Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Свобідна жінка під білим сонцем

2 жовтня, 2017 - 10:43

Грудень 1928 року. Триває Всесоюзна нарада жінок Сходу. Надія Крупська проголошує доповідь «Шляхи розкріпачення жінок Сходу». Вона говорить, що рівноправ’я жінок є особливою формою радянської демократії. Але головна теза інша: недостатньо докладається зусиль, щоб повідомити самій східній жінці про її безмежну свободу. Офіційний сигнал у такий спосіб дали. На нього мусили відгукнутися активісти й інтелектуали.

Емансипація східної жінки стає сталою темою агітації з 1920-х і майже до початку 1940-х. І месидж Крупської в ньому ще й посилили у найочевиднішій спосіб: про розкріпачення «кольоровій» жінці почали масово розказувати її «білі» сестри. Знайомий до сліз орієнталістський підхід, в якому начебто лінійна жіноча солідарність підміняється новою ієрархією. Щось таке явне: щоб бідна сирітка Джен Ейр сиділа в гостинній Рочестера, ненормативна креолка Берта має бути замкненою на горищі. У радянських агітаторів-жінок була очевидна перевага перед колегами-чоловіками: істинність їхнього висловлювання підтверджувалася спільним жіночим досвідом. Сумнівний метод верифікації насправді. Ну от, можете здогадатися, кому належить один із останніх виступів за темою «геть чадру!», та ще й уже в мертвецькі-благосних 1970-х? Валентині Терешковій. Продавати унікальний досвід космонавтки як універсальний досвід розкріпачення жінки? – Дорого коштуватиме, чесно.

Варто сказати, що очевидний другий компонент виробництва орієнталки активізувався значно пізніше за 1920-ті. Це формула «білий чоловік рятує кольорову жінку від кольорового чоловіка». Згадали «Біле сонце пустелі»? Збагнули, про що те кіно насправді? І чому і для чого Гюльчатай має показати обличчя юному білому блазню? Хоча в тій же промові Крупської цей підхід був уже означений. Казала, що треба проводити пропаганду серед жіночого населення, але й серед чоловічого – також. Тільки мають це робити різні люди і у різний спосіб. Жінки діляться досвідом звільнення між жінками ж: як безпечно жити вільній радянській жінці. А-от у випадку «чоловічого кола» мусить працювати посміх.

Саме так. Процитую: «Чи використовуєте ви насмішку, досягаючи мети вашої роботи, говорячи про стосунки чоловіків і жінок на сході, чи достатньо береться на вістря в сенсі осміювання ці старі стосунки? Часом сильніше, ніж значна агітаційна стаття, діє карикатура». На позір очевидні речі, в основі яких маніпулятивні техніки іншування. Некультурно жити, як раніше – це був головний аргумент агітаторів щодо обох «закріпачених» статей.

Зауваження по ходу. Уже більш-менш в наші часи в ситому середньому класі проводили опитування про головні страхи людей (люблю його, тож часто активую). Серед жінок із великим відривом фінішував страх фізичного насилля, зокрема, сексуального. Чоловіків лякала найбільше ситуація, в якій його прилюдно висміюють. Щось нагадує? Пропаганда з розкріпачення жінок радянського Сходу працювала саме з цими (і досі провідними) соціальними жахами людини. Соціальними, наголошу.

З людини соціальну людину, означену гендером і класом, робить першочергово одяг, «дисплей». Ступінь розкріпачення східної жінки він і визначав. (Ви знаєте, що паранджа – в сенсі отой довгий халат з фальшивими рукавами – це спочатку був чоловічий одяг; а от сітка, яка закривала обличчя – чачван, – то уже елемент жіночого строю? Якщо нічого не плутаю, звісно). Еротичний елемент у пропаганді про звільнення східної жінки був відчутним, її буквально роздягали. Порнографічна уява пропаганду ніколи не підважує, до речі, а тільки підсилює.

В Азербайджані є своя героїня, історія якої стосується сюжету «геть паранджу!». Зараз ту дівчину згадують хіба як прототип для центральної постаті в скульптурній групі «Звільнена жінка», що її в 1960-х створили Абдурахманов і Усейнов. В реалі ж її звали Сарра Халілова. Як і в більшості легенд про мучеників революції, правди там уже не знайти, але легенду можна переказати. В Азербайджані рух за ліквідацію чадри почався ще на початку ХХ ст., проте, головна хвиля пішла в середині 1920-х. Так, на відкритті першого Жіночого клубу кілька жінок прилюдно скинули чадру. Здійнялася масова протидія цим рухам. В найкращому випадку дівчат виганяли з дому батьки. Комсомолка Халілова була однією з тих, хто відмовився носити чадру, усвідомивши себе вільною прогресивною жінкою. За це її закатував батько, бо вона зганьбила добропорядну мусульманську родину. Жінка-пам’ятник якраз зафіксована в момент, коли знімає чаршаф і кидає його на землю за спиною.

На одному з регіональних форумів про благоустрій Баку натрапила на дискусію про той пам’ятник. Там в принципі не ставили під сумнів здобутки емансипації для азербайджанської жінки і естетичні достоїнства скульптури. Але дві репліки мене заворожили. Один дописувач непокоївся: чому коли йдеться про звільнення жінки, мусить прицільно йтися про звільнення її від одягу? Другий тішився: гляньте, скільки гарних дівчат на вулицях, ми б просто не мали змоги їх бачити, аби не жертва таких, як Халілова! За вищим саркастичним задумом ці дві репліки стоять поруч. Очевидно ж все, правда?

Ок.

Ви не подумали, бува, що я реально пишу якусь нотатку з історії жіночої емансипації? Зняти чадру – значить, постати перед ворожим і збудженим глядачем. Свідомо стати беззахисним виконавцем режисованої соціальної ролі. Це добра метафора для кількасот аспектів нашої публічної взаємодії – хоч з «глядачем», хоч з «режисером». Зовнішній вигляд, манери, предмети, які тебе оточують, в цій виставі – такі ж повноцінні актори, як і ти сам. Від тебе завжди очікуватимуть відповідності зовнішності і змісту твоєї ролі. І коли тебе всім світом починають намовляти скинути паранджу, то не факт, що по тому ти станеш пам’ятником.

Ще коротше і темніше?

Як писалося в одному чарівному вірші чудової поетки, «Допоки мою біографію не друкують в підручниках, Я маю право робити дурниці». Що ви тут зауважили в першу чергу: «підручники», «біографію», «права», «дурниці»? Я – «допоки».

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments