Все, чого я не знаю
Взагалі-то, ми не хочемо помирати. І не є якимось надзвичайно кровожерливими. Але все, до чого спроможні дотягтися, ми намагаємося використати як зброю.
Все, призначення чого ми не розуміємо, а ще швидше - якщо розуміємо, ми використовуємо як знаряддя війни.
Так ми намагаємося боротися зі своїм страхом залишитися беззбройним – наодинці з собою та невблаганними законами всесвіту. Але ця звичка допомагає не завжди і лише в примітивних групах, у більш розвинених спільнот вона стає гальмом поступу.
Зокрема, мова – занадто потужній інструмент, щоб використовувати його як зброю. Це інструмент соціального конструювання і соціального проектування. В глобалізованому, насіченому багаторівневими комунікаціями суспільстві, ці задачі не можуть бути вирішені за допомогою обмежень та насильства.
Вони мають вирішуватися через управління комунікаціями. І ця задача є питанням безпеки.
Результати наших дій залежать від наших прагнень, надій і спрямувань, що є результатом наших уявлень про можливості і ризики, які ми описуємо один одному в процесі безперервних комунікацій.
Багаторічні дослідження розподілів небезпек показують, що наше сприйняття загроз і ризиків в середньому визначає 15-20% втрат від катастроф, а у випадках потужних впливів доля втрат, зумовлених нашою поведінкою, соціокультурними і соціально-психологічними факторами, може сягати 40%. Щоб зменшити цю компоненту втрат потрібно змінювати сприйняття загроз.
Але змінити ставлення до проблем, переформувати простір прагнень і сподівань – це складніше, ніж впровадити інженерне рішення, бо це вимагає зміни комунікацій.
Статистичні закономірності, яким підкоряється спілкування людей, відомі. Так само як теоретично відомі рушії і чинники процесів комунікацій в різних соціальних групах. Але людина – не статистика. Ми спілкуємося за допомогою наративів – історій, які переповідаємо іншим, собі і світові. Всі історії, які розповідають люди, є правдивими, бо вони описують досвід страхів і сподівань на шляху до успіху або втрати.
У безпечно влаштованому комунікативному просторі кожна історія буде почута, пережита і знайде своє місце в загальному контексті розвитку. В хаотизованому просторі будь-яка історія стане приводом для розділення, бійки, істерики, паніки або апатії.
Але основний виклик полягає в тому, що побудувати комунікативний простір штучно, зовнішніми зусиллями, настановами, директивами чи репресіями – неможливо.
Щоб запобігти поширенню небезпечного фізичного процесу достатньо впровадити інженерне рішення – побудувати дамбу, водосховище тощо. Але щоб змінити сприйняття ризиків, запропонувати «правильне рішення» недостатньо. Навіть якщо воно є.
Щоб вплинути на суспільне сприйняття, відповідь має бути не лише методично коректною, науково достовірною і точною, але вона має відповідати ще кільком умовам.
По-перше, вона має бути своєчасною, тобто адаптованою як до розподілів актуальних загроз, так і до поточного стану суспільства.
В умовах, коли наші знання про стан суспільства є істотно обмеженими і суттєво спотвореними, а саме суспільство є динамічно змінюваним, задача адаптації управлінських рішень стає вкрай складною, хоча, безперечно, вирішуваною. Щоб полегшити вирішення цієї задачі, слід відмовитися від брехні, фальсифікації та приховування даних на догоду політичним технологіям.
Також рішення має бути таким, що може бути реалізоване. Тут існують два типи корисних відповідей, що їх може запропонувати відповідальний дослідник суспільству, яке перебуває в кризовому стані. По-перше, це може бути «інструкція з виживання» - покроковий опис дій, які можна і які не можна робити в тих чи інших ситуаціях.
Всі інші відповіді є такими, до яких люди мають дійти самостійно. Бо жодна готова відповідь не спрацює. І задача науковця, експерта, публіциста – забезпечити умови для прийняття потрібного рішення. Для цього доведеться відмовитися від маніпуляцій і популізму, від хибної елітарності і зверхності і навчитися вести постійний рівний діалог.
Саме усвідомлюючи цю ситуацію, більшість відповідальних професіоналів утримуються від пропозицій універсальних рішень, залишаючись на рівні констатацій.
Але їх майже не чути у потоках безапеляційної чорнухи, що роз’їдає наш комунікативний простір, знищує наші надії та сподівання, занурює нас в апатію, паніку, агресію та фаталізм. Приховати інформацію, на підставі якої можна ухвалити вірне рішення, поставити суспільство перед хибним вибором – це і є задачею ворожої пропаганди.
Слід окремо зазначити, що рішення існують. Наш досвід і наша ситуація не є унікальними, і світова думка напрацювала багато шляхів розв’язання такого роду криз. Відокремлення власного досвіду із світового контексту є оборотною стороною комплексу меншовартості. Тому є сенс базуватися на існуючому досвіді. Водночас, універсальних рішень не існує, кожна задача потребує адаптації. Тому бездумно покладатися на готові рішення теж не варто.
Отже, є сенс тверезо ставитися до тих, хто пропонує готові і переважно прості відповіді на складні питання: навіть якщо не брати до уваги, що більшість пропонованих «простих» рішень є продуктом маніпулятивних політичних технологій, вони не спрацюють ще й тому, що не будуть сприйняті суспільством через своє зовнішнє походження, нав’язування, свою неорганічність.
Отже, в більшості випадків виглядає правильнішим відповісти «не знаю» на питання, відповідь на яке існує. Бо відповідь має бути не лише почута, але сприйнята і впроваджена. А для цього вона має бути винайдена тим, хто ставить питання, в процесі комунікації з усіма зацікавленими сторонами. Це єдиний насправді правильний і відповідальний спосіб «дати відповідь».
Сказати «я не знаю» - це не відмова від знання. Це відмова від нав’язування неповних знань заради підвищення соціальної компетентності при ухваленні відповідальних рішень.
Те, що ми говоримо, і те, що ми чуємо в процесі комунікацій, занадто прямо впливає на наше спільне майбутнє – аж до його повної руйнації. Мова і знання – занадто потужні інструменти, щоб використовувати їх як зброю. Ті, хто цього не розуміють, мають пам’ятати хоча б ту просту істину, що виправляти майже неминучу помилку їм доведеться вже в іншій системі, порівняно з тією, де вони її скоювали. А на це вже може не вистачити ані знань, ані комунікативних здібностей. Тому «система» має бути частиною процесу прийняття та впровадження рішення. Інакше про позитивний результат можна забути, добре, якщо зможемо уникнути катастрофи.
