Існування нації спирається на свідому волю її членів.
Іван Лисяк-Рудницький, історик, публіцист, педагог, дослідник української суспільно-політичної думки

Туга за Бухарестом

28 серпня, 2020 - 10:28

У всій цій пандемії коронавірусу найбільше мені муляють закриті кордони. Востаннє в іншій країні я був у лютому, після того всі плани зазнали краху, поїздки скасувалися. Не впевнений, що саме тепер мені дуже потрібно їхати закордон, але відчуваю, що це бажання значно сильніше, ніж було наприкінці серпня минулого року. Прагнення їхати світ за очі таке потужне саме через те, що кордони закриті. Хоч я й мешкаю всього за 2 кілометри від Словаччини, потрапити мені туди неможливо. Добру сотню разів я був у цій країні, але тепер чомусь особливо хочеться.

Куди хочеться ще, яке місто згадую найбільше? Мабуть, у Бухарест, бо це місто літа й кайфового серпневого декадансу. Влітку воно вистигає тільки під вечір, і тоді особливо приємно крокувати його покрученими вулицями. Хочеться з’їсти чорбу де бурту і смачного овечого сиру, запити все це білим трансильванським вином і спокійно роздивлятися, як міняться кольорами співочі фонтани біля палацу Чаушеску. У Бухарест мені особливо хочеться ще й тому, що ця столиця стала для мене відправною точкою для подальших мандрів. Я прожив там півроку, тож завжди випадала нагода «вискочити» як не в Констанцу, то бодай у Придністров’я чи Болгарію.

Мені майже фізично болісно, коли уявляю, як тепер живуть усі мої улюблені міста. Як хтось вечеряє в морському ресторані на набережній Констанци або вилазить із води на бетонне узбережжя моря в Балчику. Як хтось вибирає кавун у продавця просто на узбіччі сільської дороги у Воєводині або купує собі гарячий бурек до сніданку в Белґраді. Який вигляд відкривається з руїн старої фортеці в Пловдиві або як смакує еспресо в тій кав’ярні в центрі Трієста, де завсідником був Джойс.

Можна продовжити? Я уявляю, як зранку в Стамбулі починає курсувати громадський транспорт – пороми через Босфор, і яка свіжість леліє шкіру, якщо стоїш на їхній палубі. Як старий мешканець хорватського півострова Істрія щоранку п’є ложку домашньої оливкової олії натщесерце. Як молоді хлопці в Косові ввечері одягають футболки модних брендів, щоб прогулятися центром Пріштіни. Дуже часто мені ввижається Сараєво, і я хочу бачити, як тягну з місцевого супермаркету пакети з їжею стрімкою вулицею вгору – бо якщо несу важкі пакети, то значить, що я приїхав сюди надовго. Я хочу їхати болгарським автобаном вздовж грецького кордону, дивитися на Грецію, але не заїжджати в неї; і хочу, щоб у багажнику моєї машини було мінімум десять пляшок вина з Фракійської долини – куплених ніби на подарунок друзям, але потім залишених собі, бо це вино одне з найсмачніших у світі.

Я думаю про Варшаву й лавки в дворі університету, де я так любив сидіти на перервах і жувати свою канапку. Хто там сидить у цей момент? Хто простує центром Відня, щоб зайняти чергу до опери й купити пільговий квиток? Хто сидить у господі посеред старої Праги й вагається, чи випити після цих кнедликів ще одне пиво? Хто залітає в міський автобус Берліна й вирішує проїхатися «зайцем», бо це ж лише дві зупинки? І скільки адреналіну з’являється в крові протягом цієї поїздки, якими довгими здаються простої на світлофорах, які підозрілі обличчя й одяг людей, що заходять. І яке солодке повітря свободи, коли нарешті виходиш із цього автобуса на вулицю – неспійманий.

Хтось їсть ланґош на вулиці в Будапешті, а хтось викликає собі убер у Таллінні. Цікаво, наскільки теплим є сьогодні море на Мальті? Хто задихався, піднімаючись до церкви в словенському Пірані? Хто нині робить фото на фоні мавзолею Ходжі в Тирані, а хто – біля пам’ятника вершнику в Скоп’є? А особливо хочеться дізнатися, як там нині на Кіпрі, бо саме туди я збирався напередодні карантину, хотів потрапити в окуповану (турецьку) частину острова, покупатися в морі, спробувати місцевого вина. Куди я хочу більше – туди, де вже був і де було добре, чи в незнані країни й міста?

Для мене закриті кордони – як гамівна сорочка. А неможливість подорожувати – як завчасний досвід смерті: адже саме в такі моменти ми розуміємо, що Стамбул і Любляна спокійно живуть без нас так, ніби нас ніколи там не було, ніби нас взагалі ніколи не існувало. Тому часом дуже хочеться прокинутися о п’ятій ранку від будильника, усвідомити, що ти в Бухаресті і треба вставати, бо вирушаєш у мандри, машина чекає під будинком уже запакована, а поснідати можна й десь по дорозі...

Новини партнерів