Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Тиха лавка

12 липня, 2019 - 12:45

Хто знає, де ховаються входи і виходи людських вчинків, невичерпних стереотипів, сталих аксіом. Упевнена: багато що з того, що недоторканне (мовляв, так завжди було, так завжди вважалося), вже помітно застаріло, але ми не помічаємо, чи то боячись або лінуючись зруйнувати певну шкалу цінностей, свою особисту або загальноприйняту. Аж ніяк не збиралася вести розмову про вулицю, яку знаю ніби навпомацки, живучи тут багато років, та і всім вона — своя. Десятинна, плавно переростаючи в Андріївський узвіз, теж наділена особливим шармом, хоч давно вже така змучена, що часом хочеться запитати саму себе: «Где эта улица, где этот дом?». Легенда про те, що в цьому районі нібито енергетичний рай для життя, як і раніше, приваблює безліч багатих людей, які купують по кілька квартир на поверсі в будинках початку ХХ століття і, сполучаючи їх між собою, отримують величезну площу, два-три виходи, а в таких будинках завжди були чорний і парадний виходи, і почуваються у своєму місті, а раптом що — то й тікати легше. Якусь первіснообщинну строкатість у бажаннях видно тут, як на рентгені, а мешкають тут не лише транзитні туристи, але й живуть люди, щодня протискуючись між машинами, кількість яких для такої вузенької вулиці — критична. Уже років 20 — тут котел пристрастей із шуму, постійного ремонту після теж постійних багаторічних будівництв, побутового егоїзму багатих офісів та інших підвальних бізнесів, хоч і калібром незрівнянно меншим, але з апетитами цілком агресивними. Не втримаюсь від одного спогаду, а для багатьох це цілковита екзотика: десь у 80-ті була це чинна і респектабельна вулиця і дуже, не повірите, тиха, але я все-таки помітила непорядок, коли наша сім’я переїхала сюди зі ще тихішої вулиці. У підвалі будівлі, де нинішній МЗС, а тоді там мешкали міськкомпартії ЦК ВЛКСМ, постійно доносилося монотонне дзижчання, схоже, що в одній шумовій тональності працював якийсь мотор. Шум, посилений вітряною вулицею, надавав цьому фону абсолютної нескінченності, нарощуючи роздратування. Одразу скажу: порівняно із сьогоднішнім фоном той був пустуном-бешкетником, та все-таки тоді вирішила написати листа зі скаргою, що вперше в житті й досі, і зі мною зв’язався справжній полковник, думаю, з відповідальної охорони, запросивши до цього закритого багатоколонника, аби впевнитися — мотор прибрано, всі хвилювання позаду. Ви не вірите в цю казку? Даремно — це чиста правда. Тепер той давній подразник просто було б не вловити: весь день багатогранно шумить вулиця, переобтяжена, як трудова магістраль. Тепер боротьба з тим мотором здається мені забаганкою розпещеного дівчати, та й скаржитися нікому. За три роки мешканці на Десятинній в одному з дворів на початку вулиці пережили зведення величезного офісу з багатоповерховим паркінгом під землею, все це всередині невеликого двору, народження, за звуком це теж усередині — багатого готелю. У цих будівлях кондиціонування супроводжується таким звуком, що здається — приготувалися до зльоту. Довго боролися і дечого досягли: багатий-пребагатий офіс удосконалив свою систему вентиляції, хоч минуло лише якихось 8—10 років, навіть висадили туї у дворі і дуже ретельно доглядають за своїм «клаптиком» у загальному просторі. Не інакше, як про запас — адже знали, що вибори завжди не за горами. Дрібниці, звичайно, залишилися: ми, як і раніше, ніби частина їхньої госпмайстерні, дуже часто працює болгарка, разів шість на день приїздить машина з кормом, і жінки в білих халатах вивантажують свіжу їжу. Відзначила 20 апетитів у господарів, регулюючий базовий енергетичний потік (щоправда, може, вони з кимось повинні ділитися — ще не розібралася) — прекрасний.

Нова морока народилася там, де й не чекали, та оскільки двір, як і наша країна — строкато контрастний, то й у нас розкіш сусідує зі скромністю і навіть із відвертою бідністю. Річ у тім, що років 15 тому всі підвали були продані комунальниками, вірніше, їхнім начальством, різним шустрякам, і в них копошаться чужі бізнеси, до того ж постійно змінюючи один одного і виселяючись, але жителі будинку пристосувалися до того, що забрали чужаки пару під’їздів, проте висушили підвали, масово палять, але все-таки далеко від вікон мешканців, та й прибирається у дворі непогано, звичайно, за наші дуже чималі гроші. Все змінилося, коли біля рогу двору, що нагадує букву П, ніби лежачи на боку, розмістився хостел. Поки вони метушилися зі своїм ремонтом, ніхто їх особливо й не помічав: суєта у дворі звична. Ми ще не знали, що в життя двору увірвалася справжня циганщина — некоректно, можливо, зате точно. У дворі, в районі туристської милі на деякий час навіть з’явилася розвішена для оцінки білизна, а головне — дворова лавка, яка залишилася від колишніх господарів, була одразу визнана мешканцями «общаги» своєю дачею, нічним клубом, курилкою і місцем побачень. Тимчасові постояльці, якщо вже хамовиті, завжди залишають багато слідів: сміття довкола лавки прибирав лише двірник, а мешканці нічліжки ніби не знали, що це їхня справа, але й це дрібниці. Гулянки до другої-третьої ночі на лавці стали нормою, куріння і сміх уночі не перекривають навіть зачинені, особливо щільні вікна, адже ніч на те й ніч, щоб ніхто не заважав, до того ж двір нагадує колодязь — звук живе довго. Ось так: з одного боку супербагатий офіс, з іншого — неохайна богадільня, а ми — посередині. У хостелі мені сказали у відповідь на зауваження: палять усі, прибирати у дворі не обов’язково, і де у вас докази, що це наші постояльці шумлять. Навіть якось незручно було нагадувати, що за київськими законами після 10 шум заборонено, а куріння в безпосередній близькості від вікон — теж. Забула — ще, на радість Супрун, вони не стримують себе і добротно лаються. Ось така Європа — зайва; виходить, і правду кажуть — енергетичний «рай». Одна дика лавка з легкістю перекреслила багато законів разом узятих, може, хоч якогось депутата запросити. Хай мене підкуплять тишею, сном без дворового балагану, врешті-решт, повагою до приватної власності. Правда, не схоже, щоб хтось поспішав на допомогу, тому буду, як птах Фенікс, за фрилансерськими правилами відроджуватися в процесі перезавантажень. Ось зараз заряджусь від букетика лаванди, а її чарівливість безмежна, і вона, схоже, знає, що з нею добре, а емоційна залежність тонізує. Свій букет поставила в мідну модерну посудину, швидше за все, початку ХХ століття, яку купила на «блошці» в Данії біля замку Гамлета; там, до речі, Шекспір ніколи не був, а тим більше Гамлет, але на пам’ять назвала глек данським.

Ось так і живемо: не сумуємо, хоч без Шекспіра і без Гамлета, але з лавандою. До речі, не французькою зовсім — «обаяшка» давно вже зростає й у нас. Спека постаралася.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments