Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

В узголів’ї безголових олофернів

3 квітня, 2018 - 10:37

«Чому немає видатних художниць?». Є така відома розвідка з мистецтвознавства, написана відомою феміністкою Ліндою Нохлін. Відповідь, якою нас годували століттями: «Тому, що жінки не надаються бути видатними художницями», нікого більше не влаштовує. Є точніша: «Тому, що їх воліють не помічати». Так працює «штучний відбір» не лише щодо візуальних мистецтв. Якщо ми коронуємо одну авторку або (що частіше буває) одну її роботу, це буде означати лише, що всі інші авторки залишилася за бортом. Відповідь Нохлін на питання, чому немає видатних художниць, така: вони не підпадали під наявну систему оцінювання. Не відсутні, а буквально неоціненні. І значить, проблема в самій постановці питання.

Що таке «видатна художниця»?    

Є таке насправді. В якій би галузі не працювала мисткиня, ми дуже-дуже рідко назвемо її генієм. (А який фемінітив від «генія», до речі?). І справа не в значущості доробку тієї чи іншої авторки. Геній – це концепт апріорі патрірхатний. Він стосується ієрархій, стратифікацій і тому подібних табелів про ранги, котрі жінка-в-мистецтві руйнує чи бодай трансформує уже фактом своєї роботи. Втім, наскільки жіночий досвід може оприявнитися в геніальності?

Бути генієм – значить, перестати бути жінкою (щодо досвідів і творчих стратегій). Генії творять шедеври. Себто взірцевий продукт, завершений і довершений. Коли ми говоримо про внутрішній жіночій досвід, який репрезентує себе у мистецтві, то говоримо про процесуальність. Жіночий досвід не конечний, згрубша: він навіть не історичний за природою своєю. Якщо коротко і сильно просто, то жіночий внутрішній досвід – це не момент зачаття, а дев’ять місяців виношування і довгі роки подальшого піклування.

Цікаво, чи не тому найсильніші роботи мисткинь нині спостерігаємо в перформансах, де процес важить більше, ніж результат? І ще цікавіше, чому про жінок у мистецтві все одно доводиться говорити, використовуючи тілесну метафору?

Отже, геній – концепт «доцентровий», жінка-митець – концепт «відцентровий». У мене проблеми з фізикою, тож я не знаю, в якій саме точці ці два вектори зійдуться і чи зійдуться взагалі.

Я згадала це все, коли в передмові книжки Бріджит Квінн «Неймовірні: 15 жінок, які творили мистецтво та історію» натрапила на рекомендацію до читання: «Просто не висловлюймо суджень, доки не дізнаємось більше». У цій книжці п'ятнадцять героїнь, що уже з назви видно (видавництво ArtHuss; чудовий, як завжди, переклад Роксоляни Свято). І стільки ж розлогих біографічних есе. Начебто просто розповідають біографії мало відомих широкому загалу художниць, аналізують окремі їхні роботи. Але уже те, що у вступі іронізують із приводу книжок про живопис, де не буває жінок в одязі, жодної не буває, наводить на думку: перед нами спроба створити альтернативну шкалу оцінювання.

Трішки кумедно і сильно показово, що одним із ключем до «Неймовірних» стає та сама ситуація «без одягу», над якою авторка жорстко глумиться в передмові. Говорити про роботи художниць у відриві від тіла все ж не складається. Але який елегантний хід! Голе тіло тут – або чоловіче (гранично чуже), або «автопортретне» (гранично своє).

На картині однієї з героїнь книжки Артемі­зії Джентілескі Юдит обезглавлює Олоферна. Зосереджена пані повільно ріже горло чоловікові, котрого у ліжку знерухоміла служниця. М’язи напружені, обличчя зосереджене: хребет перепиляти не так легко, либонь. Жінки обидві одягнені, а Юдит так просто пишно вбрана. Жертва-чоловік одягу не має. В психології статі це зветься «обертанням»: треба уявити ситуацію, яка вселяє гендерний неспокій, змінивши стать персонажів на протилежну, так вочевиднюється джерело тривоги зазвичай. Одягнена жінка вчиняє насильство над голим чоловіком. І висока тривога цієї ситуації на полотні полягає не в тому, що коїться убивство, а що убивця-жінка точно знає, що робить, і усвідомлює свою владу. З XVІІ ст. ця картина вселяє жах, – зауважує авторка «Неймовірних». Не дивно. І дуже-дуже-дуже добре.  

Втім, Артемізія відома саме картинами з «голими жінками». Вона мала перевагу над чоловіками-художниками, котрі права не мали малювати оголених жінок із натури. Її жінки анатомічно достовірні. І це завжди – її власне оголене тіло. Але, як зазначає Квінн, навіть на її картинах, де зображене голе жіноче тіло, глядач не насолоджується еротикою, він солідаризується з героїнею. У Артемізії є серія робіт, де гола жінка є жертвою сексуального насилля (типу «Сусанни і старців»). І серія ця завершиться тією повільно відпиляною головою Олоферна. «Огидно на таке дивитися», – чотири століття буркочуть мистецтвознавці. Правда?! Дивитися, кажете, неприємно?!

Ще один «ключ» до книжки – рукоділля.

Шиття, зображене на картинах, зазвичай є жіночим атрибутом. Зрештою, це була шляхетна вправа, якої володіла кожна жінка, і якою кінець-кінцем вона могла легітимно заробляти. Але все з тим шиттям непросто, бо інакше нащо, скажімо, на пишному своєму автопортреті королівська французька художниця зображала б всякі голки з нитками. Квінн розказує про одну картину – «Пропозиція» Юдит Лейстер, XVІІ ст. Дівчина у білому шиє, схилившись над свічкою. Над неї нависла темна постать, підсилена чорною тінню на стіні. Чоловік простягає їй гроші, вона його ігнорує. Це непристойна пропозиція: в голландському арго «шити» – значить, «злягатися». Але Квінн невипадково бачить в «Пропозиції» фаустівський сюжет. Гроші пропонують не за тіло, а за душу жінки. І шитво тут – не атрибут швачки, а саме мисткині.

Продукт, який створюють жінки-у-мистецтві, часто порівнюють із рукоділлям. І це не комплімент зазвичай, розумієте. Дрібні теми, приватні сюжети, аматорство, кропітка мілка робота, яка на статус шедевру не претендує апріорі. «Поетичне в’язання панчіх». Це цитата з відомої літературної рецензії позаминулого століття, і в ній все всерйоз. Художниці, про яких пише Квінн, маніфестують: «Саме так, рукоділля, і не пішли б всі!» та невипадково в таких сюжетах так очевидно читається мотив про продаж душі. І ці картини теж дуже тривожні і викличні. Їх теж дуже незручно розглядати, принаймні, якщо маєте намір побачити ідилію «маленької господинькі».

Між іншим, на картині Ванесси Белл (ще одна героїня книжки), яка зображає її сестру Вірджинію Вулф, та плете гачком. А це уже Арахна, яка, сплітаючи нитки, кидає виклик богам. У Луїзи Буржуа, яка теж в цій книжці (ще б пак!), є відома скульптура – сталева павучиха на дев’ять метрів. Скульптура зветься «Maman», і вона буде сприйматися геть по-іншому після Квіннових екскурсів у те «жіноче рукоділля».

Дивіться уважно – побачите, як кинджал у руках Юдит перетворюється на гачок у руках Вулф. Дивіться дуже уважно, бо хтось таки у фіналі все одно залишиться без голови. «Чому немає видатних художниць?». – Бо годі уже питати дурниці.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments