Так кого образив Нищук?
Мені вже доводилося писати про цей епізод. Під час прес-конференції, присвяченої возз¢єднанню Німеччини, відповідаючи на запитання одного з журналістів про те, що було найгіршим у її поділі на дві країни, федеральний канцлер Гельмут Коль відповів: «На Сході ми втратили три покоління німців». Чи образив він когось таким «генетичним» пасажем? Напевно, так. Адже тоді, 3 жовтня 1990 року, до ФРН влилися мільйони колишніх громадян НДР і серед них знов-таки мільйони уже колишніх синьогалстучних піонерів-тельманівців, вихованців союзу вільної німецької молоді (аналога комсомолу), функціонерів СЄПН (аналога КПСС), співробітників політичної поліції штазі та всіляких агентів, у тому числі завербованих у Дрездені молодим радянським «культуртрегером» Володимиром Путіним.
Отже ображених могло бути чимало. Чи вимагав хтось із них або політичних опонентів канцлера його вибачень чи відставки? Ні, таких випадків не було.
І ще один епізод. 1973 року я вперше побував у Вільнюсі. Знайомився з литовським документальним кіно на доручення редакції журналу «Новини кіноекрану», навзамін підготував дві статті для місцевого журналу «Kinas» («Кіно»). І знаєте, що мене сорок три роки тому найбільше вразило у Вільнюсі? Його мешканці спокійно стояли на переходах, чекаючи, коли загориться зелене світло. Ніхто не перебігав дорогу на червоне. У нас і досі перебігають. Іноді навіть гинуть під колесами. Так-от, мені здається, що та терплячість на переходах і вступ до ЄС та НАТО (куди ми тільки прагнемо – та й то далеко не всі) – речі взаємопов¢язані. Перепрошую, я нікого не образив?
А тепер щодо наших ображених. Ви не замислювалися, шановні, чому «ленінопад» почався із Західної України? Чи не тому, що ця частина нашої держави набагато менше часу в своїй історії перебувала під п¢ятою спочатку Російської імперії, а згодом СССР?
Одразу попереджу: я не придумував назви партія регіонів, я взагалі противник поділу України за будь-якими ознаками. Певен, як і міністр Євген Нищук. Ще в 2002 році я надрукував добірку поезій, в одній з яких рефреном проходили рядки:
Не діліть Україну на Захід і Схід,
Не рубайте її по-живому.
Намагаються розділити нас якраз ті, хто придумали двомовне гасло «Єдина країна/ Единая страна», бо гасло це мало б бути одномовним «Єдина країна» або багатомовним, бо громадянами нашої унітарної держави, крім представників титульної нації, є люди багатьох, а не лише однієї національності. Але це, так би мовити, до слова.
Зробімо однак невеличкий екскурс в історію. Не зупиняючись на деталях, можна констатувати, що до 60-х – 70-х років ХІХ сторіччя, тобто до початку індустріалізації Донбасу, його населення було практично однорідним, українським. Далі в етнічному складі населення відбувалися постійні зміни. Найбільш масштабні в ХХ сторіччі пов¢язані з індустріалізацією, Голодомором 1932-1933 років та повоєнним відновленням Донбасу. В підручниках з історії ще радянського періоду, на авторів яких тоді ніхто не ображався, можна прочитати посилання на постанову Державного комітету оборони від 26 жовтня 1943 року «Про першочергові заходи з відновлення вугільної промисловості Донецького басейну».
Як зазначено в одному з підручників, в розвиток цієї постанови «На відновлення Донбасу з¢їжджалися з усього Союзу. Формувалися робітничі батальйони, молодіжні бригади, задіяні були й військовополонені». Інший автор стверджує: «Бригади з відновлення Донецького басейну формувалися в 12 союзних та автономних республіках, 29 краях та областях».
Свого часу історик Юрій Полидович назвав Донбас «кузнею етнічного знеособлювання». До цього слід додати, що – оскільки чоловіки були на фронті – основну робочу силу складали жінки, підлітки (до робіт дозволялося залучати школярів, починаючи з шостого класу) та – за перевіреною радянською схемою – арештанти, тобто свої зеки і військовополонені. Лише на Луганщині в 1944-1949 роках діяло 6 таборів (загалом 80 табірних відділень). Через нелюдські умови життя та праці арештанти масово вмирали, і небіжчиків негайно заміняли новими в¢язнями.
Більшість цих людей залишилася на Донбасі. Там тепер живуть їхні нащадки. Чи була у них потреба інтегруватися в Україну, вивчати її мову, історію, культуру? Ні, оскільки сама Україна була зрусифікованою республікою в складі СССР. Інша справа, що після проголошення державної Незалежності жоден президент, жоден уряд України не зробили рішучих кроків, щоб змінити цю ситуацію.
Що ж до самих людей, то якщо старики, які емігрували з СССР ще в 70-і роки минулого сторіччя, примудряються досі жити поза життям загальним і спілкуватися лише в своєму колі на Брайтон-біч чи в Тель-Авіві російською, то що казати про Україну з її «Єдина країна/Единая страна»?
Українській владі давно слід замислитися над тим симптоматичним збігом, що слабкими ланками виявилися саме ті частини України (Крим, Донбас), де українська мова була найбільше занедбана.
Я свідомий того, що Донбас – батьківщина не лише Віктора Януковича, а й передусім Володимира Сосюри, Василя Стуса, Миколи Руденка, Івана Дзюби, Василя Голобородька, мого покійного товариша, видатного перекладача з тюркських мов Миколи Мірошниченка та мільйонів інших достойних людей. А на міністра Нищука образилися передусім ті співвітчизники, які наполегливо намагалися взяти на поруки колишнього парламентського лідера регіоналів Олександра Єфремова. Теж симптоматичний збіг, чи не так?
Сергій Борщевський, письменник
