі посміхнулася злегка. І тут же злегка перелякалася.

І люди, про яких писала топ-блогерка, і вона сама (та і я так само, та і більшість із вас, припускаю) належать до тієї соціальної страти, котру останні років десять прийнято називати «креативним класом» (прислуговуючись поняттям і концепцією Річарда Флоріди).

Щоб в певній країні виник і зміцнився креативний клас треба чимало умов. Зокрема, слід інтитуаційно забезпечити те, що звуть «соціальним ритмом». Люди, які створюють інтелектуальний і культурний продукт, працюють принципово в іншому ритмі, ніж корпорації чи індустрії. Фрілансери, творчі комуни і таке інше, чим далі – тим більш екзотичне й екстравагантне. Продуктивність креативного класу напряму залежить від поваги спільноти до  індивідуального робочого ритму.

В книжці про креативний клас Флоріда наводить одне питання, з яким він регулярно звертався до своєї аудиторії. Якщо можна було б обирати між умовними машинним цехом і перукарнею (тобто, між високою зарплатнею і гарантією робочого місця та творчою свободою і нефіксованою оплатою) – куди ви спрямували б свої таланти? Всі респонденти Флоріди обирали перукарню. Це допомогло соціологу зробити висновки. Що за креативною економікою майбутнє. Що індустріальні пріоритети сьогодні сильно підважені через те, зокрема, що вони утискають соціальну свободу людини, когерують її «ритми» під себе.     

Ви уже мали можливість серед свого оточення зафіксувати щось типу нової привілейованої соціальної групи – «не-працевлаштовані» трудоголіки? Класова ознака креативних цих: сліди хронічного недосипу, загнаний погляд і залежність від чорної кави. Класова ж приналежність відбивається на тілі (не тільки стать і раса, що разом із класом творять три головні фактори стратифікації люду). Селянські мозолі. Трудовий піт. Офісний остеохондроз. Фрілансерські темні круги/мішки під очима. 

І тут я збагнула. Питання про цех і перукарню Флоріда адресував переважно студентам гуманітарних і соціальних дисциплін престижних університетів. Вони і не могли дати іншої відповіді. На зміну рольової моделі типу «життєрадісний пролетарій», «успішний фінансист», «відповідальний менеджер», «перспективний службовець» приходять нові соціальні стереотипи. Ми і серед нас: «інтелектуальні фрілансери» і «креативні підприємці». Ті, хто не дозволяють себе експлуатувати і самотужки знімають протиріччя між роботою і капіталом (вітання Марксу). Оце страшно популярне питання: якщо ти такий талановитий, то чому ти такий бідний? Воно уже зробило свою роботу: заявка на «новий клас» прозвучала і була схваленою.

І от просто зараз серед тих, хто вибрав свободу творчої праці, за пару років тієї свободи почали чітко виокремлюватися «сноби», що хизуються наявністю адекватного часу на сон і відпочинок (яких і зауважила фб-блогерка). Бо попри все, сильно спати хочеться – така дуже проста відповідь. Коли ми спимо, ми беззахисні. Ми не здатні брехати, в тому числі – і собі. В тому числі і про межі власної свободи.

Отже.

Перукарня чи машинний цех? – Розбудіть мене через п'ятнадцять хвилин і повторіть, будь ласка, питання.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments