Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Екстракт 150 (у двох томах)

Ціна 120 грн
Мова: 
українська
Рік видання: 
2009
Кількість сторінок: 
1616
Формат: 
22x16x8 см
Обкладинка: 
тверда
Вага: 
1900 гр.

Гортати книжку

У моєму розумінні є два типи видань. Один тип — «дерево». Своїм корінням воно проростає в національний ґрунт, живиться соками своєї землі, а гіллям та кроною — тягнеться у високе небо. Це дерево можуть ламати вітри, воно може втрачати листя, переживати кращі або гірші часи, але воно — живе. Воно жене соки, дає прихисток, плодоносить. Інший тип видань — це «стовпи для оголошень». Так, вони бувають дуже зручними, практичними та функціональними, але...

Гадаю, немає потреби наголошувати, до якого типу видань я відношу «День». Одразу після свого створення в 1997-му році ми заявили, що сприятимемо побудові громадянського суспільства. Хоч в атмосфері 90-х це виглядало дещо екзотично. Протягом довгих десятиліть затиснута в радянській консервній банці, Україна щойно з гуркотом стартуючої ракети вирвалася з неї, і, попри очікування багатьох, приземлилася далеко не в Європі. Як сказав згодом Джеймс Мейс, «незалежність отримала УРСР». Скільки людей на той час це розуміло? Скільки людей були готові осмислено взятися до роботи?

Із ХХ століття Україна вийшла значно зруйнованою. У 90-х роках нам здавалося, що тільки-но впаде Берлінська стіна — і ми вже на волі. Але в тому й проблема, що сталінізм — це зло, яке руйнувало людину зсередини, непомітно для неї самої. Бо сталінізм як система робив ставку на найнижче в людині. І з цієї точки зору Сталін був народним вождем. Мені здається, що в нашому народі він підняв найгірше і нацькував на найкраще. Ця боротьба й досі триває. Те злоякісне, що було породжене, потім, як дзеркало, розбилося. Осколки розлетілися і поранили серця. Тому ми й досі живемо в спотвореній системі координат.

З 1997 року й дотепер «День» перебуває ніби в антифазі з більшістю журналістського світу. Коли у 1999-му ми наполягали, що не можна робити Леоніда Кучму президентом удруге, інші натомість обирали... «менше зло» (хто починає вибирати з двох зол — згодом буде вибирати із двох кошмарів!). Незадовго після виборів, на яких країна розминулася зі своїм шансом, почалася акція «Україна без Кучми». Тоді ми сказали, що такі виступи зашкодять державі, адже президентів треба переобирати на виборах.

Демократія — це насамперед процедура. За декілька років майже вся журналістська тусовка вже заспівала Віктору Ющенку осанну, а ми поставилися дуже стримано, бо для цього, як ми вважали, були підстави. Хоча ми активно підтримували його, коли вирішувалися питання про призначення Ющенка прем’єр-міністром. І ми підтримували Майдан. В 2004 році нам теж хотілося вірити, що всі наші проблеми вже позаду. Але історичний «багаж» наполягав, що все далеко не так просто. Бо йдеться не про окремі особистості — Кучму, Ющенка, а про крупні процеси трансформації держави та суспільства. Ми й досі перебуваємо на етапі цієї складної трансформації — переходу від пострадянського «літочислення» до європейського. Озираючись назад, але маючи чітку перспективу, спрямовану вперед, у майбутнє. Ми можемо проаналізувати, чи правильно був витрачений цей час. «Не для того ми тікали з табору, щоб потрапити в «малину», — думка, висловлена мною ще у 1996 році, сьогодні доречна, бо в цій «малині» ми загрузли. І, як бачимо, часовий проміжок у 18 років виявився не співмірним із завданнями, що постали перед молодою, щойно відтвореною Українською державністю. Ні сьогодні, ні в 2004-му диво моментального переродження країни, як багато хто любить казати — «перезавантаження», трапитися не могло. Занадто довго накопичувалися наші проблеми-глиби. Так само довго їх нам доведеться «розгрібати».

Виходячи з цих міркувань, уже в 2002 році було очевидно, що очікуваних результатів тодішня опозиція не дасть. Схема її діяльності була ідентичною з їх «опонентами», тільки на голову нижча на рівні виконавському. Пригадую, як в «Дні» наш постійний експерт та автор Євген Головаха сказав фразу, яка на час помаранчевої ейфорії багатьох шокувала. Мовляв, так, Кучма і його режим — це «феодалізм», але з Ющенком прийде «первіснообщинний лад». Не обов’язково пити все море, щоб знати, що воно солоне на смак. Але сьогодні, коли президента Ющенка всі намагаються втоптати в багно, ми підтримуємо його кроки, які здійснюються на захист національних інтересів.

Українська схильність до крайнощів не раз створювала небажані колізії. Ми, натомість, — уникаємо категоричності. І квітчастого замилування, і пекельних проклять. Потрібен новий стиль. Врешті-решт, суспільна свідомість повинна навчитися керуватися здоровим консерватизмом та раціональним мисленням, а не просто «голосувати серцем».

Після ночі виборів 1999 року, коли політична спроба України перескочити через прірву не вдалася, на планірці в редакції, де вже не було половини журналістів (поразка, як відомо, сирота!), я сказала «наполеонівську» фразу: «Відтепер ми будемо займатися суспільством». Бо коли рамки свободи звужуються, треба йти вгору. І ми пішли вгору. І піднялися вище політичних хмар-чвар — у стратосферу історичної пам’яті. Відтак, із 2000 року з цього найвищого ракурсу ми намагалися осягнути основні вузли українських проблем. Так, у тісній співпраці з найкращими науковцями, найпатріотичнішою українською партією — «партією істориків», з’явилася «Бібліотека газети «День» — «Україна Incognita». Наші книги сьогодні є в багатьох бібліотеках країни. Їх читають, аналізують, на їх науковий і суспільний авторитет орієнтуються. І я це бачу, постійно подорожуючи українськими університетами.

Пам’ятаєте байку про двох жабок, які потрапили у глечик із молоком? Якщо спершу ми намагалися борсатися, «збиваючи масло»... То після 1999-го року виявилося, що в глечику — далеко не молоко... І тут колотись — не колотись... Тактика поведінки на болоті — зовсім інша. Тому ми почали відшуковувати по країні надійні точки опори — «острівки норми». З цієї філософії виросла потреба у експедиції по українських університетах, і, зрештою, — альбом «Мої університети». Перемішуючи інтелектуальні поля українських освітніх центрів, зводячи містки між цими острівцями норми, ми робимо, за висловом нашого автора Оксани Пахльовської, амбітну спробу з’єднати їх в повноцінний та цілісний материк.

А ще газету «День» я б назвала своєрідною дослідною ділянкою, на якій ми вирощуємо ідеї та прообрази крупних ініціатив, які може та повинна взяти на озброєння держава.

Ідея Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді виросла з розуміння, що підходи до виховання молоді не змінюються. Під час зустрічі з одеськими студентами я з’ясувала, що мої співрозмовники ніколи не бували в Західній Україні. І, окрім стереотипів, які в їхні голови через «ящик» заклали недобросовісні політики, нічого про неї не знають. Країна живе у відриві від самої себе. Тому попереду європейської інтеграції повинна йти інтеграція внутрішньоукраїнська. Острозький клуб, який є прикладом такого інтегрування, функціонує з 2006 року. За цей час сформувалася низка важливих зв’язків між інтелектуальними центрами. І хоча ми фізично не в змозі «втягнути» в цей рух всю країну, але ми показали, як цей механізм працює. Далі — справа за тими, хто має більші можливості.

Вища школа, на мою думку, все ще серйозно відстає від потреб нашого суспільства. Тому на нашій «дослідній ділянці» ми «посіяли» ідею Літньої школи журналістики «Дня». І вона вже дає дивовижні результати. Сьогодні в редакції газети повноцінно працюють троє її випускників.

Здається, аби змінити українську дійсність, такої локальної «точкової терапії» недостатньо, потрібні цілі армії політиків з абсолютно іншим, українським світоглядом. Можливо. Але без такої «точкової» роботи політиків з нормальними цінностями Україна матиме не скоро. Я переконана, що у своїх вчинках треба керуватися не низькою імовірністю реалізації твоїх намагань, а давньою та простою селянською приказкою: вмирати збираєшся, а жито сій.

Наш фотоконкурс — це не лише народна галерея на колесах. Нещодавно в одному з міст його назвали «альтернативним телебаченням». Чому? У п’ятитомнику відгуків за більш ніж десятирічне існування фотовиставки і її подорожей Україною часто можна зустріти запитання: чому Такої країни нам не показують по телебаченню?.. І цю проблему ми постійно порушуємо на шпальтах нашої газети.

«Дню» пощастило працювати не лише з потужними авторами, фотокорами, а й з геніальним художником Анатолієм Казанським. Незважаючи на те, що його немає з нами вже більше десяти років, його малюнки-передбачення — досі на перших шпальтах, а відтепер — і на обкладинках книг із нашої «Бібліотеки». Ці малюнки досі актуальні, і часом — навіть більше, ніж тексти.

Усе це — історія газети, історія «Дня», який колись стартував під прапором «Українське — означає інтелектуальне» і гаслом: «Росія читає «Известия», Американці — «Нью-Йорк таймс», а українці будуть читати «День». Ці 12 років змінили світ, змінили Україну, змінили вони і «День». Минулого року я прочитала книгу двох колишніх журналістів російських «Известий» з промовистою назвою «С журналистикой покончено, забудьте!». Що стосується «Нью-Йорк таймс», яка в наших широтах довгий час вважалася «священною коровою», то відносно і цієї газети з давніми та хорошими традиціями ми позбавилися дитячого погляду знизу вгору. Ще за життя Джеймса Мейса у 2003 році ми писали листа в це видання з вимогою поставити питання про скасування Пулітцерівської премії Уолтеру Дюранті. Як на мене, провина журналістів «Нью-Йорк таймс» за те, що в минулому світ не побачив правду про Україну — про мільйони померлих мученицькою голодною смертю, сьогодні зобов’язує це видання уважніше придивитися до нашої держави та її значення у світі.

Ще в 30-х роках британський вчений Ланселот Лоутон, що вивчав проблеми Східної Європи, на сторінках часопису «Двотижневий огляд» опублікував велику статтю під назвою «Пригноблена Україна». Він писав, що, на його думку, для британської політики на Сході необхідно було включити Україну в систему Західної Європи. Незалежна і автономна Україна необхідна для європейського економічного прогресу і світового миру... Було б лицемірством заперечувати, що незалежність України так само важлива для нашої держави, як і для спокою в усьому світі», — написав він ще в 1934 році. Але його, очевидно, не почули.

150 текстів, вміщені у цій книзі, по суті, знищують алібі тих, хто стверджує, що він нічого не чув, не знав і не бачив. «Короткий курс» газети «День» — для тих, хто досі робив вигляд, що справа — лише у забаганках історії (а не в персональній зрілості громадян), подивитися на попереднє десятиріччя іншими очима. Для тих, хто каже, що інакшої долі Україна мати не могла. А ми наполягали і наполягаємо, що могла. І цей «екстракт» — наш неспростовний аргумент.

З «тіла» нашої газети ми вже добули цілу бібліотеку. Тексти для восьми видань «Бібліотеки газети «День» ми добирали, умовно кажучи, по горизонталі. Усі вони присвячені певним напрямам, які ми вважаємо важливими. Книга, яку ви тримаєте в руках, — це знакові статті по «вертикалі». Це своєрідна нитка Аріадни, яка показує шлях, яким ми пройшли разом із суспільством протягом останніх 12 років. Хочеться вірити, що газета «День» була хорошим лоцманом. Але, безперечно, тільки для тих, хто хотів іти з нами. Одночасно ми повинні розуміти, що українські гуманітарні поля дозрівають з різною динамікою. Неготовність багатьох українців слухати і — особливо — чути викликає новий параліч зусиль. «Корона» не звалиться — ми змушені повторювати пройдене: для тих, хто не готовий був почути нас тоді, але дозрів до того, аби підтримати платформу «Дня» зараз.

«Екстракт 150» добутий зі шпальт «Дня» не для нашого самоствердження. Я хочу, щоб українці пам’ятали: хоча ми й утратили шанс, але невирішені питання все одно потребують вирішення. І якщо країна не рухатиметься вперед, то через десять років проблеми, порушені цими статями, можуть бути ще актуальними. Свідчення тому — матеріали, які «Дню» доводиться дублювати на своїх шпальтах слово в слово. Так, цього року ми повторили «Повість про двох журналістів» Джеймса Мейса, матеріал, що вперше з’явився в газеті ще в липні 2003 року. Вдало використавши можливості газети, у тому числі англомовної версії, «День» долучив до обговорення проблеми українського Голодомору-геноциду науковців з усієї Європи. Тому, коли у 2004 році президент Ющенко дав відповідні імпульси, українським представництвам за кордоном було на що спертися, роз’яснюючи трагедію 1932—33 років. Як результат — парламентами багатьох країн визнано, що Голодомор все ж був геноцидом. Ми не дамо забути Джеймса. Сподіваюся, цьому сприятиме заснована «Днем» премія його імені в галузі публіцистики.

Це я називаю вікном практичних можливостей, дієвістю газети.

У цьому контексті можна говорити і про безцінні струмочки, що нас підживлюють, — наших читачів, яких я вважаю найбільшим надбанням. Саме тому, структуруючи цей збірник, ми окремим розділом включили «Пошту «Дня».

Я завжди прошу наших журналістів писати так, аби тональність їхніх текстів нагадувала звернення до розумного друга. Бо наших читачів я бачу саме такими. Потрібен був справжній магніт щирості, аби до нього потягнулися такі люди, такі листи, які загоюють потріскану, зневірену українську душу. Коло авторів, яке зрештою виросло навколо «Дня», дозволило мені говорити про те, що ми створюємо газету методом «народної будови». Якесь відчуття захищеності з’являється від усвідомлення того, що у своєму українському світі ти не одинокий. Той запит, який ми постійно відчуваємо з боку наших читачів, надає нам мотивації для набору нової висоти.

Майже за кожним листом, вміщеним у цій книзі, є своя історія, яка могла б одного дня перейти на екран у вигляді документального серіалу з життя газети і країни. Наприклад, знаковий матеріал «Список Анни» (у збірнику «Екстракт 150», частина 2, с. 458) — історія, яка розгорталася на очах у читачів «Дня».

Особливо дорога для мене історія Хими Хтомівни Остапчук з села Голенищевого Летичівського району Хмельницької області, яку описав наш, на жаль, уже покійний колега Михайло Василевський. «Все життя вона страждає за те, що не хоче бути бідною, зневажає п’янюг і має класову ненависть до нероб». Надзвичайно чутливий і талановитий журналіст Михайло Василевський зумів розгледіти в історії жінки, яка так і не вийшла заміж, величезну драму цілого покоління. «За кого я мала вийти заміж, — дивувалася вона, — за тих, хто розкуркулював моїх батьків і топтався по святинях?» Вона свідомо самотньо жила на околиці села, бо не сприймала того, що в науковому світі називається «конформізм».

Серцевина цієї простої, на перший погляд, житейської історії надзвичайно важлива для осмислення українськими інтелектуалами. Серед наших співвітчизників було багато тих, хто брав участь у згубних для України подіях. Дуже зручно вважати, що Україна — спадкоємиця Київської Русі, Козаччини, Гетьманської держави, УНР. Але чесним було б визнати також, що Україна багато в чому є спадкоємицею і Радянського Союзу. Ми не можемо взяти з історії тільки те, що нам лестить. У сміливості взяти на себе історичну відповідальність вимірюється зрілість народу.

Засвоєння досвіду — доволі складна для суспільства робота. Держава повинна взяти на себе труд розганяти по всій «кровоносній системі» національного організму ферменти важливих знань. По всіх українських «кровотоках» — «тромби». Система не очищена. Великі шлакоблоки стоять на перешкоді якісних, ціннісних, сутнісних знань. Суспільство потребує переосмислення досвіду, підтримки, імпульсів для росту. І в цій справі ті, хто володіє інформаційним простором України, свою роль, на жаль, відверто ігнорують.

Але попит на інтелектуальний український продукт є. І є пропозиція.

Двотомником знакових статей «Дня» ми спробуємо вивести на ваш, наші уважні читачі, суд своє скромне уявлення про те, що все ж таки Україна могла мати іншу долю. Нам не хотілося б, аби ці книги звучали як докір. Мовляв, ми ж вам казали... Але тепер ви маєте значно більше підстав для глибшого розуміння найновішої української історії.

Ви тримаєте в руках «екстракт» «Дня». Стовідсотково натуральний продукт. Екологічно чистий. «Вирощений» на дружніх до українського середовища помислах та діях. Аби пам’ятати. Повторювати. Розвивати.

Дякую всім, хто в ці роки підтримував «День».

Лариса Івшина
14 серпня 2009 р.
Київ, «День»
120 грн
0
0
0
0