Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Жінка: а)тепло, б)ситно, в)мовчки

3 вересня, 2018 - 17:17

На самому початку ХІХ ст. у різних російський журналах і тамтешніх же мемуарах знову і знову з’являвся анекдот, який цитували і переказували як влучний дотеп, ба, як відсіч нахабам-письменницям. Герої в ньому мінялися час від часу, точніше героїні мінялися. Казали інколи, що це факт зі стосунків, наприклад, Михайла Хераскова і його дружини Єлизавети. Обидва були поетами, але чоловік – відомий епік XVIII століття, а про його дружину знаємо хіба з цього анекдоту. Була версія цієї ж історії, але приписували її уже подружжю Якова Княжніна і Катерини Сумарокової. Той самий розклад: обоє були письменниками, але жінка – менш відома за чоловіка, хоча формально і є першої російською поетесою (видавалася анонімно). Здається таки, що «боян» цей першим розтягнув Гаврила Державін – так, саме той безумовний російський класик. В своїх мемуарах він розповідав, як довго залицявся до поетки Катерини Урусової (неймовірно сильна авторка, до речі, і так саме нікому, окрім вузьких фахівців, не відома). От нарешті Державін вирішив зробити жінці пропозицію, а вона відмовила. Згодом це повторилося, і знову, і знову. Аж тоді ображений піїт занотував щось типу такого: «От і дякую милосердному Богу, що відмовила, бо що то була б за родина така: вона пише, я пишу, а хто ж щі варитиме?!». Ті державінські щі згадували ще років п’ятдесят до тому, коли заходила мова про жінок, які раптом вирішили конкурувати з чоловіками на полі літератури.

Між іншим, професійних літераторів на той час не було ані серед жінок, ані серед чоловіків, письмо було хобі, забавкою, не більше того. Але тільки жіноче письмо прирівнювали до капустяного супу.

Ще один історичний анекдот. Приблизно з тих же часів, але уже інша країна. Франція, 1807 рік. Син відомої (шалено відомої!) авторки мадам де Сталь звернувся до імператора, щоб той дозволив неспокійній пані повернутися до Парижу. Він щиро переконував Наполеона, що де Сталь хвилює тільки література, що вона більше не має наміру втручатися у політичні ігри. Наполеон був майстром сарказму, тож його відповідь часто цитують як влучний дотеп. Імператор сказав: «І гадаєте, що я тому повірю? Про що б не заходили розмови вашої маміньки – про літературу, про мораль, про мистецтво, – то все одно буде політикою. Справа жінок – сидіти мовчки і плести!». Кулінарних порівнянь «на пониження» було мало, треба було порівняти жіноче письмо ще й прикладним рукоділлям для наочності. І саме це порівняння надовго закріпило, варто сказати.

В одному з перших жіночих автобіографічних романів героїня довго міркує про своє майбутнє, намагається знайти місце в ньому письменницьким амбіціям. І видає показову фразу: «Ну і пиши, – мені кажуть. Хто забороняє. Так просто. Це все одно, що сказати: ну і плети панчохи! Плести. І це робота мого життя! І це велика справа: п’ять спиць і клубок ниток! І заради цього варто родитися?».  Альтернатива не вражає, правда? Хіба що зараз ніхто не припускає, що плести шкарпетки – це легко. І в жіночих сучасних журналах раз-по-раз я натикаюся на химерні поради типу: «Замучила осіння депресія – розважся: напиши свій роман!». Уже б і занити у відповідь, як та давно забута авторка біографічного роману: «Легко їм казати: пиши! Легко їм казати: плети!». А в старих романах, між тим, якщо уважно придивитися, чоловіки-герої читають книжки і пишуть щоденники в той час, коли їхні сестри-однолітки вишивають і плетуть. Це звалося «милими жіночими талантами». І трішки таки навіюю невизначену сезоном депресію і зараз.

А от чи зараз ці анекдоти здаються так само смішними? Я не певна наразі, чи вони були смішними і тоді для жінок-письменниць, чию літературну роботу без залишку прирівнювали до рукоділля. Думаєте, щось з тих часів змінилося? І ми оцінюємо художній твір, створений жінкою, не маючи жодних упереджень? Пряме чи непряме порівняння тексту з практиками «домашнього господарства» досі дуже часта риторика. Добре сплетена дарма. Тонке гаптування вірша. Кремово-тістечкова проза. Мемуари з присмаком кориці. Такі репліки мають більше шансів отримати саме твори жінок-авторок.

Фройду приписують символічне пояснення, чому будь-який продукт, створений жінками, має більше шансів бути співставленним із рукоділлям, точніше: із в’язанням. Він буцімто казав, що плетіння зажди є виготовленням речей (одягу, точніше), котрими можна прикрити шрам, що залишився від кастрації на жіночому тілі. Жіноча така собі докорінна робота. Сховати відсутність пенісу, коротше. Цю байку теж часто переказують. У Фройда я її, чесно кажучи, не знайшла (але він багацького всього писав, теж чесно кажу). Саме виникнення такого пояснення для пари «рукоділля = мистецтво» щодо жінок симптоматичне. 

Є таке явище в культурі, глобальне. Будь-які культурні практики, які спочатку мали низький статус чи втратили його з часом, ті, які вважають нецінними чи нецікавими, їх маркують як жіночі. Та зрештою не тільки практики, а й професії. Поки учителі і лікарі отримують високу платню і мають високий соціальний статус, в школах і лікарнях працюють переважно чоловіки. Щось таке відбувається і з рукоділлям, хатньою роботою і такими іншими «службовими» функціями. Їх починають протиставляти творчості і називати «жіночою роботою» та послідовно знецінювати. Зворотне теж правильне: хочеш щось знецінити, назви це жіночою роботою. Рукоділлям. Гаптованим віршем. І добре просмаженими романом.

Втім, варто нагадати. Слово «текст» походить від латинського «texstus» і «texere», а буквально це перекладається як «тканина, ткати, плетиво, плести». Отож панчішки ті в’яже кожен, хто ніжить свої письменницькі самолюбства. Не залежно від статі виробника нитки сплітаються у тексти.

Коли теоретики фемінізму підмітили цю закономірність в оцінці жіночого письма, то пішли ва банк і зробили образу – «фішкою». Вони згадали Арахну, і назвали її персоніфікацією жіночої творчості. Навіть була спроба започаткувати науку, яка вивчала б гендерноорієнтоване письмо-читання і назвати її арахалогією (не прижилося, а шкода).

Пам’ятаєте цей античний міф? Меонійка Арахна була майстринею екстра рівня: вона виробляла вишукані тканини. Одного дня Арахна кинула виклик Афіні, що спряде краще за богиню полотно. Арахна зв'язала розкішний гобелен, але зобразила на ньому порнографічну сценку з життя богів. За це її перетворили на павука. Хороша спроба адаптувати цю історію до пригод жіночої творчості в історії мистецтв, скажу.

От тільки одне «але». Арахну покарали не за брак професійних навичок чи нестачу майстерності. Її покарали за неконтрольовані амбіції. Хто ти така, людино, щоб знущатися над богами і пробувати при цьому ж конкурувати з ними? Той гобелен Арахни кидав виклик традиційним сюжетам про богів на їхніх же території. А ніхто не сперечається з власником орендованої квартири, де ви маєте намір ще пожити. Ні, такі красиву історію вирішили собі присвоїти теоретики фемінізму, шкода, що так і не склалося з тим до кінця.

Я не знаю, як би смакували визнаному поету-класику ті щі, зварені давно і надійно забутою поетесою. От тільки голоду професійних амбіцій вони точно не втамовують, доведено.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments