Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

Зустріч

30 серпня, 2019 - 11:25

Знаю, недолюблені проекти дають тьмяні результати, але якщо зустрічаєш, вбираєш з першої хвилини харизматичність фактів, я б сказала, з відкритою душею, то розумієш — тут пристрасть дослідника, прискіпливого слідопита, архівного нишпорки, що терпляче чекає зустрічі з особливими цінностями. Ось і кубатура простору нещодавно створеного паном Олексієм Лях-Породьком, доцентом Національного університету фізичного виховання та спорту України онлайн-часопису «Спортивний родовід» підтвердила очевидне — все залежить від погляду, концентрації творчого інтелекту, магічності історичних вигинів епохи, що відійшла, і недавньої історії, і величезне бажання зберегти, не дати вислизнути, адже відомо: час-злодій особливим, а іноді, скромним свого часу фактом, що проте зіграв важливу роль у становленні самосвідомості в спортивному русі, — світлинам, маленьким текстівкам або, навпаки, на коні якого-небудь голосного успіху, повідомити про тихий факт. Преса зазвичай не економить на гучній події, але завжди десь заховається рідкісна світлина, спогад, і можуть дрімати вони роками, поки не з’явиться пристрасний ентузіаст, у цьому разі викладач історії спорту пан Олексій. Слухаючи його, зауважила: найчастіше  звучало слово «вперше». І це вперше, а ось ще це і те. По суті, зустріч наша не планувалася, але ще навесні мене попрохали знайти підшивку газети «Стадіон» яку і редагувала і, по суті, створила, продумавши все до дрібниць, людина особливо масштабна — Ігор Засєда. Оскільки в жодній бібліотеці газети автор проекту не знайшов. Оскільки у мене вдома, точніше, в нашій домівці — своєрідний музей чоловіка, ні, не якийсь  мармуровий постамент, чи дім-каталог у вигляді ретельно підібраних дорогих речей, а точніше, перформанс з улюблених, зібраних Ігорем дрібниць, важливих для нього: особливих ексклюзивних плакатів, привезених з 14-х Олімпійських ігор (у Мельбурні Ігор став призером Олімпійських ігор, на останніх брав участь як акредитований кореспондент), значків теж не серійних, а позначених історією, надзвичайних світлин, призів, його тенісних ракеток, наплічника з плавальним обладунком (а плавав він до кінця, певна річ, допоки сили зовсім не покинули), книжок і статей, написаних із незмінною пристрастю, — все це синергія не різних видів діяльності, все це розповідь про людину таку багатопланову, що сказати про нього лише як про спортсмена — спростити до неможливості, лише як журналіста — теж неповно, він і аквалангіст, що занурювався в глибини Тихого й Атлантичного океанів, не кажучи вже про Чорне море, як альпініст підкорив вершини Паміру, а ще автор першого інтерв’ю з Чорнобильської зони, яке вже в перші дні травня 1986 року розлетілося  світом теж за підписом Ігоря. Це все коротко, а спорт він знав і любив, а той відповідав йому щирою взаємністю.

Газети, певна річ, я передала, і відразу ж «Фейсбук» потішив мене презентом від Олексія — світлиною молодого Ігоря, якого у нас не було. При зустрічі з автором часопису, зрозуміла, що той звернув увагу на ентузіазм,  який свого часу пізнав «Стадіон», наголосивши, що багато статей його вразили сміливістю, навіть відважністю — на той час, у середині 1990-х, не всі готові були йти на таку критику спортивних авторитетів, а Ігор завжди був безстрашним. Мене приємно надихнув об’ємний, не черговий я б сказала, не протокольний підхід пана Олексія до підбору матеріалів, тому і вирішила трохи розповісти про ідею проекту, який виношувався моїм співрозмовником роками, а він уже десять років науково досліджує історію українського тіловиховання, спорту й олімпійського руху, створив свій спортивний архів рукописів, збирає спортивну атрибутику, та все, що пов’язане з темою. «Це власний проект, я пишу авторські статті, шукаю інформацію в архівах, бібліотеках, старих газетах, журналах, фондах. Про часопис  коротко скажу — це той онлайн-ресурс, де живе твоя, моя, їхня, кожного історія», — наголосив співрозмовник.

Аби не перескакувати, зберегти індивідуальність автора запропонувала йому короткий бліц.

— Найгостріше задоволення в пошуку — це ритися в архівах  будь-коли — уночі, ввечері, в перервах між основною роботою, будь-якими родинними обов’язками, а  у нас двоє дітей, а відтак турбот вистачає. Трепет першовідкривача ні з чим не порівняти, гадаю — в ці миті я щасливий, сподіваюся, не  пафосу тут вишукуватимете, його немає.

— Місія часопису — це збереження історії тіловиховання, спортивного й олімпійського руху як національної пам’яті України. Основні рубрики журналу — Україна, діаспора, світ. Мене цікавлять виняткові статті на основі першоджерел і невідомих фактів, події, особи, про яких ми часто розповідаємо вперше. Особливі віхи в історії українського та світового спорту, рідкісні миті з цієї життєвої спортивної п’єси, якій я хочу служити.

— Харизматичність факту — це історія, наприклад, спортивної мрії Карпатської України, спортсмени якої  1939 року прагнули взяти участь в Олімпійських іграх у Токіо  1940 року. Для цього було ініційовано створення Національного комітету. На жаль, мрія не здійснилася, адже доля Карпатської України була трагічною, а Олімпійські ігри не відбулися ні в Токіо, ні в Гельсінкі. Або ще приклад: відомий усім київський «матч смерті» має своє продовження, і попередні приклади героїчної спортивної боротьби українців у роки окупації. Відомо, що  1918 року в Харкові та Полтаві відбулося декілька футбольних матчів місцевих команд із німецькими вояками, які перебували тоді в Україні. В усіх цих зустрічах перемагали українці! Разом із київським «матчем смерті» варто згадати і про інший футбольний матч у Тернополі. Історія Олімпійського руху була привабливою не лише для спортсменів, але і для політичних, цивільних, державних інституцій української громади в еміграції. Зібрані дуже цікаві факти того, як українство активно відстоювало ідею самостійної участі українських спортсменів в Олімпійських іграх.

Онлайн-часопис щодня збільшує кількість нових підписників, це цікаво, не нудно, правильно, а ще винахідливо та цікаво.

— Гадаю, — сказала наприкінці нашої розмови, — якби Ігор Засєда був живий (а цього року минає вже 14 років, як його немає з нами), він запросив би вас, пане Олексію, до свого кабінету, щоб порозмовляти про спорт, про людину в ньому, про жагу перемагати. Адже пристрасні під «фанеру» не живуть, і ви, вочевидь, це розумієте.

Ось так, без жодного пафосу.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ