Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Випити з дідом

(через 24 роки після його смерті)
29 січня, 2019 - 12:20

Десь у тринадцять років кожен мислездатний і стражденний дорослішанням розпочинає писати щоденник. Зазвичай, довше за кілька тижнів такий бортовий журнал емоцій і амбіцій не переживає і деградує до чернетки із математики чи словника з англійської. У дорослих людей вражень більше, як і причин їх занотовувати. Проте на серці відкладається суміш розчарування і втоми, сумнівів і очікування. От якби сталося щось справді важливе - відкрив новий континент, пострибав на поверхні місяця, врятував Мерилін Монро чи встановив світовий рекорд – пиши щоденник. Не можеш – найми письменника і отримай мемуари і біографії, що краще за будь-яку мотиваційну літературу надихатимуть нові покоління століття після твоє смерті – одначе так міркувати не слід – кожна людина варта уваги. Не вірите - пригадайте щасливі обличчя археологів, які щойно відкопали глечик із стародавнім медом. Це ж просто мед, але сотні років, що пробігли повз глиняні стінки горщика, перетворили його на магічне свідчення правдивості минулого.

Якось перед Днем Народження я прибирала у старих і не своїх шухлядах. Єдиний вид прибирання, який приносить хоч якусь радість - радість дослідження невіданих територій чужих збережених речей. Поміж старих інструкцій і непотрібних квитанцій у руки мені впав дідовий щоденник. Хоча, не зовсім так, у нього була горда інакша й дещо діяспорна назва - Денник і всього тридцять сторінок тексту. Зважаючи на об’єм і відсутність у діда особливого літературного таланту, решта родини лишилися до цієї знахідки умовно-байдужими, для мене ж із кожним роком вона отримує інші прочитання. Я думаю впорядкувати свої аргентинські історії у співавторстві з дідом, а поки розповім вам лише цікаву нещодавню пригоду і спробую переконати, що писане слово - найкращий спосіб комунікації поколінь, які могли розминутися.

Дід помер, коли мені було майже одинадцять. На той час ми серйозно і якісно дружили, розмовляли про все на світі і він купував мені жуйки. Питання які я ставила тоді суттєво відрізняються від тих, які поставила б сьогодні. Та навіть якби така можливість була, різниця віку і досвіду призвела б до багатьох похибок у його висловлюванні і моєму сприйнятті. Свій же денник він писав майже у моєму віці, акурат перед і під час епохального повернення з Аргентини у радянський союз 50-тих. Двадцять років дитинства, юнацтва і дорослості на латиноамериканському континенті зробили своє і поміж його українських слів трапляються гішпанські примовки (то так уже вимовляв дід у час мого дитинства). Епізоди із роздумами, ідеологічні вивихи, прямі репортажі і просто згадка - "немає нічого смачнішого за Bols». На все свій час, читана раніше - ця фраза лишала мене байдужою, але щойно облаштований у домі міні-бар і жага до його наповнення змусили відправитися у гугл-пошуки.

Виявляється, Bols - це найдавніша у світі нідерландська гуральня, названа на честь свого засновника і одного з головних акціонерів голландської Ост-індської кампанії Лукаса Больса. Зібрані з усього колоніального світу прянощі та екзотичні фрукти надихали майстрів на створення найрізноманітніших лікерів та настоянок. Щоб це не видалося рекламою, не переповідатиму багато про їх широченний асортимент та провідну академію бар тендерів засновану Bols, про мистецьку ретро-рекламу та про рецепти коктейлів. Головне тут не бренд та його цікава історія, а новий крок у моїх стосунках із дідом. Через 64 роки з часу його повернення з Аргентини та через 24 після його смерті, мені таки вдалося випити із ним напій, що був вартий згадки на тридцяти сторінках його щоденника.

Знаю, можливо він пив не обраний мною смородиновий лікер, а якусь міцну анісівку, але всупереч відстані в часі і просторі, ми таки поспілкувалися. Я спробувала напій, який він радив, навіть не уявляючи про моє існування, напій який він пригадував, обираючи пароплав через Атлантику і напій, про який наступні роки він міг лише мріяти.

Прості щоденники і буденні записи, листи і робочі нотатки - то величезний скарб для наступних поколінь. Для того, щоб відправляти їх у майбутнє, не обов’язково бути загальнонаціональним героям чи знаним письменником. Мить, коли відчуваєш людину, якої давно немає, - безцінна, як і можливість побачити, яким був твій дід, до того як стати твоїм дідом, а випити із ним через 24 роки після його смерті - то взагалі варте окремого допису.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ