Війни в пам’яті: від загального до особистого
«10-16.07.2020»
Після багатомісячної безпробудної вакханалії з приводу «ювілею Великої Перемоги» та референдумом про перетворення Росії з імітаційної демократії в політичну автаркію (самодержавство ХХІ сторіччя) в Кремлі, схоже, стомилися від історії. Не те щоб це якась зміна політики. Прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков навіть зумисне завірив тих журналістів, які занепокоїлися, що Володимир Путін і далі «вставатиме на захист» «історичної правди» при кожній спробі її «спотворення».
Просто в безконечній низці ювілеїв «великих перемог» узята невелика перерва, ну, або, за сезоном, відпустка. Принаймні, саме так я пояснюю собі, чому цього року 780-та річниця «Невської битви» в Росії залишилася практично непоміченою. Втім, може, я помиляюся, і нинішній верховний правитель Росії просто будує великі плани на її 800-річчя. — Дах від нарешті отриманого ним всевладдя поїхав настільки, що він сповна може будувати плани і на тисячу років уперед.
Певна річ, зусиллями в тому числі і російських академічних істориків, останнім часом гучна слава перемог святого благовірного князя Олександра Ярославича виявилася підмоченою. І я маю на увазі під цим зовсім не купання в Чудському озері через тріснутий під вагою «псів-лицарів» лід.
Невська битва, 780-річчя якої 15 липня цього року на подив обійшлося без масштабних заходів, у якій, якщо вірити новгородським і заліським літописам, Олександр розбив незліченні полчища шведів, і особисто поранив правителя Швеції Ярла Біргера, виявилася невеликою сутичкою, в якій було убито «аж» 20 людей. Одним із безконечних дрібних (наприклад, на тлі, самі зважте, взяття новгородцями 1187 року столиці Швеції Сигтуни, якому приписується трофей, що зберігається в новгородській Софії, — дорогоцінна т.зв. «Сигтунська брама») прикордонних конфліктів між шведами і новгородцями, прикордонної війни, що фактично не припинялася, за данину з фінських і карельських племен, яка тривала до поглинання Новгородської республіки Москвою. І яка переросла в низку великих воєн між Московською державою, а потім і Росією, та Швецією.
І навіть оголошене, разом із Сталінградом, одним із «Днів військової слави Росії» Льодове побоїще, що надихнуло Ейзенштейна на його геніальний пропагандистський кіношедевр (а Прокоф’єва на геніальну до нього музику), в якому всупереч пізнішим новгородським джерелам загинуло декілька десятків людей і масштаб якого і близько був непорівнянний із чомусь (чи не через те, що в битві не брав участь канонізований предок московських князів?) забутою Раковорською битвою (1268), насправді мало значення хіба що для формування російського імперського міфу.
Та що битва, сам святий благовірний князь Олександр Ярославич Невський, пам’ять про якого вперше була звеличена в історичних війнах між Новгородом і Москвою, що посилювалася, канонізований на Макаріївських соборах у перші роки після царської коронації Івана Грозного (тоді святими були оголошені десятки історичних персонажів із усіх кінців склепаної дідом Івана IV держави — від Пскова та Новгорода, Мурома, Твері до Смоленська), і ця пам’ять реанімувалася Петром I у роки Північної війни зі Швецією за володіння східним узбережжям Балтійського моря, і реабілітована після двох десятиріч революційної опали Сталіним, щоб стати прапором у війні, яка наближалася, з нацистською Німеччиною, а загалом і з усім Заходом, перетворилася навіть не на міф.
Упродовж століть це слугувало Москві, а пізніше Росії зброєю масового ідеологічного ураження, яку випробовували виключно на своїх. Разом з церковним міфом про мало не другий після святого Володимира «вибір віри», згідно з яким Олександр нібито вважав за краще за союз із Римом підпорядкування монголам, заради того, щоб урятувати православ’я від католицького Заходу, як символ свого, інакшого від зовнішнього світу, особливого шляху. Ізоляції, але у межах усієї колишньої Київської Русі. Самі зважте, поки Кремль відвойовував в України святого Володимира, і ставив йому величезний, більший за київський, пам’ятник у Москві, в Києві РПЦ звела два величезні храми Олександра Невського (на Подолі та на Чоколовці, при цьому на Оболоні планують будувати на місці дерев’яної каплиці ще один).
Ну, і від загального до особистого. Чому здавалося б далека від України Невська битва має особливе значення для мене. Потрапити в історію через чорний хід (через історичний факультет, а не через епохальні звершення) для мене свого часу виявилося не так уже і просто. Вступив я лише з третьої спроби. Після перших двох я вже чудово засвоїв, що для одержання позитивної оцінки мали значення не мої знання, а деякі незалежні від мене суб’єктивні чинники. Тим більше, якщо ти складаєш іспит усно, практично неможливо довести, що це не ти, а викладач був не правий. Тому, коли на третій спробі екзаменатор з усмішкою поставив мені запитання, «Невська битва, з якого боку вдарила кіннота, а з якого — піхота», я не почав подумки реконструювати в голові хід битви (тим більше, що це те запитання, на яке в світлі стану історичних джерел не існує правильної відповіді). Я відповів «Одні справа, інші зліва». Щодо завдання, що стояло переді мною в тій ситуації, історична достовірність не мала жодного значення. Я засвідчив уміння нестандартно мислити в здавалося б безвихідній ситуації (добре, що у екзаменатора було відчуття гумору), і вступив. Із тих пір 15 липня і в мене невелике особисте свято, незалежно від масштабів битви і хто в ній переміг.
