Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

«Яке жахіття, яка краса»

28 лютого, 2020 - 11:16

Цей, за першим сприйняттям, парадоксальний вислів живе в одній родині вже років 20. Їхній малюк, який нині, певна річ, дорослий, у пору свого дитинства підростав поряд із мамою та бабусею, як і всі діти, вбирав від них і емоції, і нюанси, і слівця. Обидві його любили, але абсолютно по-різному відчували на смак саме життя. Якщо мама шибеника чимось захоплювалася, а це було часто, то вигукувала: «Яка краса!» Бабуся ж ураз засмучувалася: «Яке жахіття». Малюк зрозумів усе по-своєму і вживав цей вигук одночасно, увірувавши, що не помилиться — адже все, що відбувалося, за його розумінням, було жахливою красою. Цей спогад виринає дуже часто, може, і невмотивовано, але завжди приголомшує своєю прицільністю, хоч зрозуміло — це всупереч. Подруга, у якої 14-річні двійнята, жваві, спортивні дівчата (ми ще з англійських курсів разом 19 років, а значить, знаємо підлітків з пелюшок), знає — вони різні як були ще при народженні, так і продовжують підтверджувати це щодня. Нещодавно зателефонувала мамі молодша на п’ять хвилин Вірочка і сумно повідомила: «Яке жахіття, у нас в школі — карантин». Через десять хвилин зателефонувала старша на п’ять хвилин Поля з радісним криком: «Ура, у нас карантин!» Ось так усе і йде, і дуже навіть чудово, вважають їхні батьки. Ми різні, а це повнокровніше та набагато цікавіше, ніж тьмяне життя. Зізнаюся, не люблю, коли кажуть: сіре життя, чим ображають чудовий, мій улюблений, що інтригує своїм самодостатнім спокоєм, колір. Мені здається, він краще за інші відтінки вміє підкреслити особливість, несхожість, при цьому йому не треба лізти геть зі шкіри.

У ці непрості дні чи то вірусної передпаніки, чи то вже прихованої паніки, не беруся стверджувати, мене найбільше дратує телевізор. Інколи хочу накинути на нього медичну маску, щоб нікого не заражав. Ні, не хронікою подій, вона необхідна, а тим, що запрошують до студії людей, які не мають жодного права когось повчати. Особливих зусиль докладають ті, що не потрапили до нинішнього скликання під куполом. Якщо їм щастить проникнути до студії, впевнена, за власною ініціативою, то вже так розпинаються. Нещодавно один гуманітарій, який не працював у своєму житті ніде, окрім Ради, опинившись на останніх виборах разом зі своєю партією нижче  всіляких рейтингів, указував медикам на їхні прорахунки, на те, що треба було чинити не так, а інакше в критичній ситуації. Я так і не зрозуміла, чи це  — «яке жахіття, яка краса» чи відверта образа не лише медиків, хоча насамперед саме їх, але і кожного, хто слухав ці примітивні віртуальні рекомендації, по суті, професійного базіки, до того ж, що не приголомшують чимось новим. Як же йому хочеться, а це очевидно, знову під хлібосольний купол, знову торгувати любов’ю до Батьківщини, повчаючи, і повчаючи за гроші, що набагато перевищують статки основної маси лікарів. Мені набридло слухати базік, хоч і не збираюся (немає чого, і так зрозуміло) аналізувати нужденний стан нашої медицини (особливо після запаморочливої Супрун), але все ж розповім одну історію, яка сталася в моїй родині. Можливо, і не  згадувала б події дворічної давнини, а вони ще свіжі, але такий оскаженілий набір критики на всіх лікарів без розбору зірвав мене з гальм, і я вирішила родинний документальний фільм освіжити.

Прилетівши із закордонного відрядження, сестра ще в київському аеропорту відчула себе якось незвично, здивувала деяка невагомість, бовтанка в голові, правда, без кашлю, нежиті й іншого, але чомусь їй було якось спекотно, розповідала нам. Одним словом, тижнів зо два вона все роздумувала, чому ця втома не минає (передбачити щось серйозніше чомусь не спало на думку), і нарешті вирішила поміряти температуру. Правда, інша зробила б це давно, але як є: термометр показав 37,8. Такий уповільнений стан, треба сказати, вимотує дуже прицільно, апетит зовсім зник, але вона не раділа, що худне, хоч відчувала себе, за її висловлюванням, калюжею, просто калюжею під ногами перехожих, що кудись квапляться. Лежання вдома нічого не давало, хоч і пила за заочними порадами знайомих лікарів, антибіотики, але одного разу заштормило по-серйозному — ні вдихнути ні видихнути. Чи то серце, чи то легені, може, все разом, але стан став різко погіршуватися. Родичі всі були на роботі, і вона, живучи одна, викликала швидку, пояснивши, що страшенні болі в серці чи біля нього. Приїхала бригада в складі лікаря та фельдшера, як і належить, але хвора особливо запам’ятала лікаря — незвичайно добросердого, навіть заколисуючого. Оглянувши її, лікар дав розпорядження про ін’єкції, аби зняти гостроту, і категорично наполіг: до лікарні, причому, в реанімацію. Сестра почала благати: не треба, вже легше, не хочу до лікарні. Ще хвилин 10 лікар спостерігав за нею, переконуючи: лише до стаціонару.

Читати, можливо, нудно, але враження сестра, яка, на щастя, про наші лікарні мала вельми нечітке, мала страхітливе, оскільки практично вперше туди потрапила. І відразу до кардіологічної реанімації народної Олександрівської лікарні. Певна річ, була готова до найсуворіших умов, хоч їй було так погано і страшно, що не до цього, але може, тому її перше враження про відділення так чітко відкарбувалося не лише в її пам’яті, але й у нашій. Стерильна чистота довкола, в палатах регулярне прибирання та прицільне спостереження за лежачими, виконання призначень лікарів суворо за годинами, а в цьому складному відділенні, де і вночі горить світло, оскільки привозять нових хворих або комусь стало погано, — все без метушні та вчасно. Найголовніше ж, до неї, по суті, тут випадкової людини (ні інфаркту, ні аритмії, а сердечний гострий біль маскував інші загадки) ставилися з такою увагою, запрошуючи все нових і нових консультантів, аби виявити причину такого стану. За 10 днів, проведених в реанімації, було проведено, напевно, до 80 різних аналізів, у тому числі і в інших спеціалізованих клініках та інститутах, а картина залишалася туманною. Ні у відділенні, ні в ще трьох інститутах не могли зрозуміти: звідки таке потужне запалення, така тривожна неспокійна кров. Що сказати — щастя, що сестра потрапила до справжніх фахових рятувальників у режимі 24/7, хоча сама бачила, як заввідділенням між консультаціями, операціями, обходами допомагав санітаркам перевозити ліжко з хворим до операційної, і все це без чванливості, без зауважень при всіх, з незгасним терпінням рятуючи її, ведучи з першого дня, шукаючи причину симптомів, які лихоманили, спонукаючи багато органів сигналізувати про біду, і, знаєте, врятував, підбираючи, комбінуючи, радячись і сперечаючись, а армійська дисципліна в його відділенні — це комплімент. Треба сказати, що привозять сюди хворих лише за швидкою допомогою, часто з вулиці, а не за блатом чи за дзвінку монету. В усякому разі, так було з сестрою. Тому ні вона, ні ми, її родина, не можемо чути, коли всіх лікарів без кінця лають, принижуючи, по суті, травмуючи, насаджуючи зневіру в свої сили. Історія хвороби сестри була названа у відділенні та наукових інститутах «цікавим медичним випадком», хоча це було — жахіття, але завжди поруч може жити також слово, яке не травмує і вселяє надію, — «краса».

Буває, що вони зовсім поряд.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ