Уривки з щоденника (поки ненаписаного)
У перші роки незалежності в Донецьку було доволі толерантне ставлення до Української державності. Нагадаю, що на референдумі 1 грудня 1991 року за підтримку Акту про незалежність на Донеччині проголосувало понад 80 %. Можу засвідчити відсутність будь яких фальсифікацій. Мені тоді довелося бути заступником голови комісії на виборчій дільниці в приміщені головного корпусу університету. В нас результати були дещо нижчими, ніж в цілому по області, бо на дільниці проживало багато громадян літнього віку.
В газетних кіосках на початку 1990-х рр. вільно можна було купити свіжий номер «Пост-Поступу» з черговими приколами від Юзьо Обсерватора і навіть «Шлях Перемоги» Конгресу українських націоналістів. Місцеве відділення КУНу видавло газетку «Бандеровець», місцеве відділення Народного Руху України видавало «Східний часопис»… Не те що в 2000-х, коли Укрпошта відмовлялися продавати газету «День». Навесні 1997 р. довелося брати участь в ток-шоу на Донецькому обласному державному телебаченні з темою «НАТО: за і проти», і серед учасників програми противники не на багато переважили прибічників… Втім не облишало відчуття, що українська незалежність сприймається більшістю населення, як щось несерйозне, тимчасове… згадую як в 1996 році якась бабуся голосно питала в магазині – а де проголосувати за Єльцина?
Саме в Донецьку в 1993 році була створена Ліберальна партія України, до якої влилися представники інтелігенції, певна частина колишньої партномеклатури і нових бізнесменів. Одним спонсорів ЛПУ був Євген Щербань. Коли в 1995 році йому запропонували очолити партію він відмовився і висунув неоднозначного Олега Соскіна, якій і став Президентом ЛПУ. З часом ЛПУ очолив Володимир Щербань, перший і єдиний всенародно обраний голова Донецької області. Втім, дуже швидко йому на Донеччині місця не знайшлося.
Водночас антиукраїнські сили теж були помітні – діяло «Інтердвижение Донбасу», почалося видання провокаційного «Донецького кряжа», на канале ДоКа ТВ авторську програму мав одіозний Володимир Корнілов. Реальну силу мали комуністи та «червоні директори».
Але головними проблемами донеччан, як всіх українців в ті часи були гіперінфляція, постійні бандитські розбірки, хронічні невиплати зарплат.
Вже на початку 2014 р. від одного колишнього працівника спецслужб я почув цікаву версію тодішніх подій. З його слів, на початку 1990-х на Донбас з Москви були спрямовані капітали партійно-кдбешного походження. Керували їми місцевий мафіозі Алік Грек (Ахатій Брагін) та бізнесмен Євген Щербань. В середині 1990-х московські куратори нагадали про себе, про підпорядкованість місцевих і поставили нові завдання. Донецькі неформальні керівники відмовилися виконувати московські вимоги. І в 1995-1996 рр. спочатку Ахатій Брагін, а потім Євген Щербань були зухвало вбиті. Натомість з’явився невідомий молодий спадкоємець Ринат Ахметов, облдержадміністрацію очолив Віктор Янукович. В Києві усвідомлювали, що віддали Донеччину в управління бандитам, втім вважали це за корисним для себе. І надії їхні спочатку були виправдані: на президентських виборах 1999 року Донецька область була єдиною на Сході і Півдні України, де переміг Леонід Кучма!
На початок 2000-х років в Донецьку і мабуть в цілому на Донбасі склалося враження, що тут все керовано і контрольовано. Ринат Ахметов став найбагатшою людиною України і вважався реальним господарем Донбасу. В якості молодших партнерів сприймався Індустріальний союз Донбасу, обласні і міські керівники включаючи В.Януковича.
Вперше рідний Донецьк мене негативно здивував восени 2003 р. Я спостерігав шалений опір певних кіл проведенню в палаці «Юність» з’їзду «Нашої України». Все місто було завішано білбордами з зображеннями В.Ющенка стилізованими під Гітлера. Цікаво, що організатори діяли анонімно, всю відповідальність взяв на себе одіозний «руськомировський політик», голова т.з. Слов’янської партії Олександр Базелюк (і мій колишній викладач історії філософії).
По-справжньому некомфортно і навіть лячно ставало в Донецьку під час Помаранчевої революції. Натовп на площі Леніна шалено скандував «Янукович!», а молоді люди відповідної статури готові були накинутися на будь кого, хто мав сміливість не погодитися з перемогою «донбаського президента», або лише мав помаранчеву стрічку. Великі надії регіональні еліти, підтримані керованим натовпом, покладали на так званий Перший Всеукраїнський з'їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад в Северодонецьку. Втім, надії ці швидко і обґрунтовано зникли. Тоді в одному медійному коментрі я висловив впевненість, що ніякої «Південно-східної української автономної республіки» не буде, бо це суперечить бізнес-інтересам Р.Ахметова та його оточення. Дійсно, доволі скоро всі сепаратистські експерименти закінчилися. Однак тепер здається, що Росія тоді ще не була остаточно готова для всебічної інвазії…
На початку 2005 р. знов стало тихо. Більшість місцевих еліт швидко знайшли спільну мову з новою київською владою. Хоча було достатньо і тих, хто не змирився. Невдовзі з’являється громадська організація Донецька республіка з відомим тепер триколором. Вона була швидко зареєстрована і швидко заборонена. Але це їй не заважало регулярно проводити малочисельні акції біля пам’ятника Леніну. Втім дивилися тоді на них як на міських божевільних…
На мій погляд, при всій любові значної частини мешканців Донбасу до Росії в нас ніколи не було підґрунтя для політичного сепаратизму. Але наявні емоційні ностальгічно-радянські чинники були ефективно використані московськими спецслужбами при підготовці «русской весны». Проте, на початку березня місцевих для масових проросійських виступів в Донецьку було не явно не достатньо, тому використовувався фактор «русо-туристо» з Ростовської області та завезення маргіналів з депресивних регіонів Донеччини.
Отже, не хочу бути фаталістом. Втім, на жаль, при тих обставинах, що склалися, Донецьк був приречений. Проте, таки чи можна було запобігти катастрофі? Можна, мабуть, суто теоретично… за фантастичних умов: наявності цілеспрямованої державницької політики в регіоні з початку 1990-х, зокрема підтримки осередків українськості на Донбасі, жорсткої лінії до всього москвофільського, ненадання карт-бланшу кріміналітету…
Російське вторгнення, безумовно було головним чинником сучасної трагедії Донбасу. Без нього тривало б таке саме невизначене існування регіону яким воно було протягом довоєнних 22 років незалежності. Події ж, які розгорнулися з весни 2014 р. довели цілковиту несамостійність місцевої бізнесової і владної еліти, майже суцільну зраду правоохоронних органів. Звісно такі чинники мали місце в усіх регіонах України, втім співвідношення з патріотичними силами було різним. Для Донбасу фатальне значення мала наявність прозорого кордону з Росією та чисельного маргінального прошарку в депресивних містечках Донбасу.