Верхнє світло: краєвид з вікна
Схоже, що невдовзі до моєї домівки, як і до посвіжілих від вселенського карантину венеціанських вод, можливо, теж запливуть дивовижні рибки, нехай і віртуально. Адже майже все перемито, кухонні й гардеробні шафки посортовано, а зараз я саме стою, потім сиджу, потім тягнуся до потрібної защіпки — повісити на чотириметрову висоту чисті фіранки. За такої відстані від підлоги ця простенька, щороку повторювана процедура, стає вельми нудною, проте можна поглянути на світ згори — і на свій домашній, і на той, що за вікном, яке виходить на площу перед МЗС та на Володимирську гірку, що за нею . Сказати, що тут з карантином настав мертвий сезон, можна лише почасти.
МЗСівські автівки часто-густо приїжджають навіть раніше робочого дня, і бачу, як їх господарі простягають руку у грамотні рукавички, прикладаючи перепустку до датчика. На щастя, автівок- «дворняжок» поменшало і повітря стало чистішим, так би мовити, навіть на смак. А ось хлопці-охоронці біля шлагбаума тривалий час маски носили, як слинявчики, про людське око, а рукавичок зовсім не було. Але тепер всіх наздогнало гірке розуміння — і вони вже в респіраторах і рукавичках. До того ж перестали вітатися за руку, певно, рукостискання під прикриттям — не так емоційно. Перед нашим карантином, коли Європа коронавірусно палала, в моєму районі — золотому київському туристичному світі, було досить багато туристів-іноземців. Можливо, їм здавалася, що тут всі вільні від інфекції, по суті, теоретично так і було, адже тестів не було.
Для себе я зрозуміла так: місто — дивовижне, їжа для них смачна, за нашого курсу навіть дуже доступна, настрій у тонусі, поки здоровий — чого ж таки не погуляти. Все це вже давно спливло, розсмокталося, ніби ластиком пройшлися — так тихо тут давно вже не було. На подвір’ї м’яко пульсує кондиціонер в офісі Ахметки, з який ми ділимо спільний двір (а ми довго боролися, щоб звук їхнього кондиціонування, який штучно вентилюють вірусні «легені», не заважав своїм монотонним фоном). Служби прибирають подвір’я і поливають нові кущі, зовні все гарно, навіть жек під’їзд уже разів з п’ять дезинфікував.
Але є і ложка дьогтю, особливо небезпечна за такої пандемії. У кутку двору давно примостилася нічліжка-хостел. Мало того, що це в житловому будинку неприпустимо, то ще й її молодіжний контингент гуляє в темряві двору, тісно сидячи по 5—6 осіб на одній лавці. А ми вимагали від жеку ще знести її, але той, як завжди, обдурив. Так ось — голосно сміючись, палячи, для чогось постійно спльовуючи, постояльці можуть розважатися далеко за 12-ту ночі. Які заходи, який карантин — їм це ніби невідомо. Усі служби про це знають, але зараз можна списати на карантин — хіба ж до хостелу. Як багатьом все ж пощастило з цим карантином — можна й награбоване за останні 4—5 років і раніше прикрити коробками, ніби гуманітаркою, і продовжувати говорити про свою самовідданість, проте не гратиму в узагальнення. Усе стане на свої місця після цих випробувань, і ми вже не будемо колишніми, можливо, зникне це вічна «моя хата скраю», адже й богатющі палаци просто може знести буревій.
Верхнє світло розуміння ніби осяє наше буття, і стануть зрозумілішими слова, що глибина страждань не може зрівнятися з порожнечею щастя і що варто спочатку чітко вивчити правила, перш ніж почати їх порушувати. Коли сиджу нагорі і подумки міркую, не перериваючи процесу краси в будинку, поступово чіпкі думки, пов’язані з небезпекою, з нахабством нічліжки за таких викликів, ніби відступають.І знову починаю кокетувати зі своєю улюбленою картиною, особливо з цього ракурсу під стелею, так грайливо освітленою сонцем. Хоч ще за народження, не будучи прив’язаною до системи ціноутворення і придбана років 25 тому за дріб’язок, вона давно стала найулюбленішою, хоча нібито й незаконнонародженою — ми завжди знали, що це клон, але талант копіїста був таким опуклим, чуттєвим і зрілим, що, не бачачи оригіналу, можливо, й помиляюся, але ще не відомо, яка робота краща.
Аромат рухів двох молодих панночок, ні, скоріше, жіночок у розквіті літ, закутаних не з дівочим напівнатяком, а свідомо, які розуміють свою привабливість, особливого антикризового віку. Фігурки моїх подружок на імпресіоністськи забарвленій роботі вбрані не перевантажено зайвими звабами, завжди кудись поспішають, розмовляючи захоплено, але, як зазвичай буває в нас, жінок, завжди злегка зауважують реакцію і на себе і встигають подумки відреагувати на все навколо. Вже багато років вони на моїй стіні, освітлюють мій кабінет і мою уяву, і ми за звичкою починаємо розмовляти.
У мене ця робота завжди асоціюється з подружками з вивчення англійської. Ми вже 19 років товаришуємо, і зараз, якщо можна так сказати, наш вайберський контакт ніби розпилився. Не маючи змоги зустрітися вже понад місяць — ми перемовляємося, надсилаємо одна одній особисті карантинки, навіть нещодавно по келишку червоного випили одночасно — адже всередині урагану завжди затишніше.
Одна надіслала пронизливе, зовсім не постановочне фото, що оголює чорне й біле наших останніх днів. Поблизу Київського моря, де вона мешкає, певно, їй вдалося сфотографувати весняну квітку, але обличчя без жодного макіяжу відверто оголило моторошне нерозуміння, що ж змінилося. Інша, працюючи зараз дистанційно на каналі «Плюсплюс», розповіла, які мультяшні герої, мальовані квадратиками і прямокутниками, навчають малюків правильно мити ручки, полюбити зарядку, а оскільки в дітей зараз у загальниму карантині однакові проблеми, мультфільми закупили інші країни.
А тепер зізнаюся, що ще два роки тому, 2018-го, приїхавши з Мілана і його околиць із розкішними 5 озерами, захворіла невідомо на що, і майже три місяці лікарі не могли зрозуміти, що зі мною: були й домашні муки, і лікарня, і численні аналізи в лабораторіях. Діагнозу так і не було, переміг імунітет і боротьба лікарів, а серед них і був мій син-лікар. До речі, вчені дійшли висновку, що нинішній корона-бандит народився ще два роки тому, він був, можливо, не заразний, і тільки зараз, окрилений, навчений вольницею, вирішив зібрати великий людський урожай. І все ж точно знаю головне — одужати можна.
Нарешті через дві години, впоравшись з одним вікном, стрибнувши на тверду підлогу і стуснувись, як собачка, яка вискочила з води, щоб розім’ятися, похвалила себе — ось баба ягідка знову.
Цікаво, коли ж це відчуття минає ...
P. S. Вірус нагодився, з відповіддю не поспішати, можу пропустити дзвінок. Дуже зайнята, матеріал у номер пишу...
