Знати, щоб пам'ятати
У мене є пес. Такс неймовірної краси. Я часто публікую його фотографії в фейсбуці.
У такса багато віртуальних друзів. Від Японії до Америки через Європу. Вони теж шлють йому свої фото. Красиві нахабні чудові морди.
А ось кіт, якого вивезли з-під обстрілу. У нього не ростуть обпалені вуса. Він боїться будь-якого гучного звуку.
Ось смішна парочка. Добра людина підібрала цих собак на вулиці і виходила. А потім у людини і її собак забрали дім. Тепер вони біженці з Криму.
Ось пес із Донецька. Його вивезти не змогли. Він великий і старий. Він звик жити в будинку з ділянкою. Щодня діти з Києва дзвонять йому. Їхній будинок на окупованій території. Невідомо, чи вдасться дітям побачитися зі своїм псом, повернутися в свій будинок з ділянкою, де вчилися ходити, тримаючись за потужну шию старого тепер пса...
Війна.
Можна намагатися відволіктися. Написати про модні тенденції сезону весна-літо 17. І мені відповість кравчиня-біженка з Криму. Опублікую рецепт - буде коментар про «Піцу Ветерано».
Я не знаю, як сильно треба заплющити очі і чим забити вуха моїм співвітчизникам, щоб не знати, не думати, не бачити цю війну.
Навіть якби я дуже сильно захотіла не бачити - неможливо ж!
Але я не хочу. Я повинна знати, щодня знати масштаби злочину моєї країни. Щодня я довго готуюся, курю, потім молюся, потім відкриваю повідомлення АТО.
Не допомагають мої молитви. Щодня я читаю списки загиблих. Бачу їхні обличчя. Багато хто годиться мені в сини. Зариваються обличчям в теплу рідну собачу пахву.
Я нічого не можу зробити з цією війною. Я публікую повідомлення на сторінці в фейсбуці. Щоб знати. Щоб пам'ятати.
З перших убитих під час «безкровного приєднання Криму».
Як тільки пролунали вибухи в петербурзькому метро, мені написала моя фейсбучна подруга з Києва. Вона дуже гарна. У неї теж такс і приголомшливе почуття гумору. І моя країна напала на її країну. Вона турбувалася про моїх близьких. Весь вечір я отримувала листи від людей, які щодня оплакують своїх. Дітей, чоловіків, дружин, братів, сестер, сусідів - своїх захисників. Щодня вони працюють у госпіталях, збирають гроші на тепловізори, на памперси для дітей-біженців.
Я не знаю, звідки у них беруться сили турбуватися про мене.
А ще я отримала кілька листів від своїх співвітчизників, тих, хто оплакував тільки загиблих у метро, обурених моїм черговим повідомленням АТО цього дня. Ну і, традиційно вже, неправильною скорботою світу про нашу трагедію.
Того страшного дня у нас загинули 10 осіб. В Україні - двоє. Цього дня. І напередодні. І позавчора. За місяць в Україні нашою країною було вбито 50 воїнів. Старшому було 57 років. Молодшому - 18. Дід і онук. Неможливо не знати цього. Четвертий рік не знати.
Ми - країна-агресор. І нічого не можна оцінювати, аналізувати, сприймати поза контекстом цієї війни. І наші трагедії зокрема. І реакції світу на наші трагедії. І можна скільки завгодно розмірковувати про те, що прості люди не винні і немає колективної відповідальності. Відповідальності, може, й немає. А покарання колективне є. Завжди є. Воно наздоганяє і прямих винуватців, і тих, хто не чинив опору, і, на жаль, тих, хто чинить опір, і тих, хто старанно мружиться, наздоганяє.
Нам ще можуть співчувати особисто. Але вже не можуть країні. Тому що країна-агресор стає країною-ізгоєм. Тому що прапор країни - вже не прапор мирних простих невідповідальних ні за що людей, а прапор, під яким ідуть окупаційні війська. І немає цього прапора в траурному підсвічуванні Бундестагу.
Нас іще будуть жаліти. Конкретних окремих людей, родичів загиблих. І в Україні будуть. Ті, у кого залишаться сили після повідомлень АТО подивитись на наші новини. І вони навіть віднесуть квіти до нашого посольства з наглухо зачиненими вікнами, покладуть до ґрат із колючим дротом.
На згадку про загиблих у країні, яка вбиває їхніх дітей. Країні з зачиненими наглухо вікнами.
