Наша перемога — це перемога нашої ідеї, повне її здійснення.
Степан Бандера, український політичний діяч, лідер ОУН

Відбиття в екрані

14 лютого, 2018 - 16:25

Олімпіаду в Греноблі я вперше дивився по телевізору. Та й то тому, що цього хотів наш учитель фізики Михайло Львович Шифман, який, звичайно, не зглянувся до того, щоб дивитися біатлон і лижні гонки разом із нами, учнями 9-го класу. Він дивився разом з Воробейчиком (учителем математики) і Боббобичем (учителем хімії) по своєму телеку. Але, оскільки перегляд Олімпіади збігався з його уроками, біг на лижах із стрільбою з рушниць дивилися і ми.

Вдома у мене телевізора не було. Моя мама, азартна літературоцентристка, забороняла купувати телевізор, вважаючи, що він відверне мене від читання книжок. Тому до 9 класу (принаймні) телевізора в нашому домі не було, і вся телевізійна культура, всі ці мультики і «Два капітани» зі справою строкатих пройшли повз мене. Потім телевізор з'явився, але вже мало змінив мої пріоритети. Це не означає, що я вважаю мамин експеримент з виховання правильним, я просто не знаю. Не знаю, що б змінилося, якби телевізор був у нас вдома з дитячого садочка, куди я все одно не ходив. Думаю, нічого б не змінилося, але хто знає.

Так чи інакше, моя перша Олімпіада 1968 року і запам'яталася вона мені тільки одним. Показували лижні гонки на якусь довгу дистанцію, коментатор, здається, Озеров, передбачувано був нещадно патріотичним, а радянські лижники не дуже в цьому йому допомагали. Більше Озеров (якщо це був він) сподівався на якогось лижника, прізвище його не пам'ятаю, а ім'я - чудово, бо Озеров, професійно збуджений, підігрівав на своєму збудженні патріотичні почуття глядачів і схвильовано повторював: «Володю, Володечко, де ти?» На екрані петляла лижня, по ній - лижники різних країн, а ось Володечка все не міг з’явитися з-за повороту, прихованого ялиновими гілками.

Скажу, що інтерес до зимового спорту, для мене маловідомого в його телевізійному вигляді, якщо з'явився згодом, то перш за все як реакція на легітимацію його з боку наших вчителів, що мали тоді величезний авторитет. Раз вони, спускаючись з небес, могли дозволити собі дивитися на мелькання лижних палиць і рум'янець у півщоки, то і нам це було не негоже.

Звичайно, я дивився потім ці молодецькі снігові розваги не дуже, швидше за все, завзято, але і з незмінним почуттям м'ятної ностальгії, якою були забарвлені для мене всі спогади про нашу «тридцятку». Такими в принципі ці телевізійні хуртовини й заметілі і залишилися: з легким присмаком смутку, як про те, що пішло без вороття. Тобто ти дивишся, як біжать нові і нові Володечки у спортивних костюмах, а бачиш на екрані місяцеподібні відбиття себе і рідні обличчя однокласників у тому світі минулого, що розтануло, в якому їх уже немає, як немає жодного мнемонічного правила свердлика, уявної лінії обрію і багато чого іншого, що було - ось руку простягни - і перетворилося на ніщо, як дихання на морозі.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments