Свобода на наших плечах
Фотовиставка «Дня» вражаюче віддзеркалює нашу трагедію, нашу душу і нашу незламну волю до перемоги
Автор цих рядків не є фахівцем у фотомистецтві. Проте не можу не поділитися думками, хай цілком аматорськими, що викликані надзвичайно потужним емоційним та інтелектуальним імпульсом після відвідування ХІХ Фотовиставки «День». Я не є прихильником занадто красивих, пафосних слів; проте цілком доречним є висновок: наша Фотовиставка представляє людям незабутній, тисячобарвний, драматичний й безмежно різноманітний образ України. Образ, який потужно доводить: ми є і завжди залишатимемося собою, ми тримаймо свою свободу на власних — таки плечах, знаючи, якою ціною ця свобода здобувалась, і саме тому переможемо — попри безліч неподобств, Монблани брехні й фальші в нашому житті.
Україна бореться, дивлячись у вічі смерті. І долає її. Незабутнє, наснажене колосальним символічним змістом свідчення цього — це робота Анни Чапали «Надзусилля» (цілком заслужено удостоєна Гран-прі Фотовиставки, бо вражаюче показує: немає межі людським можливостям), серія робіт Юрія Величка «Сходження» (треба бачити ці твори мистецтва фотографії, аби відчути закладений в них потужний емоційний заряд — дух долає тілесний біль), блискуче виконана робота Алли Пушкарчук, що дає рідкісної сили образ нашого героя на Сході... А хіба можна забути «Втому від війни» Олександра Клименка?
Україна живе в екстремальних, правду кажучи, нелюдських умовах. І річ тут не в десятках робіт, присвячених нашим небагатим, а чесно кажучи, напівзлиденним (за європейськими критеріями) співгромадянам. Незмірно більше вражає серія робіт «Життя після Чорнобиля» про людей (немолодих, «тертих» нашою «суворою дійсністю»), які, знаючи, що перебувати там, де зараз їхні оселі категорично не можна, все ж таки вертаються додому. І живуть. Як про це на фото. Допоки все буде саме так — розмови про «реформи» будуть демагогією, і, воістину, «популізмом».
Україна кохає, залюблена в життя. В те життя, яке є тісною кліткою лише для невігласів. У те життя, котре — як ріка без берегів. Про це — сотні фоторобіт виставки. На мою суб’єктивну думку, саме про це — і робота Олександра Хоменка «Фея переселенців», удостоєна Призу призів «Золотий день».
Україні нецікаві цинічні політики. Вона просто переросла їх. Ось тільки питання — як виховати й згуртувати якісну нову політичну альтернативу (не обов’язково лише суціль з молодих) і оновити владу. Саме тому на виставці помітно менше «політичних» робіт, аніж раніше.
Хто з нас може самовпевнено заявити, що «вже пізнав» Україну? Хай відвідає Фотовиставку — і відчує, як він помиляється! Бо Україна безмежна.
