Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Своя нірка

16 березня, 2018 - 12:58

Якщо інформаційний привід шукати в щоденності, то мінісюжети, випадкові картинки, самі  складаються в певний атмосферний портрет довільно вибраного дня, тижня. Звичайно, якщо не брати все підряд. Проте, зауважила — відштовхнутися можна від чого завгодно. Ось днями позичила без дозволу слова великої людини, художника всього, до чого торкався Тоніно Гуерра, а вони, по-моєму, універсальні. Заради справедливості уточню — стосувалися начебто лише меблів, але прочитавши, ніби зрушила особистий потік роздумів про красу свого теплого інтер’єру, який ніколи не претендував на брендовість, але й ніколи не мінявся, складаючись із окремих, уже тоді старовинних предметів, близьких до ментальності. Гуерра ж якось сказав своїй дружині, що нині меблі настільки лаковані та й відчиняються кнопками, як одяг у жінок легкої поведінки. «А я, — казав, — хочу, щоб у мене душа танула в меблях». Ці прочитані слова, спровокували бажання знову щось переставити. Пристрасть — довічне жадання творчої основи, до того ж, процес творчий, натхненний, навіть якщо кожен рух викликає, хотіла сказати, легкий опір, але результат того вартий. Ось дивлюся — картинка вже виглядає кокетливіше, і старовинний столик із мармуровою стільницею, насилу покинувши свій насиджений куточок, спочатку ніби розгубився від великої кількості світла, але потім, ніби випивши келих упевненості від ніжного дотику господарської руки, збадьорився і, схоже, сказав собі — все попереду, я не безрідний дідусь у цій рідній нірці, тут мене люблять. Зараз же з цією думкою погодилося більш ніж  трьохметрове свічадо, і як предмет поважно габаритний, що відчуває себе майже «домінантним самцем» у зграї, до того ж його достеменно не зрушували з місця понад 30 років, по суті, стільки, скільки і живе в цій домівці. Може, і була б ця нірка мало не складом старих речей, коли б не атмосфера взаєморозуміння речей і господині, того нестаріючого ніжного руху назустріч, відчуття дивовижного щастя та ледь сумного оптимізму в такій нерозлучності. Все домашнє оточення інколи хворіє, а отже допомагає господині зосередитися та помітити недугу: ось витончена ніжка старого крісла втратила рухливість у своєму суглобі, або паркет, звичайно, голосно не скаржачись, але просить легкого оновлення без втручання в його особисте життя, тобто, без всякої заміни, або пузатенька — ще мамина — тумбочка подекуди трохи облисіла, якщо таке порівняння доречне для меблів. Не були б улюбленими ці милі предмети, може, і не  панькалася б із ними, але вони ж теж про мене піклуються — захищають, заколисують, люблять, урешті-решт. Коли ми ніколи не розлучалися, значить, зустрілися недаремно. Правда, в нашому тарифному інкубаторі пристрастей майже всі відчувають себе ніби не у своїй — давно приватизованій — квартирі, а в найманому житлі.

Фальшивий шарварок  із комуналкою, де у квитанціях цифри в багатьох абсолютно різні при однакових характеристиках житла, — нескінченний, і, якщо раніше цілком доречно казали — тут усе тримається на чесному слові, то і сьогодні  такий вислів можна сприймати лише як жарт. Ось тут якраз, хоч як би екзотично це звучало, допомагає збережена рівновага в оселі, задоволення від візуального комфорту в оточенні улюблених речей, які  щойно трохи пересунула, а потім переставила, а потім, поглянувши як уперше, замилувалася. Отже, даруй мені математика, все ж від зміни місць доданків сума змінюється, ну якщо не сума, то результат. Період максимального песимізму, виходить — найкращий час для перестановки меблів і не лише. Ось мускульні зусилля докладу, кров розганятиму, вона оновиться або почастується потрібним гормональним сплеском, і я знову люблю свою нірку. Скільки разів по життю радила сама собі — не прив’язуйся «з усіма нутрощами», та не виходить — усе з розмаху. Як у малюка, який часто гостює у моєму домі. Коли він ще погано тримався на ногах, то після кожного падіння з веселим криком піднімався зі словами «Не біда» і біг далі. І нехай сьогодні така оптимістична програма часто  тріщить по швах, можна себе заспокоїти тим, що добре сміється той, хто сміється без наслідків. Коли у багатьох шкіра від лукавства, а по суті відвертої брехні, зовсім задубне, та так, що і недоторканна броня не допоможе, а ми втомимося вирішувати одвічну задачу, хто в комбінації «злодій + злодій = злодії», краще тоді і пригадаємо їм усе. Якщо ж безпідставно, то можна і посперечатися, пам’ятаючи, що в будь-якій суперечці винен той, хто розумніший.

Так, ранкові роздуми за кавою закінчилися, і пора до фунікулеру — мого «ліфта»  щоденним шляхом у справах. До речі, дуже часто там і пасуся, слухаючи чужі розмови. На цей раз чоловік років 40, який сидів поруч, як я зрозуміла, напрошуючись на якийсь кастинг, пояснював представникові працедавця, мовляв, прийдемо удвох, два Вадима — 45 та 48 років, але виглядаємо ми набагато молодшими, тут же дуже поквапливо додав він. Так, схоже, і чоловікам доводиться бадьоритися, розумію — чоловічих страхів нині додалося, а ось стереотип, що жінка — істота вічно складнопідрядна та постійно страждаюча, якось зносилося. Жінкам зараз не до слабкості. Ще  того дня пригальмувала біля крамниці комісійних товарів під назвою «Вінтаж». Слово спокусливе, викликає цікавість, і хоч «комки» давно декомунізовані самим життям, уламки якісь ще мелькають, хоч поняття вінтажності до смішного багато хто і не розуміє. У цьому переконалася, зайшовши до якогось похмурого підвалу житлового будинку в центрі міста. Зважаючи на яскраву вивіску на фасаді, тут мене чекали старовинні речі, які зберегли свою привабливість.

Убозтво, яке постало перед очима, вразило, думаю, навіть би безхатченка. Висіли якісь на диво нецікаві ганчірки, притиснувшись одна до одної так, що і підходити не хотілося, втомлене взуття, далеке від якого-небудь статусного символу і в часи своєї молодості, а  раритетів різних позицій, тут і бути не могло. При цьому мимоволі запам’ятала розмову відвідувачки з приймальницею, яка розглядаючи принесений витончений кашеміровий жакетик, крутила його і так і так, шукаючи маркування. Вона його вже давно чудово бачила, але не могла зрозуміти, чому їй так хочеться гладити цей шовковий на дотик кашемір, торкатися ексклюзивних ґудзиків, але потім, ніби похопившись, різко відповідала — українського не беремо. Це ж дизайнерська робота минулих років, по суті, не ношена, але почула від дівчини за прилавком — якщо більше нічого немає, до побачення. У нас лише GUCCI, VERSACE, DOLCE&GABBANA.

Ми, випадкові відвідувачки, мимоволі озирнулися на всі боки, і засміялися. Гей, брендові аси, де ви загубилися в цьому гламурному підземеллі, царстві пониклих речей із поганим запахом. Не знали, що у нас, європейців по-київському, може бути і так. Отож-бо.

Схоже, що цей комок «Вінтаж» може продавати лише свій гонор.

Та хто купить...

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments