Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Свої стіни

29 червня, 2017 - 17:15

Коли викликаний опівночі «пожежний» слюсар нарешті відімкнув двері моєї квартири, я побачила жахливий розгардіяш. Всі речі викинули з шафок і поличок на підлогу, всі дверцята, двері, завісочки, фіранки були відчинені настіж. «Боже, скільки ж у мене мотлоху», – це була перша і остання виразна думка. Коли згодом наряд поліції несміливо тупцював на порозі, і я спитала: «Чому не заходите?», ввічливі юнаки зауважили: «То у вас паркет і килим – наслідимо». І от тоді я засміялася.

Пограбування – досвід не унікальний, на жаль, навіть банальний. Психологічна реакція моя була сильною, що здивувало мене саму. За кілька днів френда у ФБ написала про грабунок у її квартирі. Зізналася, як хочеться їй винести з хати всі свої речі, до котрих торкалися злодії, і спалити все те на ритуальному кострищі. Ніч після того, як уже з моєї домівки пішла поліція, я вимивала, відчищала, випирала, вибивала, складала – я очищала свій простір. За пару годин отримала від друга співчутливого листа, де він пояснив мимоволі мій стан: він написав про «зґвалтований простір». Так, це було саме воно: несанкціоноване проникнення, порушення кордонів мого тіла. От тільки коли і чому моє тіло так зрослося з тими квадратними метрами, на котрих я прописана (чи зареєстрована – як там зараз правильно казати?). 

Колись читала напівпопулярне дослідження про типи водіїв. Є ті, які ідентифікують себе з простором салону автівки, «всередині». І є ті, що «розповсюджують» відчуття свого тіла на все авто. Для одних дорога – це загроза, для інших – протез, припасований до їхнього ж тіла. Відтак це два типи поведінки за кермом: такі собі автомобілісти-інтроверти й автомобілісти-екстраверти. А протези, які відомо, краще адаптують ті пацієнти, котрі відчувають втрачену кінцівку як фантом (той, що з фантомним болем пов’язаний).

Наше житло – це такий саме фантом після ампутації. Так виходить? А що ж саме тоді від нас відрізали?

Свої стіни помагають, згадала. І тут же виринув антонімічний спомин. Поліцейські багатьох країн отримують офіційні інструкції з допиту підозрюваних. Там є один із пунктів. Перша розмова із затриманим не мусить бути проведеною у його рідній домівці. Впливати на людину легше, коли її відокремиш від знайомої обстановки, коли вона гостро відчуватиме брак соціальної підтримки від знайомих людей. В незвичному середовищі ми починаємо пильно спостерігати за іншими, імітувати їхню поведінку, в котрій добачаємо підказки, як нам самими тут і зараз поводитися. Будучи сам-на-сам у чужій кімнаті з тим, хто тебе допитує, ти хоч-не-хоч з ним кооперуєшся. (Для прихильників НЛП: на цьому побудовані техніки рапорту. Так само працюють і психотерапевти, до речі). Отже, свої стіни можуть і зашкодити, тобто, допомогти, але уже не нам. Все залежить від мети.

Так чи інакше, «свій простір» пов'язаний із олюдненням так само міцно, як позбавити когось «свого простору», ґвалтовно його порушити – це перший крок до дегуманізації людини.  

Колега-викладачка перед початком курсу з історії радянської літератури пояснює дітям, котрі досвіду існування в СРСР не мали, що то таке було, – на одному очевидному прикладі. Очевидному для того, хто пам’ятає. Сучасні юнаки і дівчата після цього повідомлення зазвичай шоковані. В шкільних вбиральнях не було дверей. Усамітнення треба було заслужити, до нього треба було дорости (як до учительського туалету, наприклад). Свій простір треба було заробити, вимолити, випросити, вкрасти. От тепер можна говорити про комуналки, гуртожитки, тюрми, табори, тоталітарні дискурси і т.п. практики дегуманізації – від очевидного банального прикладу про двері в туалетах. (Зрештою, є у мене питання до тих, хто виховує дітей. Скільки років має бути вашій дитині, щоб ви почали стукати в двері її кімнати перед тим, як увійти? Коли для вас дитина стає «соціальною людиною»?)

І в якому віці, на якому генераційному зрізі почнуть боліти раптом ті «фантомні» двері?

Українською мовою складно адекватно перекласти чимало понять, пов’язаних із впровадженням і дією ліберальних свобод. Одне з таких – privacy: особистий простір, особисте життя, приватність у нематеріальному, зокрема, значенні. Існують психологічні, культурні, цивілізаційні, надто юридичні підстави поважати чужу privacy і захищати (хоча б) власну.

Інколи ми це робимо десь на рівні інстинктів. Ну от, їдучи ліфтом із незнайомою людиною, ми не дивимося на неї, вже точно – не дивимося їй в очі. Двоє замкнені у маленькому рухомому просторі (небезпечно!), будь-який візуальний контакт буде читатися одночасно і як загроза, і як сильна тривога. А це не ті емоції, які ми охоче демонструємо незнайомцям. От і вивчаємо ті пару хвилин ретельно кнопки з номерами поверхів. Це буденно і психологічно зрозуміле. Як щодо ширшого контексту?

Наприклад, я не знайшла законів, котрі в США корегували б недоторканність читання: чи можна оприлюднювати бібліотечні картки, чи можна робити те, що робить ФБ, показуючи всім, які саме лінки ти клікнув, тощо? Але побачила таке: з кінця 1930-х Американська бібліотечна асоціація захищає таємницю бібліотечних карток – для їхнього оприлюднення треба відповідний папірець із суду. Те, що ми читаємо – це наша приватна справа, наш простір, теж специфічні «свої стіни».  Це все підпадає під формулювання: reasonable expectancy of privacy, очікування на недоторканість приватного життя, що має розумні підстави. В українських практиках я такого формулювання не найшла (може, не там і шукала). Але те, що перекласти цілком адекватно і еквівалентно його не можна, для мене – очевидний показник. 

Здається, це ставлення до privacy – чужої та своєї – то наша ампутована кінцівка. Жити в орендованому житлі вигідніше, ніж купувати власне. Шукати житло там, де є робота, а не навпаки – адекватне кар’єрне рішення. Соціальна мобільність, а не залюблені грядки помідорчиків (хоча б на підвіконні).  Переконливо, доцільно і прогресивно? – Переконливо, доцільно і прогресивно.

Тільки чомусь просто зараз мені «нефантомно» болять покалічені злодіями реальні двері до моєї квартири. І хай замкнутися в чотирьох стінах, але ж то – свої стіни. Вони помагають. Так кажуть.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments