Сталінські міфи про «першу столицю» живуть і… перемагають
В Україні триває декомунізація. У всіх містах, селищах і селах змінюються назви вулиць і площ; географічні мапи вщент застаріли, бо сьогоднішня топонімія істотно відрізняється від учорашньої – і так далі, і таке інше. Проте разом із тим деякі комуністичні міфи не тільки не зникають, а й поширюються далі; вони унаочнюються у цілком об’єктивних формах – у мас-медіа, у назвах фірм, у найменуваннях громадських організацій тощо.
От, скажімо, у вересні на сайті львівського «Експресу» можна було прочитати заголовок інформаційного повідомлення: «Пульс першої столиці. За останні два роки Харків заговорив українською». Звернули увагу? Харків – «перша столиця». Формулювання ще сталінських часів. І якщо раніше це словосполучення фігурувало в назвах громадських організацій (причому певного ґатунку) та різного роду бізнесових структур, то тепер, як бачимо, воно докотилося і до так званої «столиці українського П’ємонту».
Але ж насправді першою столицею України в 1917 році, після створення Центральної Ради, а потім – проголошення Української Народної Республіки став Київ. У Харкові ж осіли два маріонеткових уряди: під кінець 1917-го більшовицький клон уряду УНР («робітничо-селянської» УНР, як вона звалася в офіційних документах), в якому навіть не була передбачена посада прем’єра, бо всі директиви надходили з Петрограду, та «уряд» маріонеткової Донецько-Криворізької республіки. Передісторія цього була такою. Коли більшовики та їхні союзники наприкінці 1917 року не змогли здобути більшість на Всеукраїнському з’їзді робітничих і селянських рад у Києві, їхні делегати притьмом переїхали до Харкова, об’єдналися там із членами низки збільшовизованих рад міст Слобожанщини, Донеччини та Луганщини і проголосили себе єдиною законною владою УНР. А оскільки жодних шансів здобути контроль на всій території УНР вони не мали (як засвідчили вибори до Установчих Зборів, за більшовиками йшло приблизно 10% українського люду), то вони закликали на допомогу «братню Росію». Втім, її і кликати не треба було – адже більшовики України були обласною організацією російських більшовиків, повністю підпорядкованою ЦК партії; підривна агентура Леніна та Троцького вільно діяла на території УНР і, користуючись безберегою демократичністю української влади, розкладала зсередини військо та державний апарат і засипала міста та села республіки безплатною пропагандистською пресою, яка на всі заставки лаяла «українських буржуазних націоналістів» та обіцяла незчисленні блага від дружби з Росією.
Ну, а вслід за газетною тріскотнею про «озвірілих націоналістів» (на щастя, телебачення тоді ще не винайшли) пішли в бій «добровольчі» загони під прапорами і від імені «харківської УНР». Почалася війна, яку дехто називає російсько-українською, а варто було б назвати «совєтсько-радянською». Або першою колоніальною війною більшовиків, які ринули упокорювати найважливішу для метрополії бунтівну провінцію Російської імперії. Так, номінально у Росії була проголошена «пролетарська демократія» - проте імперіалізм залишився на місці, хоча й під новою шабатуркою. Щоправда, остання була надто вже блискучою, тож звабила тоді, в 1917-му, чимало малоросів та інших жителів України…
Більшовики були вигнані з України навесні 1918-го (причому не німцями-австрійцями, як твердила комуністична пропаганда, а – як засвідчив у листі до Леніна один із нечисленних українців у керівництві КП(б)У Володимир Затонський, «повсталим українським народом»); тоді їхньою останньою «столицею» був Таганрог (до 1925 року він входив до складу України, під якими б назвами остання не існувала). А наприкінці того ж року більшовики об’єднані під егідою створеної на з’їзді в Москві КП(б)У, сформованого в Курську «Украинского революционного комитета», а потім «уряду» начебто незалежної «Украинской Социалистической Советской Республики» (так вона спершу звалася, і її конституція була спершу написана російською на основі конституції Росії), і тільки потім перекладена українською) посунули свій «Украинский фронт» на Харків і Київ. І знову їм удалося розкласти українське військо обіцянками раю на землі та викриттям зловмисних підступів «агента Антанти генерала Петлюри» і завоювати значну територію України, і знову їх викинув геть повсталий український народ. От тоді Харків також кілька місяців побув тимчасовою столицею «червоної України» - проте за першої-ліпшої можливості більшовицький «уряд» і ЦК КП(б)У переїхали до Києва.
На початку 1920-го, повернувшись, більшовики невдовзі знову втратили Київ під натиском українських і польських сил – і знову перенесли свій центр до Харкова. І лише з четвертої спроби, запровадивши НЕП й українізацію, тобто пішовши на значні поступки українцям та скориставшись шовіністичною недолугістю «білих» політичних сил і відступництвом влади другої Речі Посполитої щодо свого союзника – УНР, більшовики змогли-таки поставити під свій контроль більшість території України, віддавши решту іншим державам. А Харків був офіційно зроблений столицею УСРР. Він був нею по 1934 рік, потім ЦК й Раднарком знову переїхали до Києва.
У ті часи Сталіну треба було звести нанівець саму пам’ять про існування УНР, тому про неї навіть не згадують; в офіційній біографії генсека сказано, що в центрі його уваги, поміж іншого, в 1917-18 роках була «боротьба проти контрреволюційної Української ради», – й ані слова про незалежну УНР. У такому контексті цілком логічною була й міфологема про «першу столицю», яку досі, як бачимо, дехто повторює навіть у Львові, не замислюючись над фактами історії і не помічаючи, що крокує сталінським курсом. І бізнесмени, що ставлять «першу столицю» у назви своїх фірм, теж не розуміють (чи не хочуть розуміти), що Харків був столицею УСРР, де таких як вони не розстрілювали хіба що під час НЕПу, що тривав «аж» із 1921 по 1929 роки й закінчився колективізацією, «розкуркуленням», «знищенням непманів», а невдовзі – й Голодомором, московські директиви щодо проведення яких ретранслювали та «творчо доповнювали» владні структури у Харкові…
Отож чи варто комусь пишатися, що Харків був маріонетковою «першою столицею», визначеною більшовиками спершу для протистояння незалежній Україні, а потім – для стирання самої пам’яті про неї та для «зачистки» УСРР від «небезпечних елементів, тобто для проведення політики геноциду?
