Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

Відкриваючи Узбекистан: Відлига чи перебудова?

«06.10-19.10.2017»
19 жовтня, 2017 - 17:40

Ця колонка не буде схожа на всі попередні. Не тим, що вона передує цілій серії публікацій         — траплялися й у мене колонки з продовженням, а тим, що вона написана за дорожніми враженнями від моєї недавньої поїздки до Узбекистану. Архітектурна та кулінарна краса, підкріплена фотографіями, буде опісля — це я вам обіцяю, вже поза форматом щотижневих колонок, — а тут мені завчасно хотілося б поділитися зі своїми читачами спостереженнями більш загального характеру про зміни, які відбуваються зараз у цій країні. У своїх спостереженнях я не претендую ні на систематичність, ні на глибокий політичний і макроекономічний аналіз — було б важко претендувати на скільки-небудь експертне розуміння ситуації протягом неповних двох тижнів свого перебування в Узбекистані. Та й преса — місцеві газети і телебачення — навряд чи стали б мені підмогою в країні, де публічна політика, незважаючи на згадані зміни, практично повністю відсутня. Очі, вуха і мова — ось мої джерела, те, що я побачив і те, що я почув від місцевих жителів.

З одного боку, коли я збирався до Узбекистану, мене лякали напівзакритою країною, одним із заповідників «совка», де в кожному приїжджому бачили мало не шпигуна, де, як у Венесуелі, діяли два курси валют — грабіжницький державний і значно вигідніший чорного ринку. Олії у вогонь моїх сумнівів підливали багаточисельні відгуки туристів, що відвідали Узбекистан  минулими роками, практично кожен із них двічі (при виїзді та в’їзді) зіткнувся з найсуворішим оглядом — персональним і до останніх світлини та файлу всіх носіїв інформації, зловживаннями правоохоронців, що зупиняли туристів для перевірки документів мало не на кожному кроці та часто вигадували приводи, щоб злупити з туристів хабар за порушення драконівських правил реєстрації (утім, що стосується подібних приробітків міліціонерів, до недавнього часу й Україна була грішна). Спираючись на на їхній досвід, ми вичистили всі смартфони та флешки (особливо від фото й відео часів Майдану), всю поїздку скрупульозно збирали кожен папірець, щоб при виїзді пояснити, де ми ночували кожної доби; і навіть якщо  ночували в поїзді, раніше необхідно було підтвердити проїзним документом.

З іншого боку, до мене доходили чутки про зміни, що почалися після смерті незмінного з радянських часів керівника Узбекистану Іслама Карімова. У нас багато писали про арешт за звинуваченнями в корупції дочки Карімова        — Гульнари, але перш за все мене як туриста зацікавила звістка про лібералізацію, якраз напередодні поїздки, валютного курсу      — курс чорного ринку став офіційним курсом країни. За відсутності інших новин, залишалося здогадуватися, що це — відлига чи перебудова. Знаючи на власному досвіді, чим закінчуються перебудови, особливо в настільки неспокійному регіоні як Середня Азія, мені тим більше захотілося поквапитися, щоб встигнути познайомитися із цією країною, поки в ній не сталося чогось.

Відразу обмовлюся, що в цій частині своїх сподівань, особливо, що стосується суворого огляду при в’їзді та виїзді з країни, я був безжально розчарований. Процедура мало відрізнялася від київської: не то що світлини у фотоапаратах і смартфонах, але навіть наші долари, що залишилися до кінця поїздки, ніхто при перетині кордону не перерахував. Та й ціла пака реєстрацій виявилася непотрібною, — оце так, стільки зусиль було витрачено даремно. За всю поїздку ми так і не зацікавили жодного правоохоронця, хоч до суду на фірму, що організувала наш тур, подавай — неначе нас привезли не до того Узбекистану. Більш того, екскурсовод відкрито засміялася нашому необережному жарту, коли ми назвали самаркандський пам’ятник Карімову пам’ятником Леніну (їхні монументальні образи справді досить складно відрізнити). — Ні, ну це справді якась інша країна.

Та все ж, один випадок засвідчив, наскільки поверхневі поки ці зміни, і як мало торкнулися вони мешканців Узбекистану. За свого першого короткого перебування в Ташкенті — фактично одна ніч перед поїздкою до Хіви — серед іншого ми вирішили помилуватися ташкентським метрополітеном, як загальновідомо, одним із найкрасивіших поміж метрополітенів колишнього СРСР. Окрилений із перших же кроків узбецькою землею вітрами свободи, що повіяли на нас, я розкрив свій фотоапарат і, не ховаючись ні від чергового на станції, ні від міліціонерів, став знімати, а зацікавлені сторони поглядали на те, що відбувається, досить байдуже. Лише одна дрібниця здалася мені незвичною — поїзд, що під’їхав, щось аж надто довго залишався на станції, але я не звернув на це ніякої уваги. А даремно. Як пізніше виявилося, машиніст цього поїзда, помітивши людину з фотоапаратом, порушивши графік руху, кинувся повідомляти в компетентні органи: громадяни, не інакше англійський/японський, чи якийсь ще, шпійон! Через декілька хвилин, після дзвінка  спецзв’язком, до нас із вибаченнями підійшов черговий по станції, і ввічливо попросив усі зроблені фото видалити. Дарма що їх і так, без будь-якої нашої участі, повно в інтернеті. Ну що ж, я оцінив хоч би той факт, що до нас підійшов не міліціонер.

Як і будь-які реформи, що проводяться в тоталітарному суспільстві зверху, зміни, що відбуваються в сьогоднішньому Узбекистані, залишаються мало зрозумілими, і в значній мірі незатребуваними народом. Щоб зрозуміти, чому так відбувається, досить зайти до будь-якої місцевої книгарні. При схильності до помпезності та гігантизму, властивих карімовському режиму, що відійшов, книжковим магазинам Узбекистану властива ще одна прикмета — порожнеча. Якщо пізній СРСР, і це не перебільшення, був нацією, що найбільше читає, то в сьогоднішньому Узбекистані на книжкову продукцію однаково відсутні і пропозиція і попит. Чим нижчий рівень освіти, тим нижчий рівень запитів громадян — це  стосується і рівня життя, і демократичних свобод. Саме на цьому будував внутрішню політику режим Карімова, і саме наслідки чверті сторіччя такої політики примушують мене із скепсисом ставитися до глибини змін, що проводяться нинішнім керівництвом Узбекистану. З огляду на описані мною чинники, альтернативою поліцейській диктатурі тут є не демократія, а ісламізм — він насамперед б’є по малоосвічених верствах населення, а, це означає, що послаблення більше торкнулися нас, туристів, але не  громадян Узбекистану. А вони, мало задумуючись над тим, що відбувається, методом проб і помилок просто звиклися з новою реальністю — не лише прикордонникам і міліціонерам, але навіть машиністові метро, наприклад, пояснять, що не потрібно боятися європейського вигляду людини з фотоапаратом, і життя, дуже скоро, розставить усе на свої місця. Хіба що пам’ятник Карімову з часом замінять пам’ятником новому вождеві. — Здається, тут лише пам’ятники Тамерлану встоять за будь-якої влади.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments