Без знання української мови українські устремління виявляться збудованими на піску.
Олександр Потебня, український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч

Тест горностая

18 травня, 2018 - 10:35

Стоячи біля відомої картини «Пані з горностаєм», слухаючи через навушники історію її створення, чомусь думала зовсім не про неї, пані-картину, а про маленького горностая. По суті, бачила звіра лише на картинах та в кінофільмах, і тільки в його іншому житті, у вигляді вельможних палантинів, мантій, боа, горжеток... Відчуваю, знову наздогнав ефект річкової води, коли, милуючись чимось, захоплюючись яким-небудь сюжетом нового дня, думаєш про щось своє, і, не пропускаючи непомітних дрібниць (звідси і виникло домашній вислів «ефект річкової води»), подумки тестуєш свої плани. Так вже сталося — одна на виставці всесвітньо визнаного мариніста. Звичайно, його море — абсолютне, воно таке одне і про це, мабуть, вже все сказано, але мене вразила тоді його річкова вода, яка на полотнах так трепетно оживала, удаючи то тиху недоторканість, то буйну задиркуватість. Хотілося сказати минулої епохи, але хіба у води буває вік... Краса в тому, що в його віртуозно виписану воду можна входити безкінечно. З того часу таємно і віддано люблю річкову воду майстра, і навіть рада, що тисячі людей захоплюються його морем, не помічаючи річки. Не хочу, аби хтось також любив його тихі і ласкаві річкові переливи, не хочу ревнувати.

Коли гід, розповідаючи про «Пані з горностаєм», трохи відволікшись від дат і любовних хитросплетінь, що мають відношення до написання картини, раптом пригадав, що красивий горностай — звір не простий, а із загостреним розумінням честі мундира, в нашому випадку — своєї хутряної шубки. Професіонали, що спостерігають за життям цього пухнастика, приголомшені його охайністю. Маля швидше потрапить під кулю мисливця, ніж дозволить забруднити своє хутро. Тут-таки виплила, без дозволу, якась зовсім недоречна думка — йому, горностаєві, з такою гидливістю ніяк не прижитися в підкупольному товаристві недоторканних — там суцільні плями на мундирах і, схоже, власники носять їх як ордени. Того дня побувала і на віллі принцеси Карлотти біля озера Комо, третього за величиною озера Італії. Вілла-музей міститься в абсолютно розкішному парку, власне, в рукотворному раю, де логічно зачаровано радіти миті, тому що це відбувається саме з тобою. Та все ж пересилило цей розкішний спокій зовсім інше. Того дня до парку і музею прийшли волонтери зі своїми підопічними, людьми похилого віку, що перебувають у тумані старечого недоумства, багато хто насилу пересувався, але всі були чистенько одягнені, багато хто з них, схоже, щось фотографував на мобільні телефони. Одна волонтерка зізналася мені, що кадр вони, звісно, побудувати не можуть, але ми, волонтери, потім чистимо їх картинки і вставляємо чудові зображення квітів, птахів, озер. Їм приємно, що і в них так класно вийшло. Коли ж група зібралася додому, їх усіх підвели до садового ліфта і по черзі спустили вниз. Якщо врахувати, що сад на високій горі, то без ліфта люди похилого віку не змогли б насолодитися красою. Ще одна важлива не дрібничка — довкола безліч фонтанчиків з чистісінькою питною водою (у цій подорожі на воду не витратила жодного цента). І ці подробиці, деталі, відрізняють нас сильніше, ніж курс національної валюти відносно євро, і таку прірву з одного стрибка не подолати.

В картинній галереї, звичайно, було чим захоплюватись, але виділила для себе одного Ромео. Саме таким, особливо трепетним, справжнім у своєму всевладному коханні, таким, мені здається, і уявляла завжди його. Джульєтта теж стояла на картині поруч, але вона мене розчарувала — пухкенька молодиця, зовсім не дівчинка, хоча, як ми знаємо, їй лише 13 років. До речі, тут же дізналася те, про що ніколи і не замислювалася, що матері Джульєтти було 28 років. Жах, яка старість на ті часи.

Довкола музейними залами звично бігали китайці, ніби всі перекочували з вулиць до музею, але, ні — виглянувши з чудового панорамного балкона, переконалася — там їх також більш ніж достатньо. На вулиці, щоправда, китаянки всі під парасольками або укриті куртками, як капюшонами. Дуже бояться засмагнути, чогось не встигнути, щось не купити, не скупити партіями, не побувати. От і бігають галасливою юрбою, то розбиваючись на зграйки, то зливаючись знову в гамірний натовп. Своєю метушнею вони часом збивають мелодію очікування, яка неодмінно зріє в кожному мандрівникові, який іде назустріч, можливо, незвіданому, небаченому.

Італійці ж, схоже, зовсім не звертають уваги на різноголосий натовп іноземців, їм ніхто не перешкодить посидіти у вуличній кав’ярні з філіжанкою кави і чимось для підтримання настрою в келиху. У кав’ярні вони зазвичай не самі, якщо без друзів і рідних, то з собаками. Часто присутні всі. Причому може бути один пес під столиком — сховався від спеки, другий на колінах. Все п’ється і з’їдається у хорошому настрої, в такому ж гуморі перебувають і тварини. Їх тут дуже люблять, вони зовсім не домосіди — при першій нагоді прямісінько до кав’ярні — причепурені, у вишуканих ошийниках, з акуратно зачесаною шерстю і щасливими очима.

Відвезу ще один, зовсім маленький, швидкоплинний спогад з італомовного швейцарського Лугано. Прогулюючись уздовж набережної, побачила, що хлопчина пилососить майданчик кав’ярні, готуючи його до нового ранку, і щоб йому не заважати, вловивши паузу в русі, вирішила проскочити з іншого боку, де відразу починається проїжджа частина. Хлопчина мені не дозволив і з криком: «Синьйора, синьйора! — запросив пройти через зал кав’ярні, а не ризикувати. Як приємно, офіціант своєю ввічливістю мимоволі пройшов тест горностаєвський на гідну репутацію. Вирішила не поспішати, а замовити чашку кави і насолодитися нею неквапливо, в тиші, на чистій терасі, увитій квітами.

Отже, горностаю, працюй і далі. Я сказала так — горностай, горностай, кого б любиш — обирай! І не забувай своїх — я про тебе вже написала.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments