Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

Тінь дощу на вовчій лапі

11 жовтня, 2019 - 10:14

Цим заголовком трохи інтригую, ніби додаючи собі незапланованого задоволення: уявляю, як мій співрозмовник, що зібрав сотні цікавинок у своїй «цеглотеці», де ми й розмовляли, Олександр Таращук прочитавши, озвучив би, щоправда, делікатно й категорично, мовляв, журналісти часто-густо створюють міфи, потім у них вірять, а з ними й читачі. Навіть за першої зустрічі в його екзотичній майстерні він одразу поцікавився, вже неусвідомлено стверджуючи — напевно, ви найперше захочете побачити славнозвісну київську жовту цеглину або запитати, де тут лапа вовка, запечена в глині. Так от, уточню, як людина, що йде слідами фактів, — славнозвісна київська була не лише жовтою, вона вміла червоніти до рожевого, яскраво-червоного і, уявіть собі, бліднути до білого. Та все ж особливий флер популярності виокремив саме жовтий, і пішло-поїхало. Міські байки живучі, хоча це аж ніяк не перебільшення, а справедливість — елегантність жовтого особлива, ніби порцелянова, а під час випалювання ще й набуває благородного жовто-оливкового забарвлення, даруючи особливу тональність будівлям із неї. Прагнучи не зав’язнути в датах, в перелічуванні заслужених імен відомих київських заводчиків, навмисне фіксую лише враження від миті, яка ніби теж запечеться в пам’яті, як в обпаленій глині, як крапелька 150-річного дощу, гілочка, лапка козочки, собаки, цікавого кота, навіть, бувало, й вовка. Інколи своїм неусвідомленим нахабством ці сліди могли й перекрити і вензель, і герб, й ініціали власників. Це, розумію, вторинне, але вживаючи слово запечений, а не обпалений, Олександр ніби консервує, зберігає все, що увібрала в себе  цеглина, як і зафіксовані в його довіднику достовірні факти про власників та орендарів заводів, які виготовляли цеглу, про їхні автографи, клейма, часом, вельми мальовничі, ошатні, навіть хвацькі, але і не завжди розшифровані. Збирач перегорнув купу літератури, на певний час і газета «Киевлянин» стала його настільною пристрастю — все, що міг, а робота, звісно, триває, занесено вже в пам’ять комп’ютера. До речі, жодна не була куплена, все — з походів, подорожей, обмінів з іншими цегелярами.

Предметом родинного культу цеглина стала і для мене, доньки-фотографа, і сина — випускника КПІ. Інтуїтивне мислення непомітно захопило мене, почало грати у свою гру в оточенні стін, обвішаних не декораціями, а зараз, вірніше, вже багато років модно стилізувати під старовинну цеглину стіни, ні, відчуваю безпомилково трепет зустрічі зі стародавнім містом, а не із строкатими будинками часто-густо, ні, тут колекція абсолютно ручної роботи, як і глиняні бруски шести вершків завдовжки. До речі, господар після 500-го екземпляра перестав підраховувати, скільки їх у нього, головне, вийти на особливий, той, якого немає, знаки якого треба розгадувати. Орендарі і власники заводів ставили свої символи, а потім, бувало, господарі змінювали одне, наприклад, літера «Е» може належати зовсім різним персонам, не лише відомим, скажімо, з 1820 року по 1925 рік у Київському повіті працювало 290 виробників, зокрема й казенні заводи. Слухаючи, розумію, що в цеглини ніби багато життів і доля вельми строката. Колись були вони молодими і веселими, вправно і дзвінко ліпилися в руках майстрів, аби потім лягти рівними рядами, ставши частиною будинків. Інші -через руйнування, стихії швидко ставали непотребом, валялися в снігу, мокли в калюжах чи ставали підніжкою для випадкового перехожого. Деякі ж, гадаю, особливо щасливі, зараз працюють ніби за суміжною професією — тримають фасад у цьому маленькому приватному музеї історичних подробиць, діляться митями свого особистого життя, яке в цьому будинку ретельно систематизується, втім, зберігаючи романтичне дихання часу, що минув, завдяки і спогадам очевидців-журналістів минулих років. Останнє нагадала співрозмовникові не без натяку, ніби захищаючи колег — голому фактові потрібен точний погляд, теплий спогад, тиха якась невигадана історія. Звичайно, захотілося дізнатися, як прибульці, дедалі нові, з’являються в колекції, адже не самі вони застрибували на полиці, розкажіть, звертаюся і чую:

— Перший знайшов у подвір’ї на Великій Житомирській, відомій київській вулиці. Стояв якось взимку і раптом, поглянувши на засніжений лід під ногами, побачив шматок цеглини. Якось відбив лід, розчистив сніг, і в мене в руках виявилася цеглина, як я кажу, періоду «ранніх совєтів». Ні я, ні ця цеглина, звісно, й гпадки не мали, що я так увійду в тему, так захоплюся. Ні, звичайно, постійно зовсім не думаю про цеглу, проте, й не забуваю. Навіть коли змахую з них пил, так буває, зачаруюся, що забуду про все. Мені цікаво то, що цікаво. Навіть в організованих подорожах, а не лише в цілеспрямованих походах, вуха, як то кажуть, нашорошені. Пам’ятаю, в Австрії, їхали ми з групою до музею, але я до нього так і не потрапив. Дорогою з вікна побачив, як з одного із стародавніх особняків виносять цеглу. Усе, я перестав слухати гіда, почав гарячково відзначати на карті маршрут, запам’ятовувати деталі, аби, звысно, швиденько повернутися до потрібного місця. Так і сталося           — всі — до музею, я до цегли. Італійські робітники зрозуміли мене, щоправда, не без зусиль, і подарували три цеглини з чудовим гербом на кожній. Звысно, відновлю поступово і їх родовід. Переконана, цегла знає про життя набагато більше, ніж ми бачили на своєму довгому віку, чи то застигаючи на століття в одному гнізді, чи то як у Києві, який і руйнувався, і горів, і в черговий раз відновлювався, і поступово стаючи ніби путівником, маркером, нагадуванням про подію значущу чи незначну, але так чи інакше — цеглина розповість те, що знає не кожен, -дореволюційна, що після 1917 всі заводи були націоналізовані і почав працювати принцип «виробництво цеглини за рецептом Ілліча». Наприклад, як повідомляють джерела, на будівництво Інституту біохімії імені Палладіна пішло 200 тисяч цеглин від спаленого 1920 року млина Бродського на Подолі, решту взяли з розібраної Михайлівської церкви на території Олександровськой лікарні. З цеглини Десятинної церкви частково побудовано Музей історії України, для Аграрної академії використовували цеглину від дзвіниці монастиря, який потерпів від вибухів на Звіринці. На руїнах повоєнного Хрещатика збирали цеглу і будували будинки в Броварах, а коли у 1970—1980 роках зносили будинки на Подолі, кияни використовували цеглину для будівництва дач. Тепер вони частенько перекочовували до дизайнерських проектів, інтер’єрів містян.

Як ви гадаєте, наостанок бажаючи здивувати запитанням, — цегла має вдачу — злопам’ятну чи образливу, злагідливу чи байдужу, а можливо, віддану?

Олександр, який, пам’ятаємо, любить лише факти, не переобтяжені жодними суфіксами та епітетами, несподівано для мене ніби вийняв із пам’яті і, згадуючи, почав говорити швидше, жвавіше, інтонацією наголошуючи на нестандартності випадку. Якось мій приятель, — почула, теж збирач, попросив знайти, якщо вдасться, у своїй колекції дуже потрібну йому цеглину із заводу власника на прізвище Половинчик. Через деякий час я знайшов потрібний йому екземпляр, і, поставивши його на полицю, зауважив собі, що цей піде до іншого. Приятель дуже довго не приходив, не дзвонив, власне, я встиг забути про прохання, і ось одного дня, прийшовши до майстерні, в якій, зауважу, нікого не було, бачу — на підлозі валяються дрібнесенькі уламки тієї цеглини — можливо, переселенця. Я одразу чомусь подумав — образився, вирішив — раз не потрібна, то не потрібна. Ось вам і бездушне «дитя» Половинчика, гордий, виходить.

Погладила найстарішу цеглину 1669 року, нещодавно привезену родиною Таращиків з Угорщини, зі злету пристрасних цеглярів, роздивилася світлини з підземелля, де з дигерами Олександр з донькою вивчали кладку (звісно, нічого там не чіпаючи) фотографували для свого архіву, і коли дізналася, що вибиралися звідти з люка прямо навпроти торговельного центру Гуллівер, здивувалася — буваю там дуже часто, бігаю за гречаним багетом до тамтешньої пекарні, а ось люк побачила лише після цієї зустрічі.

По суті, тепер переконана, цеглина — це завжди історія, вона завжди має тему.

І для мене, виявилося.

P.S.

Несподівано збагнула — адже сама  мешкаю в будинку 1901 року побудови, отже, й він — стара цегла і мене охороняє. Спасибі далеким професіоналам.

Цікаво, на якому заводі народилася цегла мого будинку. Тепер знаю, в кого запитати.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ