Як образити жіночку, назвавши її пані
Трапляється, двом незнайомим людям у ситуації вимушеного контакту доводиться звернутися один до одного. І тут милозвучна українська мова дає просто таки епічний збій системи. Люди перетворюються на дєвушек, маладих чєлавєків, жіночок, просто "ееее, ну" і решту варіацій ви й самі знаєте, боронь-бо – мо, й самі вживаєте.
Пам’ятаю, як у моменти свого соціального дозрівання почала звертатися до незнайомих жінок "дівчатка" (до незнайомих чоловіків я тоді взагалі не зверталася ніяк))). І в такій не завше придатній множині відчувалася вже не аби яка перемога. Я ж кажу до них рідною! Хоча ніде в цивілізованому світі статева приналежність людини не виступає офіційною формою звертання.
Зараз, знайомлячись за день із десятками нових людей, мені складно запам’ятати їхні імена і по батькові. Гарна традиція, яка страшенно тішить іноземних гостей, - згадувати ім’я батька щоразу, коли знайомишся. Є в цьому щось сакрально-патріархальне. Але, погодьтеся, для запам’ятовування задача не легка. До того ж, є екземпляри, які, звертаючись, примудряються використовувати лише по-батькові, без імені, і тоді взагалі виходить якась шиночно-похмільна фамільярність: "Василівно, ви доробили звіт?" Я, наївна власниця вишуканого по-батькові, вірила, що через його складність мені такі звертання не світять. Та ні ж, маю кілька знайомих, які не лише кажуть, а й пишуть - "Леонардівно, надішліть відповідь". Чому, маючи офіційні форми звертання "пан", "пані" та для сміливих іще й "панна", ми так старанно їх уникаємо?
«Яка я тобі пані?» - огризнеться жіночка в тролейбусі, коли звернешся до неї так. «Пані в тролейбусі не їздять», - продовжить так, начебто я, а не недолуга економічна політика останніх десятиліть посадили її у цей вид громадського транспорту. І отут відкривається головна проблема - офіційні звертання теж слід піддати декомунізації. Бо добра частина українців вважають, що "пан" - то такий собі титул ворожого буржуазного суспільства. Пан тобі не товариш. А це ж не так, бо ще з давньоруських часів словом "пан" позначали й простих вільних селян і міщан. Існують і інші аргументи спротиву – пан, то по-польськи. Але ж ні, "пане-господарю, радуйся" - пам’ятаєте? Виходить, ключовим тут є не так небажання звертатися "пан" чи "пані", як внутрішній спротив поколінь бути "панами". І йдеться тут не про гроші чи статус, а про повагу до себе та інших як вільних людей, тоді в тролейбусі чи на базарі можна теж бути пані.
