Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Жінкам легше говорити про насилля (?)

26 січня, 2017 - 19:43

Зауважила, добрий педіатр ніколи не питає дитину: «Де болить?», бо відповіді адекватної все одно не буде. Він торкається хворого тіла і коли намацує точку, в якій локалізований біль – тоді дитина намагається відштовхнути його руки. Зрозуміла тоді: говорити про свій біль – це не вроджена властивість, а набута. Говорити, де і що тобі болить – неприродно.  

Минулого літа в соціальних мережах відбувся флешмоб, взнаки якого даються нині уже в публіцистиці і художній літературі. «#янебоюсясказати». За індивідуальною ініціативою популярної блогерки кілька днів (масово і напружено)  люди розповідали про сексуальне насильство, яке їм довелося пережити. І отримували зворотну реакцію від слухачів – співчутливу або агресивну. «Нейтральні» просто мовчали у відповідь.

Ця акція має свою протомодель – масові щорічні громадські протести «Поверніть нам ніч». Вони почалися наприкінці 1970-х в Британії, потім – Бельгія і США, нині такі марші проходять в Італії, Німеччині, Скандинавії. Вони збирають зазвичай 200-300 осіб за раз. Такі виступи – це спосіб опору, скерований на бездіяльність поліції і упередженість мас-медіа. Одна з важливих складників «Ночі»: жертви зґвалтувань публічно розповідають про пережите. І як це взагалі можна пережити. Наголошу ще раз: це щорічні публічні акції.

Але наш флешмоб виник спонтанно і, здається, на таку потужність і такі наслідки ніхто не розраховував. «Поверніть нам ніч» спрацьовує коректно, бо це не одноразова, а регулярна практика – отже, вона має терапевтичний ефект для учасників. Вони приходять і говорять, розраховуючи на співчування і розділений гнів – вони це отримують. Єднання жертв, а не покарання злодіїв.  «#янебоюсясказати» за пару-трійку годин перетворився на соціальну паніку – на пошуки винних чи бодай покараних. І варто зауважити, що це були паралельні процеси: розповідали про свій біль одні люди, карати злодіїв вимагали інші.

Є такий доста відомий світоглядний казус: коли ми винайшли залізницю, то одночасно з тим створили масові залізничні катастрофи. Щодо публічних одкровень про сексуальне зґвалтування, це звучатиме так: якщо ми знайшли спосіб оприявнити біду, має бути інструментарій, щоб з нею зжитися. Зґвалтування – не лише соціальна хвороба, це ще й індивідуальний досвід за межею терпіння. Він потребує мови, яка не посилюватиме біль жертв, але викличе потрібну реакцію слухача (в ідеалі – дієве обурення, уже потім – співчуття). 

Ще один момент. Я кажу весь час «люди», звернули? Чоловіків, які пережили зґвалтування і розповіли про це публічно, в «#янебоюсясказати» було дуже мало порівняно з жінками. Говорили про свій біль переважно жінки. Коли до відвертих тем підключалися чоловіки-жертви зґвалтування, їхні дописи викликали шалено неадекватну реакцію: від сарказму до цькування. Варто зазначити, і в «Поверніть ніч» спікерів-чоловіків завжди мало. Це для таких маршів є концептуальним підходом: жінці одній вночі загрожує небезпека. 

Ще більш двозначні реакції можна простежити, коли оприлюднюють випадки сексуального насилля над дітьми. І ще таке: ті з чоловіків, хто говорив про зґвалтування, і ті зі спікерів, хто згадував пережите в дитинстві насилля, наражалися найчастіше на звинувачення: «Вигадує, фантазує, прагне уваги». Було колись таке, коли в США масово «піднялися» кримінальні справи про розбещення малолітніх, і тут же з’явився комітет психологів, юристів і педагогів, який звався щось типу «Уявлений інцест». Там розбиралися методи, за якими людина мимовільно вигадує собі «істеричні зґвалтування». Мені це дуже схоже: зґвалтований чоловік і зґвалтована дитина – не такі рідкісні випадки, на жаль. А от коли жертви таких зґвалтувань починають свідчити, їх просто не чують. Вони зачіпають такі колосально глибинні табу, що легше не чути. Здається, ці теми – сумний привілей жінок.

Є такий американський бестселер 80-х про сім’ю з півдня, яка тримається протоколів «порядної родини» – «The Prince Of Tides» Пета Конроя. Три дитини – старший брат і двійнята, брат і сестра. На початку роману двійнятам уже під сорок. Сестра нині в лікарні після чергової спроби самогубства. І її близнюк має допомогти психіатру в терапевтичній роботі з Саваною. І він починає розповідати. Савана – поетка і художниця, вона весь час пише і малює одну подію. Саму подію озвучить брат. В їхніх будинок вдерлися злодії, близнюків і їхню матір зґвалтували, старший брат не зміг вчасно тому завадити, але він зрештою убив нападників. Поки батька дома не було, вони все прибрали і поховали тіла. Цю тему ніколи більше не обговорювали. Старший брат марно намагався зжитися з почуттям провини перед молодшими: він нагло загинув, це було майже самогубство. Молодший брат все просто забув – він делегував право жертви сестрі. Яка цього права і не просила, і не потребувала, і не стягнула. Зрештою Савана пише вірші, її брат проголошує монологи перед психіатром. Він ридає, закінчивши розповідь. Вона ріже вени і ковтає барбітурати.

І тут зверну увагу. Якщо повірити розумникам, то жінка, яка заговорила публічно (усно чи на письмі), тримається того оповідного модусу, який є для жінки природним (як нас переконали за кілька століть). Вона кається. Саме так, покаяння – це спосіб, у який говорять жінки (Фуко у допомогу). А якщо хтось кається, то той автоматично визнає свою провину і розраховує на відпущення гріхів. Жінка, яка була зґвалтована і нині має сили про це розказати – жертва. Це так очевидно, правда? Чому ж ми чуємо і слухаємо ці розповіді так, наче жертва очікує на наш моральний присуд? Поспівчуваємо чи звинуватимо, обуримося чи роздратуємося, а то може і брутально пожартуємо у відповідь.

Точність інформації, до речі, у покаянні уже ніц не важить. Жінкам-жертвам зґвалтування дозволяють «афект», коли вони про свій досвід розповідають. Чоловікам, зауважу, – ні. От саме чоловічі одкровення під час флешмобу намагалися масово перевіряти «на правду» доморощені слідчі і медексперти.  

Але ж це звучить як вирок: про що б не розповідала жінка, її почують тільки тоді, коли вона наслідує «закріплену» на нею модель говоріння – сповідь і покаяння. Про що б не говорила жінка, вона говорить як жертва, винна у злочинні. І чекає на прощення і покарання. Покаяння не залишає інших версій. Як раз за разом кричить один із героїв К’єркегора: «Не кажи, що Бог правий, кажи, що ти завжди неправий перед Богом». Замінимо «Бог» на «Закон», замінимо «Закон» на «Неписані правила спільноти» – різниці не помітимо. 

Мить усвідомлення ніколи нас не змінюю – це така дуже відома теза екзистенціалістів. Ми долаємо якісь свої внутрішні кордони, котрі можуть збігатися з зовнішніми (мораллю чи пристойністю, наприклад) або ні. Ми усвідомлюємо, що ми зробили щось, що не робили до того. Але в мить такого говоріння про свій біль ми стаємо настільки Радикально Іншими щодо самих себе, що просто себе не впізнаємо. Отож попереду – ті самі граблі. Я не знаю, чи міняє промова на «Поверніть нам ніч» людей. Я не знаю, чи змінилися люди, які писали «#янебоюсясказати». Мить усвідомлення насправді нічого не варта. Бо це не мить по суті. Це довга-довга марудна складна робота. Я хочу думати, що міняються слухачі цих нестерпних історій.

Публічне висловлювання про свої страждання мусить в ідеалі бути роботою істини: воно пов’язане з катарсисом, індивідуальним і колективним. Воно зрештою є шляхом, щоб ідентифікувати себе з якоюсь групою: чужі історії стають твоїми. І тут момент, який мене особисто по-звірячому лякає. Я – жінка, бо мені болить? Жінка –там, де болить? А ж говорити про свій біль – то неприродно.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments