Володька й вуса
«17–23.05.2019»
Ще у вівторок увечері здавалося, що до ніг Зеленського без жодного опору впаде й законодавча гілка влади. — У першу добу депутати від «БПП» у своїх коментарях журналістам ні слова не сказали про неконституційність указу Зеленського про розпуск Ради, мов стадо овець демонструючи покірну готовність піти на вибори в будь-який зручний для нового Президента момент і провести вибори за будь-якою бажаною для нього схемою. Благо, перспектива втрати до осені частини голосів виборців на користь «Голосу» Вакарчука могла б стати для цього, ні, не моральним, а логічним обґрунтуванням. На щастя, в середу, якщо не розум, то відчуття самозбереження взяло своє, й голосування в Раді розставило все на свої місця. — Запропоновану свіжоспеченою Адміністрацією Президента пустушку «Виборчої реформи», в якій усупереч передвиборчим обіцянкам команди Зеленського відкриті списки навіть не були згадані, підтримали лише «Опоблок», «Батьківщина», «Самопоміч», а також порівняно невелика частина депутатів від «Народного фронту» й «БПП».
Здавалося б, крах голосування в Раді можна було б назвати першою великою поразкою Адміністрації нового Президента. От тільки наскільки наразі контроль над парламентом відповідає інтересам команди Зеленського? У звичній для України моделі балансу політичних сил і державних інституцій протистояння з зовні опозиційною Радою могло б дозволити акумулювати на неї в очах виборця Зеленського весь негатив за наслідки неминучих прорахунків дилетантів, що дорвалися до влади. Підімни під себе команда Зеленського—Коломойського, як Янукович після антиконституційного перевороту, одразу все — Банкову, Кабмін, суди, отримай вона кваліфіковану більшість у Раді — монополія на владу одного олігархічного клану в Україні означає лише монополію на гулі, й розчарований виборець Зеленського через рік-півтора ощасливить свого обранця новим Майданом.
Яку гру насправді грає нова влада? Вибачуся перед своїм читачем, зазвичай я не люблю футурологію. Але нехай майбутнє й багатоваріантне, багато що залежить від того, хто рухає фігури. А отже, в цьому випадку ми можемо собі дозволити спробувати зазирнути в найближче майбутнє, прорахувати хоча б деякі з можливих його варіантів.
Отже, варіант майбутнього перший, «песимістичний», оскільки він випливає з того, що партію й справді розіграє Коломойський. Сьогодні в нього на шахівниці лише пара ключових фігур: глава Адміністрації Президента, який на людях — аби не ляпнув чогось — не соромиться обсмикувати перший костюм країни, і представник Президента в Кабміні. Люди Коломойського в найближчому оточенні Президента поки що можуть залишатися в меншості, але чи вистачить команди «Кварталу», нехай навіть укупі з однокласниками Зеленського, щоб заповнити половину парламенту й усю вертикаль влади? А отже, після парламентських виборів уже Коломойський отримає справжній контроль, розсадивши своїх людей на фінансових потоках. Бізнес-модель олігарха Коломойського завжди була досить простою — в будь-який спосіб здобути повний контроль, вичавити без залишку, збанкротити. В масштабах країни це означає — через своїх маріонеток узурпувати владу, викачати з країни ще 10—15—20 мільярдів доларів, отримавши на виході політичну й економічну кризу (цілковита дискредитація інституту Президента + дефолт), продати ключі від країни консорціуму зацікавлених покупців (чи це Кремль, чи це українські олігархи). — Це коротка гра, на два роки, й згадані вище ризики нового Майдану внаслідок цього йому не страшні. Тим паче що він залишить невдоволеним на заклання «Слугу народу».
Варіант майбутнього другий, умовно «оптимістичний», що передбачає наявність у новообраного Президента як мінімум відчуття самозбереження. — Неважко зауважити, що в змальованому вище сценарії Зеленському відводиться роль розмінної фігури, і він, рано чи пізно, це зрозуміє. Що може допомогти маріонетці позбавитися свого ляльковода, адже Коломойський, здається, максимально врахував негативний досвід Березовського з Путіним, підібравши на роль ляльки людину без жодного політичного й адміністративного досвіду й навіть без біографії? Усе, що є у розпорядженні Зеленського, це величезний стартовий електоральний капітал, який швидко протече крізь пальці, варто лише телевізору розпочати працювати проти нього. Усе, що вміє робити Зеленський, це працювати зі своєю невимогливою аудиторією. І тут його слабкості недосвідченого політика й державного діяча можуть спрацювати за нього. Секрет особливої близькості Зеленського з його виборцем у тому, що вони однаково погано знаються на політиці, економіці, державному управлінні, у тому, що в Зеленському більшість його виборців справедливо бачить себе. Рятівне коло для Зеленського — після парламентських виборів негайний відкритий конфлікт з Коломойським, за вже знайомим сценарним штампом «народний Президент vs олігарх-космополіт», у якому народ у своїй більшості (а з ним і «державники» — значна частина старих бюрократичних еліт) неминуче стане на бік «жертви». Ну а далі...
За кілька днів після другого туру президентських виборів, у травневі свята, Центр «Соціальний моніторинг», Український інститут соціальних досліджень імені Олександра Яременка й Соціологічна група «Рейтинг» провели спільне дослідження ставлення українців до лідерів закордонних держав. У симпатіях українців з величезним відривом переміг... Олександр Лукашенко. До нього, як виявилося, однозначно позитивно ставляться 53% українців, а антирейтинг у білоруського диктатора в Україні менш як 12%. Чим симпатичний виборцеві Зеленського Лукашенко? У своїй масі він втомився не лише від війни, а й від публічної політики, готовий за нудне, але передбачуване життя пожертвувати демократією, яку в Україні за 28 років так і не навчилися «намазувати на хліб». Тим паче що авторитарний режим Лукашенка бачиться йому соціально справедливішим і порівняно з українською республікою олігархів, і з імітаційною демократією Кремля. Соціальний запит на українського Лукашенка в суспільстві існує, і якщо авторитарний режим в Білорусі зміг побудувати 40-річний голова радгоспу, на його тлі 41-річний український продюсер не такий уже й великий дилетант. Тим паче, відростити вуса за білоруською модою для Зеленського не каприз, а питання політичного виживання. Соціальне диригування, нехай навіть в умовах видимості демократії, він не потягне, а от автократія для всякої посередності — модель саме та.
