Які ж несвоєчасні рішення можновладців. Коли вони за що-небудь, нарешті, зважуються взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України

У Парижі треба згадати Будапешт, а не Мінськ

5 грудня, 2019 - 18:21
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

До саміту нормандської четвірки в Парижі залишилося дуже мало, тому інформаційна артпідготовка з кожним днем дедалі закпекліша. Мешканці російського телевізора вже вирішили, що у Зеленського є два варіанти: або він повинен просто у Парижі публічно обійнятися з ватажками «ДНР» і «ЛНР», здати Україну і поцілувати туфлю Путіну, або йому взагалі не треба їхати до Парижа.

Відкриваючи свій черговий «Вечір» від 4.12.2019, Соловйов пустив очі під лоба і поділився своїми потаєними мареннями: «От раз — і в Україні тихо! Пісні співають, сало своє, горілка. З Росією дружать. Кордон — умовний. Усі туди-сюди їздять. Усе, як раніше...». Після чого, зобразивши на обличчі легкий смуток від розставання з мареннями, Соловйов винирнув з України своєї мрії і почав обговорювати українську реальність. Точніше, те, що він весь час намагається видати за українську реальність і що насправді так само мало схоже на реальну Україну, як і «Україна — подружка Росії» з його марень.

«В українському суспільстві є консенсус, що Майдан був злочином!» — авторитетно заявив Соловйов. Після чого поставив запитання: «Що добре для українського народу?». І негайно пояснив, як би він, Соловйов, зробив українському народу «добре». «Прибрати війська! Зняти економічну блокаду! Жителям Донбасу — платити! Я б їх любив. Тільки любов’ю! І нехай вони самі вирішують свою долю! Олігархів привести до тями! Націоналістів — судити!» На весь цей комплекс заходів Соловйову, за його твердженням, знадобиться рівно 5 хвилин. Можливо, він би вклався, щоправда, для того щоб після всіх цих подвигів дістатися Ростова-на-Дону, «героєві» знадобиться більше часу, може не встигнути...

Про те, наскільки далека «Україна російського телевізора» від реальної України, показали результати опитування Українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ», що з’ясувало ставлення громадян України до Майдану п’ять років по тому.

Згідно з результатами опитування, 49% опитаних дотримуються погляду, що Революція Гідності — усвідомлена боротьба за захист прав, 35% назвали її боротьбою за незалежність, 17% — державним переворотом за підтримки опозиції, 15% — державним переворотом за підтримки Заходу, 13% — результатом домовленостей олігархічних кіл України, 5% — протистоянням сходу і заходу України. Ще 1% опитаних обрали інший варіант, а 8% не змогли відповісти на запитання. Передумови виходу народу на Майдан українці також бачать по-різному: так, 38% назвали причиною виходу протестувальників узурпацію влади, 28% вважають, що справа була в погіршенні економічної ситуації. Старт масовим протестам, на думку 55% опитаних, дало побиття студентів «Беркутом» на Майдані; 47% називають причинами початку протестів відмову уряду України від євроінтеграції.

На жаль, у студії Соловйова не знайшлося людини, яка б запитала ведучого, з якого пальця він висмоктав «авторитетне» твердження щодо того, що в Україні є консенсус про «злочинність Майдану».

І це — результат ретельного відбору «експертів» та продуманої режисури шоу-ненависті. Часто доводиться чути здивовані запитання: яким чином їм вдається утримувати аудиторію? Як люди можуть щовечора дивитись шоу, в якому одні й ті самі люди постійно обговорюють Україну? Відповідь лежить на поверхні. Всі ці шоу ненависті побудовані за принципом серіалів, у яких улюблені герої в кожній серії ганяються за не менш улюбленими негідниками. Причому серіальних негідників сценарист і режисер бережуть, пестять і леліють. Оскільки загибель улюбленого негідника або, не дай Боже, зміна актора, який виконує роль улюбленого негідника, неминуче обвалить рейтинг серіалу. Крім серіалів, на роль аналога, що дозволяє зрозуміти секрет успіху шоу ненависті, підходить одна з найпопулярніших радянських гумористичних програм «Кабачок 13 стільців», у якій одні й ті самі артисти театру Сатири грали ролі карикатурних поляків: пана Директора, пана Гімалайського, рахівника Вотрубу, пані Моніку...

У шоу ненависті вкрай важливі саме українські «експерти», причому не стільки ті, хто, як Спиридон Кілінкаров або Володимир Корнілов, які втекли з України, поливають її брудом із великою старанністю, ніж навіть російські професійні українофоби. Набагато важливіші для успішного генерування ненависті ті «українці за викликом», які зображують у російському телевізорі український патріотизм і намагаються підтримувати українську владу в боротьбі з російською окупацією, але при цьому роблять це настільки безглуздо, що стають легкою здобиччю ведучого і проросійських «експертів». Тим самим вони грають роль «детонаторів» до «підривників ненависті».

Один із таких «підривників» — український «політолог» В’ячеслав Ковтун  — узявся опонувати Соловйову і нагадав про дійсно важливий сюжет. Про висилку напередодні саміту в Парижі двох російських дипломатів із ФРН і заяву Меркель про те, що це сталося через те, що Росія відмовилася співпрацювати з Німеччиною в розслідуванні вбивства на території ФРН громадянина Грузії. При цьому Ковтун зумів викласти суть справи так кострубато, так безглуздо плутався в словах і фактах, що Соловйову не становило труднощів представити справу так, що винні всі довкола, а Росія, як завжди, цілком права. Остаточно добило Ковтуна запитання Соловйова, чи знає він, Ковтун, якою нехорошою людиною був убитий у Німеччині громадянин Грузії, а також  — як він, Ковтун, ставиться до знищення ватажка ІДІЛ Абу Бакра аль-Багдаді. Після цього підступного запитання на обличчі Ковтуна відобразилось сум’яття, він явно намагався пригадати, хто такий цей Багдаді, і навіть намагався крадькома подивитись у свій записник. Не знайшовши знищеного ватажка ІДІЛ серед своїх знайомих, Ковтун збентежено пробурмотів, що він «ще не визначився», після чого всім стало зрозуміло, що Росія щойно здобула чергову вікторію над Україною.

Якщо амплуа «політолога» Ковтуна можна визначити як «київський дурень для запотиличників», то іншому українському «політологу», Василю Вакарову, відведено більш складну, але не менш важливу роль розсудливого «патріота-зрадника». Його завдання  — показати, що виходячи з інтересів народу України, влада цієї країни повинна будь-що виконати всі умови Москви, а ті, хто цього не хоче, — це агенти США.

Бурхливе обурення «політолога» Вакарова спричинило виступ міністра закордонних справ України Вадима Пристайка, який назвав кілька «червоних ліній», перехід яких недопустимий для України на паризькій зустрічі. Всі ці «червоні лінії»  — контроль за кордоном, неприпустимість переговорів із ватажками ОРДЛО, неможливість проведення виборів у присутності незаконних збройних формувань — давно позначені і є спільним місцем для абсолютної більшості українських політиків і експертів. Але не для «патріота-зрадника» Вакарова, який дуже гнівався і заявив, що «сценарій для українського МЗС пишеться в Демократичній партії США», а про міністра Пристайка Вакаров повідомив, що це «не міністр моєї держави, а міністр Демократичної партії США».

Перед зустріччю в Парижі експерти обговорюють, на чиєму боці будуть Меркель і Макрон, кого вони підтримають, Путіна чи Зеленського. Вважаю, це не так уже важливо, якщо врахувати, що на боці України є набагато сильніші прихильники, а саме — Історія і Географія. Історія вимагає пригадати, що саміт у Парижі відбудеться через кілька днів після 25-річного ювілею підписання Будапештського меморандуму (5.12.1994), в якому Росія й інші ядерні держави зобов’язалися в обмін на відмову від ядерної зброї «поважати суверенітет і державні кордони України, утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України і що ніякі їхні озброєння ніколи не будуть застосовані проти України, утримуватися від економічного примусу, спрямованого на те, щоб підпорядкувати своїм власним інтересам здійснення Україною прав, властивих її суверенітету, і таким чином забезпечити собі переваги будь-якого роду».

Ну, а географія вимагає визнати очевидне, що Будапешт у півтора разу ближче до Парижа, ніж Мінськ. Ну, а якщо аргументів історії і географії буде недостатньо, можна покликати ще й міжнародне право, яке свідчить, що договори, укладені під загрозою військової агресії, юридично нікчемні, що повною мірою стосується і Мінських угод і перетворює Будапештський меморандум на єдину правову основу врегулювання російсько-українського конфлікту.

Газета: 
Новини партнерів