Шлях героя — це здійснити силою своєї віри прірву між тим, що людина бажає, і тим, що є реальне.
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч

Зайва година

31 грудня, 2018 - 14:43

Я прийшов за 5 хвилин до сеансу. Взяв квиток, а потім побачив, що всі годинники довкола показують на годину менше, ніж у моєму мобільному. Я недавно повернувся з іншого часового поясу, а він у ньому так і лишився, клятий штучний розум.

         Довго, матюкаючись, переводити годинник у новому телефоні, в якому ти ще не все знаєш. Попередній ти розбив після розмови з начальством, не тому, що сердився чи нервував, а через притаманну тобі кострубатість.

         Згадати, що в тебе в сумці фотоапарат. Піти фотографувати старий будинок, який ось-ось розвалиться. Без даху, зі снігом на обгорілих балках, з ліпниною над порожніми шибками, в яких видно небо й кіптяву, з величезними полотнищами потемнілої захисної сітки, схожими на опалі вітрила. Корабель Тесея покинуто на Подолі.

         Змерзнувши, піти шукати кав’ярню. Знайти біля спуску в метро.

         “Купаж чи арабіка?” – питає продавець, молодий, неголений, усміхнений незважаючи ні на що. На прилавку стоїть його автопортрет кульковою ручкою. Внизу дописано від руки: “Пока рисовал, забыл, на что собирал… Знаю точно! Не на темный шарф. Уже есть у всех!!!»

         Беру купаж.

         Кафе цілком затишне – жовті кольори, квіти, скляні стіни, але сидять у ньому без будь-якої кави кілька кремезних битих життям чоловіків, які наче щойно, причому не без утрат, утекли з дев’яностих. Один з них навіть має маленьку ділову валізку, але виглядає вона в нього недоладно, немов джинсова латка на малиновому піджаку. Вони ведуть чоловічу  розмову. Вони переживають драму. Вони в постійному забігу між Хаосом і Еросом.

         - Понеділок – це такий день…

         - Все загадили. Понімаєш – все!

         - …Но меня пацаны благодарили.

         - У Олі розріз аж сюди, а вона танцює!

         - Непонятно.

         - Чо непонятно?

         Чомусь озираються на мене.

         Починаю почуватися мов у ранньому фільмі Годара.

         Просто зараз у глибині інтер’єру має початися брутальна сварка. Одна з двох панн, що сидять ліворуч, на очах в отетерілих мужиків обізве другу шльондрою й піде геть. Ображена сторона вихопить пістолет, я здивовано вигукну: “Двері!”, бо холодно, бо треба за собою зачиняти, прогримить постріл, кривдниця, незграбно змахнувши руками, впаде на вулиці перед входом.

         Натомість на порозі з’являється бурлака середніх років у синьому комбінезоні з мішком пляшок і горбатою долею за плечима. Лишає мішок на вулиці, долю несе всередину, скромно стає в кутку: гріється. На спині в нього написано New Yard. Жінка за сусіднім столиком каже подрузі:

- Ситий голодному не товариш.

Раптом телефон у неї починає співати “Я хочу быть с тобой”.

Мені пора дивитися своє кіно.

Виходжу в сируватий сіруватий день.

Над площею гуде літак. Хтось везе незадекларований шматок чужорідного часу.

Кіно було криваве, сентиментальне. Про повернення додому, звісно.

 

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”, 10 грудня 2018 р.

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments