Я подарую тобі цю зірку...
«17-23.02.2017»
Тепер я знаю, навіщо запалюють зірки. ...Савченки, «Семенченки»-Гришини, Парасюки і Кохановські, Артеменки, Януковичі, Білецькі... Спасибі прес-конференції NASA за те, що хоч трохи дала нам перевести дух. За те, що ми на годину відірвали погляд від чорної, розкислої снігової рідоти, від брудної політичної метушні. Той, хто запалив над нами зірки, напевно знав, як сильно вони нам потрібні.
Ось уже третій рік там, де поліг кожен із Небесної Cотні, нагадуючи про наших товаришів, у пам’ятні дні горять свічки, спрямовуються в небо промені прожекторів. Уже який рік це єдині проблиски світла в ці дні на Майдані. Замість скорботи — пародія протесту, вже яка за ліком спроба популістів поставити біля слова «Майдан» цифру «3», яка відчайдушно чинить опір цьому насильству.
Ніби нам мало гібридної війни, розв’язаної Росією, ми тонемо в інформаційному смітті власного виробництва, глохнемо від лементу майданних крикунів у масках революціонерів, реформаторів і миротворців. Рік ледве встиг розпочатися, як уже двоє українців номінували себе на міжнародну премію миру за версією Дарвіна, а тисячі їхніх нібито ідейних супротивників готуються перерізати вени українській економіці, яка ледве почала одужувати. — Адже набагато легше просто лягти і «на зло ворогові» померти, ніж роки наполегливої праці і боротьби.
Цей інформаційний галас призначений для того, щоб відволікти нас від головного, щоб ми потонули в гризні про другорядне, насправді нам не потрібне, щоб нас розділити, щоб нас знову можна було пограбувати, — йдеться про наше майбутнє, а не про гроші.
Замість планів на майбутнє, як і раніше, ділимо минуле, замість того, щоб створювати нове, ми захоплено вирішуємо, що б нам ще такого перейменувати, знести і заборонити. Ті, хто зустрічав Стрєлкова хлібом-сіллю, покладають квіти до могил героїв АТО і розпатякують про героїв Майдану, вчорашні комсомольські функціонери пишуть закон про мови, а націоналісти — кого російська преса називає «нацистами» і «бандерівцями», ходять під Раду з комуністичними гаслами про те, як нам усе націоналізувати і поділити.
Пробачте нас, ось такими вийшли ваші дні. Напевно, інакше не вміємо? Чи все ж були ті три місяці, коли ми забули про наші суперечки, коли такі різні — ліберали і консерватори, євреї й антисеміти, скінхеди і гомосексуалісти, украй праві і вкрай ліві, всі ми стояли поруч. Стояли, боролися, помирали — адже кулі снайперів не розбирали, де українець, де росіянин, де вірменин, де білорус. І що тепер? Якщо не може Путін, може, нам потрібен новий Янукович, щоб знову нас усіх об’єднати?
Ми багато говоримо про суспільний договір, як колись слов’яни, які призвали варягів, маючи на увазі під ним договір народу з владою. З владою, яка гарантує безпеку і згоду в суспільстві, економічне зростання і процвітання. З владою, яка нам усе це пообіцяє, яка зробить усе за нас... Яка, граючи на наших протиріччях, знову нас обдурить, з владою, яка знову стане породженням насильства, а не частиною суспільства, народженою ним, яка поділяє його цінності, його цілі, його мрії. Перш ніж домовлятися з владою, чи не час домовитися нам самим?
Українцями правлять здебільшого емоції і шлунок. У своїх ілюзіях ми залишаємо за владою розум, але ж наша влада насправді не більше, ніж віддзеркалення нас самих. Адже це не влада на Грушевського і Банковій, спершу ми самі, піднявшись над миттєвими потребами, повинні вирішити, в якій Україні житимуть наші діти і внуки, чи латаємо ми руїни радянської України, чи будуємо українську копію Росії або Європи, що нам потрібно — ліберальна економіка чи шведський або який там ще соціалізм. Поки ж, самі думаючи лише шлунком, чому докоряємо владі за відсутність мізків і за її апетит?
Однаково влада і ті, хто її жадає, прагнуть позбавити нас цього вибору. — Для них Майдан — це відмичка від влади, це Чорна рада, тільки й здатна що підняти на списи старого і викрикнути ім’я нового гетьмана у відповідь на обіцянки, підкріплені хіба що кинутою у натовп жменею монет. Для нас Майдан — це ключ від майбутнього, символ єднання, доказ того, що попри все ми, такі різні, все-таки можемо об’єднатися, варто нам лише знайти спільну мету. Що для цього потрібно? Напевно, знову підняти погляд від чорної, розкислої снігової рідоти, від повсякденної брудної метушні. Три роки тому нашу єдність освітили зірки Євросоюзу, може, сьогодні нам освітить спільний шлях світло якоїсь іншої, нехай і далекої зірки.
