У тюрмі читав К’єркеґора
Минулого тижня в своєму блозі я розпочав розповідь про видатного письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури Іво Андрича. Сьогодні хочу розказати читачам про становлення письменника й перипетії його життя в роки Першої світової війни.
Занадто захопившись богемним життям і швидко пізнавши тепло й гіркоту жіночої любові, Андрич забуває про науку й студентські обов’язки, а невдовзі й усвідомлює, що в Заґребі йому затісно – і творчо, й інтелектуально. Тому кидає хорватський університет і в 1913-му році вступає на славістику у Відні, культурній столиці тогочасної Європи. Втім, юнаку не підійшов тамтешній вологий клімат, і не минуло й року, як Андрич знову змінює університет – цього разу його приймає філософський факультет Яґелонського університету в Кракові.
Краківське університетське середовище й активне культурне життя здаються Андричу досконалими, і чи не вперше в житті він відчуває піднесену ейфорію, відвідуючи блискучі лекції професорів, пишучи вірші в парках і фліртуючи з місцевими дівчатами. Пізніше Андрич скаже: «Сподіваюся, моя вітчизна не гніватиметься, якщо я визнаю, що в Боснії народився, але духовно розкрився у Польщі». Та цей рай триває недовго: уже влітку 1914-го, після фатального пострілу свого колеги з «Молодої Боснії», інтуїція підказує письменнику, що такої, як раніше, Європи більше не буде, тож час повертатися на свою батьківщину, до своїх улюблених південних слов’ян.
Рішення повернутися в рідні краї було романтичним, але необдуманим: ясна річ, австрійська влада знала, що Андрич належав до організації «Молода Боснія», один із членів якої вбив австрійського престолонаслідника; більше того, Іво Андрич на цю пору вже встиг надрукувати в юґославських часописах кілька віршів, в яких за бажання можна було віднайти революційні, антигабсбурзькі алюзії. Тож нічого дивного в тому, що вже наприкінці липня 1914-го року, щойно після прибуття в Спліт, Іво Андрич опиняється за ґратами – поліція вважає юнака не тільки неблагонадійним, а й небезпечним.
Звинувачений у пропаганді ідей юґославізму, Андрич отримує суворий вирок і відбуває ув’язнення в тюрмах Спліта, Шибеника й Марібора аж до весни 1915 року. Цей вишуканий і меланхолійний студент, який дивом уникнув розстрілу, час за тюремними мурами використовує для роздумів і творчості: читає єдину книжку, яку мав із собою – «Або-Або» Сьорена К’єркеґора, пише вірші у прозі, мріє. Нелюдські приниження, студінь і вологість в’язничних камер, щурі й клопи, марне харчування, а відтак і загроза захворіти на туберкульоз, до якого Андрич мав вроджену схильність, — усе це вилилося в депресію й гіркі філософські роздуми про долю людини в тюрмі, відлуння яких ми чітко чуємо у «Проклятому дворі».
Після виходу з тюрми Іво Андрич отримує ще два роки домашнього арешту, які проводить в Овчареві й Зениці, де тоді працювала його мама Катарина. Ці роки, поки навколо бушує Перша світова війна, письменник проживає відносно спокійно, багато спілкуючись з місцевим францисканським монахом (знову ж таки, ця дружба відлунюватиме в багатьох пізніших текстах Нобелівського лауреата), студіюючи Святе письмо і пишучи свою першу книгу – «Ex Ponto», вже сама назва якої наштовхує на роздуми про вигнання Овідія і його меланхолійні послання з берегів Чорного моря; вочевидь, гостре переживання самотності в несправедливому, жорстокому світі дозволяє Андричу до певної міри ототожнити себе з давньоримським автором скорботних елегій.
Тим часом Перша світова війна поволі близиться до закінчення, поліцейський режим перестає бути таким суворим, і Андрич, що знову слабує на захворювання легень, вирушає лікуватися в Заґреб. Там у 1917 році він дочікується амністії, яка знімає з нього звинувачення і робить знову вільною людиною. Андрич повертається в літературні кола, видає першу книжку, і тепер – зрілий інтелектуально й духовно, побачивши світ і посмакувавши тюремної юшки – стає одним із лідерів культурного життя міста. Нарешті в 1918 році Австро-Угорська імперія перестає існувати, а на її руїнах утворюється Королівство Сербів, Хорватів і Словенців; втілюється ще шкільна юґославська мрія Іво про об’єднання південних слов’ян у своїй власній державі. Починається нова сторінка життя, і Андрич перетворюється з переслідуваного арештанта в зірку й успішну людину.
Уже наприкінці 1919-го року Іво Андрич переїжджає з провінційного Заґреба в нову столицю Королівства південних слов’ян – Белґрад; тут він отримує дрібну чиновницьку посаду в Міністерстві релігій. Нове життя припало йому до смаку, молода столиця дарувала безліч перспектив, і саме тут зібрався цвіт тодішньої юґославської літератури — Црнянський, Міличич, Вінавер, Пандурович та інші зірки місцевої богеми. Андрич послідовно працює над створенням іміджу вдумливого й елегантного письменника, поступово стає все популярнішим і відомішим, видає збірку віршів «Неспокої» і перші оповідання, але попри це не забуває й справи кар’єрні. Не буде перебільшенням сказати, що Андрич-чиновник був не менш обдарованим, ніж Андрич-письменник.
