Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Мої університети

Ціна 30 грн
Мова: 
українська
Рік видання: 
2006
Кількість сторінок: 
204
Формат: 
21x29x1 см
Обкладинка: 
м'яка
Вага: 
900 гр.

Дорогі друзі, маю приємність представити Вам ще одну, шосту, книгу з "Бібліотеки газети "День". Вона є і логічним продовженням нашої серії: "Україна Incognita", "Дві Русі", "Війни і мир, або Українці-поляки: брати/вороги, сусіди...", "День і вічність Джеймса Мейса", "Апокрифи Клари Гудзик", - і водночас переводить чимало порушених проблем у площину діалогу. І це перша, суттєва особливість цієї книги.

Ще до створення бібліотеки газети журналісти "Дня" були в активному контакті зі своєю аудиторією. І не випадково цей збірник, альбом спогадів чи путівник по університетах ми вирішили розпочати з невеличкої замітки про зустріч зі студентами і викладачами Ніжинського університету, яка поклала початок продуктивній традиції.

...Був жовтень 1999-го. Напередодні президентських виборів. На мій погляд, тоді в країни був шанс "перескочити" на інший щабель свого цивілізованого розвитку. Я залишаюся прихильницею тієї точки зору, що вирішальні моменти в історії потрібна не партія, а особистість, яка може задати планку на виріст, під новаторські завдання формувати еліти і повести за собою. Щастя і водночас драма України в тому, що в 1999-му - у неї така особистість була. І є. Але з певних причин вона не змогла прийти до влади. А отже, на тому етапі не вдалося реалізувати реформаторський, позитивний сценарій, який би вирвав Україну з обіймів минулого і забезпечив незворотну модернізацію країни.

Багато хто і зараз (хоча недавні політичні події трохи освіжили "дівочу" пам'ять політологів) не має мужності визнати, що "канівська четвірка" - це був сміливий і чесний задум. Перша спроба об'єднати опозицію. Вона була за крок до перемоги. В одних це викликало неймовірне піднесення, в провладних штабах - паніку. На жаль, рішення про висунення єдиного кандидата від опозиції "прожило" лише шість годин. Не попередивши партнерів, Олександр Мороз вийшов на прес-конференцію... і зламав досягнуті раніше домовленості.

Так була змінена українська доля і наслідки цього, 1999, року будуть відлунювати в нашій історії ще довго.

Про все це журналісти "Дня" послідовно писали в газеті. Чи почуло нас суспільство? Які зробило висновки? І чи зробило...

Якщо пригадати бурхливі події 2004-го, на якийсь час усі, навіть скептики, відчули неймовірний оптимізм. У редакторській колонці напередодні другого туру голосування я написала, що в 1999 році був лідер, не було народу. А в 2004-му - був народ, та не було лідера... Звісно, тоді мою думку багато хто не поділяв. Хоча і з народом не все так просто. За ним, як добрій господині за городом, треба доглядати: сапати, проривати, нищити шкідників, підживлювати...

Усі ці роки після 1999-го чимало журналістів самовіддано обслуговували політиків, працюючи, фактично, як сервісна служба. Я ж вважала, що треба якомога більше займатися суспільством. А якщо думати про перспективу, то - його "неінфікованим" молодим поколінням. Часом кажуть, що досить нинішній молоді прийти в активне життя, - вона вирішить багато проблем, оскільки вихована в умовах волі... Гадаю, не можна бути таким беззастережним оптимістом. Якщо не буде справжніх шкіл, впливів, позитивної селекції, нічого саме по собі не відбудеться. Кожна зміна поколінь може додати дещо, але по-справжньому якісні зміни відбудуться в умовах стабільного культурного зростання. На зразках кращого, що було в минулому, має бути створена можливість продовжувати це і розвивати. Багато разів у нашій історії було так, коли кожного разу починали ніби з чистого аркуша, як люди без спадщини. Що таке, зрештою, цивілізація? Це, насамперед, здатність накопичувати знання. Засвоювати їх. Виробляти цінності.

А у нас - злет, а потім - доволі драматичний відкат...

Ось чим вмотивовані мої поїздки університетами. Я хотіла говорити зі студентами, в тому числі й майбутніми колегами-журналістами, про уроки, які дає нам власна, в тому числі й новітня історія, про систему координат, у якій розвивається країна. Щоб розширити світоглядні позиції та долучити до обговорення того, про що ми пишемо в газеті. І, звичайно, отримувати зворотний імпульс.

У своїх поїздках з 1999-го по 2006 рік українськими університетами я відчула інтерес молодих до осмислення нашої історії і те, що рубрики "Дня" "Україна Incognita" й "Історія та "Я" мають багато вдячних читачів. Молодим хочеться розібратися: що в нашому національному характері заважало не раз у минулому здобути шанс на побудову власної держави, що зараз перешкоджає швидкому поверненню до європейського дому. Гадаю, найповніше запит, який я вловила у спілкуванні в студентських аудиторіях, втілився в нашому проекті "Бібліотека газети "День". У всіх п'яти книжках, загальний тираж перевидань яких досяг 40 тисяч екземплярів. А потім новою захоплюючою сторінкою спілкування з читачами стало саме обговорення бібліотеки, яка в багатьох університетах країни пройшла своєрідну атестацію і отримала громадське визнання.

Отже, "Мої університети" - це книга про долю книг із "Бібліотеки газети "День". Вона складається з газетних матеріалів, що були написані з 2002 по 2006 pp. одразу по гарячих слідах зустрічей-обговорень кожної нової книжки в аудиторіях університетів у Луцьку, Кіровограді, Чернігові, Донецьку, Острозі, Хмельницькому, Черкасах, Києві, Кам'янці-Подільському, Запоріжжі, Львові, Одесі...

Друга особливість цієї книги полягає у тому, що рівень спілкування, бурхливі дискусії, цікава полеміка стали можливими завдяки позиції студентства, гострим запитанням, оригінальним спостереженням, небайдужості. У цьому альманасі мені особисто важливе не стільки те, про що я говорила під час зустрічей, скільки те, про що вони запитували. Вийшов, на мій погляд, цікавий моніторинг настроїв, пошуків, запитів. Суттєво, що саме думки студентів, їхнє багатоголосся закріплене в цьому путівнику-звіті про зроблену роботу, і це - залишиться. А самі вони можуть вважатися повноцінними співавторами проекту "Мої університети".

Під час зустрічей, диспутів в університетах сходу, заходу і півдня країни я не раз переконувалася в тому, що нам потрібна цілеспрямована внутрішньоукраїнська (паралельно з європейською!) інтеграція. Для кращого розуміння одне одного, для взаємного збагачення, для відчуття тієї щасливої різноманітності, якою переповнена наша країна. Як важливо дитині з півдня чи заходу приїхати до Дніпропетровська і побувати в садибі Яворницького, або в Полтаві, в музеї-садибі українського аристократа Котляревського, де ми зустріли фантастичних самовідданих людей. Або побачити в науковій бібліотеці в Одесі, якою опікується Ольга Федорівна Ботушанська, раритети, про які повинен знати кожен освічений українець. Або екземпляр рідкісної прижиттєвої фотографії Тараса Шевченка в музеї Кам'янця-Подільського... Я вже не кажу про скарби Львова, чи невідкриті таємниці Донецька, Харкова. Варто згадати і Черкаси, де журналісти "Дня", крім цікавих контактів зі студентами і викладачами, отримали задоволення від відвідання унікального Музею рушника. Стародавні літописи на полотні, наш сакральний код. Скільки див і фантастичних багатств розсипано по всій країні! Потрібно їздити, бачити, знати. Ніякі злоякісні "технології" не зможуть розколоти націю, яка знає свою історію, розуміє непросту долю іншого краю своєї Батьківщини.

...Якось, уже в 2006-му, під час читацької конференції в Одесі студенти Національного університету, майбутні політологи, запитали мене про національну ідею... Я спочатку приготувалася викладати своє бачення, але згодом подумала, що переконливіше буде запросити їх продовжити цю розмову в Острозькій академії. Все вийшло якнайкраще. Завдяки гостинності острожан, унікальній атмосфері цього закладу студенти-одесити змогли виступити на днях науки, а головне - взяти участь у світоглядних дискусіях, де серед іншого обговорювалося, зокрема, таке питання: безпека держави - і питання консенсусу чи компетентності? Спробуйте відповісти.

Мене ж схвилювало інше. Жоден із студентів-одеситів до цього не був на заході своєї країни. Вони щиро зізнавалися: "...ми думали, що їдемо із цивілізованого краю - в дикий. А побачили..."

А побачили унікальний навчальний заклад, історія якого сягає XVI століття - періоду європейського відродження. Де зараз, завдяки самовідданій праці викладачів, підтримці меценатів і, що суттєво, неординарній особистості ректора Ігоря Демидовича Пасічника - створено найкращий університет, де поєднана національна ідентичність з прогресивними світовими підходами.

Кожен, хто приїздить в Острог, дивується: звідки такі фантастичні студенти?

Так от: від відкритості, від відсутності корупції, завдяки вільній конкуренції, коли з глибин народних відбирається все найкраще, талановите. Простий і очевидний рецепт. Але як усе ще небагато тих, хто хоче йому слідувати. А між тим ця академія показана нам як по лікарському рецепту. Адже одна з національних хронічних недуг - невіра у своє. Тому ставлення в мене До Острога особливе. Це мій Університет.

Не можу не сказати про свої враження від гірничого університету в Дніпропетровську. Завдяки позиції ректорату і директора гуманітарного інституту цього вузу Віктора Юхимовича Пушкіна, студенти, які будуть геологами, спеціалістами з гірничої справи, розуміються на історичних проблемах не гірше, ніж гуманітарії. Тут виховують не лише спеціалістів - громадян. (Який доказ від зворотного для тих, хто носиться з ідеєю скорочення гуманітарних дисциплін у технічних вузах!) Там особливе ставлення до історичної пам'яті, і перше обговорення книги "День і вічність Джеймса Мейса" не випадково відбулося саме в гірничому університеті в Дніпропетровську.

Не викликає сумнівів те, що особлива активність студентів залежить дуже часто від небайдужості викладачів. Усюди, де є особистості, є і творчий ріст та розвиток. До речі, в Запорізькому університеті з ініціативи заступника декана факультету журналістики Віктора Володимировича Костюка вперше ввели публіцистику Джеймса Мейса в навчальну програму для журналістів. Дуже важливо, що зусилля нашого колеги, великого патріота України, який відкрив світові страшну правду про Голодомор, запитані серед молоді.

Не має розподілу країни на схід і захід. І не варто це повторювати. Якщо є якась помітна різниця між регіонами, а я би краще називала їх землями, то вона в нерівномірній "гуманітарній прогрітості". Десь крига була товща, тому потрібно вкладати стократ більше зусиль і тепла. В університетських аудиторіях часто запитували: де шукати опори? Як впливати на владу?

Звичайно, набагато краще, коли вся атмосфера в суспільстві, коли вся сила держави спрямована на те, щоб допомогти людині вільно дихати і жити, не вишукуючи отих щілин між плитами, де можна протиснутися і вхопити належний тобі промінь сонця, світла і ковток повітря. Але коли все не ідеально, все одно є багато правильних маршрутів. Один із них для мене проліг через українські університети, які залишаються твердинями опору примітивізації і островами просвітництва. Що, зрештою, може, колись стануть материком.

Дякую студентам і викладачам усіх вузів, де ми побували, за співпрацю у створенні проекту "Мої університети". А також журналістам, фотокорам, усім співробітникам "Дня" за допомогу у втіленні задуму. Особлива вдячність Миколі Григоровичу Жулинському за ідею знайомства з Острозькою академією. І нашим шанованим авторам - Сергію Борисовичу Кримському, Володимиру Євгеновичу Панченку, Юрію Івановичу Шаповалу, Віктору Миколайовичу Горобцю, Станіславу Владиславовичу Кульчицькому, Валерію Степановичу Степанкову і Тарасу Компаниченку, - що радо відгукнулися на мою пропозицію поспілкуватися зі студентами в різних аудиторіях країни.

 

Щиро — Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»
14 серпня 2006 року

Відгуки

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія»:

— На мою думку, проект «Мої університети» передусім цінний тим, що несе в собі об’єднавчий характер для всієї України. Фактично, це практичне втілення відомого гасла «Схід і Захід разом». Адже у виданні розкривається якість життя студентської молоді з різних регіонів нашої країни. Між іншим, мені дуже приємно, що чимала кількість сторінок в книжці присвячена Острозькій академії. Можливо, це і закономірно, бо вона є правонаступницею першого вищого навчального закладу Східної Європи. До речі, цього року академії виповнюється 430 років. Крім того, в острожан склалися особливі стосунки з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Саме з її ініціативи започаткований Острозький клуб, діяльність якого якраз і передбачає зустрічі прогресивного студенства з різних університетів для обговорення актуальних проблем, їх спільного вирішення, а також обмін досвідом і, зрештою, цікаве та змістовне проведення часу.

Я часто згадую одну зустріч, яку також організувала Лариса Олексіїївна. На її запрошення в Острог з’їхалися студенти і викладачі з Одеського, Запорізького, Дніпропетровського університетів. Багато хто тоді вперше відвідав Західну Україну. Наприклад, одесити зізнавалися, мовляв, думали, що їдуть у забутий Богом край, а насправді приїхали у цивілізацію... Познайомившись з тутешніми людьми, зокрема молодими, вони переконалися, що всі ми — українці, всі ми — єдині. Ось вам, як зазначала Лариса Івшина, і внутрішньоукраїнська інтеграція.

Очевидно, «Мої університети» можна назвати посібником з українознавства та людинознавства.

Петро КРАЛЮК, проректор з наукової роботи Національного університету «Острозька академія»:

— «Мої університети» — книжка незвична. Вона — своєрідний літопис, який супроводжується роздумами та аналізом. Видання — ніби зріз сучасної України, України молодої, не обтяженої радянським минулим, яка дивиться з надією у майбутнє. Для когось цей проект може стати орієнтиром у пошуках своїх університетів, когось змусить замислитися над минулим і сьогоденням, хтось відкриє у ньому щось нове для себе...

Це видання особливо дороге для студентів і викладачів Острозької академії.

Мені здається, що всі теми, які ми обговорювали на зустрічах з головним редактором «Дня», по-своєму були цікавими. Але найбільший інтерес, на мій погляд, викликала її доповідь на нашій науковій конференції, де вона проаналізувала ситуацію в українському медійному просторі: тенденції, оцінки... Адже питання інформаційної безпеки є одним із найважливіших та найактуальніших. Зрештою, з Ларисою Олексіївною досить часто піднімалися дотичні до цієї теми питання.

Для нас Лариса Івшина зробила чудовий подарунок, адже ми так зрозуміли, що її університет — все-таки наш.

Юрій КИЛИМНИК, кандидат філософських наук:

— Із відчуттям щирої поваги надсилаю редакції свої враження від нової книжки із серії «Бібліотека газети «День». Я не міг встояти перед спокусою висловитися про її появу на книжковому ринку.

Погодьтеся, ми так звикли, що головні події студентського життя відбуваються в столицях, що іноді навіть лінуємося зазирнути за власне плече й уважніше поглянути на те, що відбувається неподалік. У цьому вкотре переконався, коли, взявши до рук свіжу широкоформатну книжку «Лариса Івшина. Мої університети», почав переглядати матеріал «Український Кембрідж», він був написаний після відвідування журналістами газети «День» Ніжинського університету. За майже двохсотлітню свою біографію цей ВНЗ відіграв важливу роль в українській духовній історії. Ще б пак! Його випускниками були письменники Микола Гоголь і Євген Гребінка, байкар Леонід Глібов, фольклорист Олександр Афанасьєв-Чужбинський, живописець Анатолій Мокрицький та інші знані представники українства. Саме тому в Ніжині й стартувала нова ініціатива «Дня» — обговорення серед студентства виданих газетою книг. Приємна несподіванка чекає читача й від знайомства з публікаціями («Віват, академіє!», «Перехресне запилення», «Україна стильна» та ін.), що присвячені зустрічам з острозькими студентами, які навчаються в найстарішому вищому навчальному закладі на теренах Східної Європи. Думаю, навіть наведених прикладів вистачить, аби потішити широкий загал читачів появою цікавої та якісної книжки.

Впевнений, вона стане однією з тих інтелектуальних сходинок, здолавши яку сучасні студенти пройдуть перші кроки на шляху до загального історичного всеобучу, навчаться правильно сприймати уроки, які дає нам власна, в тому числі й новітня історія. Адже до неї увійшли публікації, надруковані в газеті «День» (1999— 2006 рр.), про поїздки і дискусії її головного редактора в студентських аудиторіях університетів нашої країни. Без перебільшення, це своєрідна скарбниця настроїв, думок і запитів студентської молоді, висловлених під час читацьких конференцій за матеріалами видань із серії «Бібліотека газети «День»: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Гудзик». На їхньому тлі поява цієї книжки — принципово новий крок, спроможний суттєво зміцнити зв’язки редакції із студентами. Якщо уважно подивитися, то вона є також своєрідною антологією резонансних ініціатив редакції — презентацій серед студентства виданих газетою книжок, днів і фотовиставок «Дня» в областях, іменних стипендій від головного редактора, відродження традицій публічних лекцій, організації майстер-класів для студентів факультетів журналістики, тощо. Дозволю собі процитувати Ігоря Пасічника, мастистого професора, доктора психологічних наук, ректора Національного університету «Острозька академія», який у своєму відгуку гранично щиро визнав: «Співпраця з газетою «День», зокрема з її головним редактором Ларисою Івшиною, без сумніву, яскрава сторінка історії відродження Острозької академії».

Чи не найпримітніша особливість «Моїх університетів» — діалогізм. Хіба ж без діалогу дискусії можливі? Діалогічна форма складає живу серцевину нового видання, в основу якого упорядник Надія Тисячна поклала численні публікації в газеті «День» про зустрічі зі студентами університетів з усіма їхніми запитаннями, пропозиціями, міркуваннями. Зокрема Ірини Кононенко (Черкаський університет ім. Б. Хмельницького), Юрія Олексійчука (Національний університет «Острозька академія»), Катерини Сіріньок (Запорізький національний університет), Сергія Вальчука (Хмельницький університет управління та права), Вероніки Логінової (Кам’янець-Подільський державний університет), Анатолія Бєлінського (Одеський національний університет ім. І. Мечникова) та інших. Додам, що на цих зустрічах загалом висловилися 107 студентів. Поряд з ними тут широко представлені відомі українські вчені Віктор Горобець, Микола Жулинський, Сергій Кримський, Станіслав Кульчицький, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Валерій Степанков, Юрій Шаповал, а також науковці та викладачі вузів, журналісти, дипломати, народні депутати, представники регіональної влади, вчителі.

За концентрацією матеріалу саме сторінки з динамічним діалогом і є найцікавішими. Читач немовби здійснює подорож не лише в просторі, а й у часі. Врешті-решт книжка ця допомагає розкрити очі на очевидне — нам ніяк не обійтися без емоційно-патріотичної ідеології, християнсько-православних і героїчних традицій. Зверніть увагу, ще Пантелеймон Куліш у своїх «Листах з хутора» закликав: «…Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держитеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить». Логіка свідчить, що таким чином удосконалюється нація й уся цивілізація. Власне, про це нагадую тому, що певним силам вигідно збиватися на манівці, нав’язувати нашому суспільству (особливо молоді) збочені цінності, ідеали, смаки.

Утім, нова книжка «Дня» приваблює не лише своєю дискусійністю, в ній — повчальна пристрасність патріота, блиск ерудиції, та людська незаспокійливість Лариси Олексіївни, яка проявляється в умінні заперечувати й зізнаватися в любові. У цьому сенсі «Мої університети» — освідчення в любові. Можна сказати, її книга є вагомим доказом тієї незаперечної істини, що тільки знаючи добре історію українського народу, приймаючи й поділяючи нелегку його долю, людина здатна плекати в собі любов до України, любити її до глибини свого серця. «Треба обов’язково відвідувати основні місця, пов’язані зі славою і болем України: Моринці, Батурин, Керелівку, звичайно, Острог,— переконувала Л. Івшина присутніх на Днях науки в Острозькій академії, куди з’їхалися студенти із 15 (!) університетів України. — Просто треба відчувати насолоду в таких мандрівках, тоді дивишся на свою країну інакше. Бо як можна полюбити те, чого не знаєш?» Адже не можна заперечувати той факт, що вона творить великі та добрі діла. По-моєму, головний редактор ще й яскраво заявила про себе як один із досить самобутніх новаторів, завдяки впливу якого створюється особлива атмосфера в наших університетах. Як відомо, саме Івшина — автор ідеї щодо влаштування читацьких конференцій, зустрічей зі студентами в університетських аудиторіях країни. У своєму «Слові до читачів» вона слушно зазначає: «…Усі ці роки після 1999-го чимало журналістів самовіддано обслуговували політиків, працюючи фактично, як сервісна служба. Я ж вважала, що треба якомога більше займатися суспільством. А якщо думати про перспективу, то — його «неінфікованим» молодим поколінням…». Хіба хтось з топ-менеджерів газет щось подібне вчинив в Україні? Ні. Уся річ у тім, що Лариса Івшина ставила планку значно вище за більшість з них — і долала її.

Важливість таких зусиль не потребує, здається, особливих коментарів. Прикро про це говорити, але в українському суспільстві й досі панує вкрай недбале ставлення до себе, ущербне почуття меншовартості, невіра у власні сили. Успішному подоланню цього й покликана сприяти плідна робота, яку «День» проводить ось уже цілих вісім років у студентських колективах. Повністю згоден із головним редактором, що «нам потрібна цілеспрямована внутрішньоукраїнська (паралельно з європейською!) інтеграція. Для кращого розуміння одне одного, для взаємного збагачення, для відчуття тієї щасливої різноманітності, якою переповнена наша країна… Ніякі злоякісні «технології» не зможуть розколоти націю, яка знає свою історію, розуміє непросту долю іншого краю своєї Батьківщини». Хочеться сподіватися, що все це не залишиться голосом волаючого в пустелі, що читач буде уважним до цих дружніх порад.

Мене також вразило, з яким сумлінням керівник редакції бралася за організацію поїздок до університетів, те, якою активною, енергійною вона була, зустрічаючись зі студентами! За матеріалами збірки газетних публікацій я спеціально підрахував: під час читацьких конференцій, дискусій, інших заходів у регіонах Л. Івшина понад 80 (!) разів брала слово, щоб виступити. І завжди її інтонація була глибоко вмотивована, спокійно-доказова й аргументована. Я так би сказав: на сторінках «Моїх університетів» ми бачимо не так головного редактора, журналіста, як інтелектуала, історика, політика й естета свого часу. І цим вона викликає зацікавлення читача, притягує нас. Одне слово, масштаб роботи, що здійснюється редакцією поважної в Україні газети, вартий не лише уваги, а й шанобливого ставлення до цього. Як зазначив доктор історичних наук, професор Кам’янець- Подільского держуніверситету Валерій Степанков, «та література, яку видає «День», має дуже важливе значення. Не так важливо, для кого це — чи для істориків, чи літераторів, чи журналістів. Для всіх, хто цікавиться минулим, намагається знайти себе в Україні, у кого є хвилювання в душі і немає самозаспокоєння. Такі книжки дають можливість людині думати й, можливо, помилятися у своїх роздумах, але не залишають байдужою». До сказаного вченим додам: вся ця література глибоко занурена в українську генетичну пам’ять, а отже, їй вірять.

Що не кажіть, а видання із серії «Бібліотека газети «День» — геніальний проект. Не станете ж заперечувати, що вони не лише засіб духовного прозріння, а й вельми повчальний елемент поваги до України як держави. «Ми повинні знати свою історію, бо це — становий хребет нації та основа її претензії на місце у світі», — скаже Івшина на презентації п’яти книжок «Дня» у Черкаському університеті. Мені запам’ятався ще один її блискучий виступ з надзвичайно проникливим твердженням: «Вибрати Україну місцем свого проживання і не поважати її — це інвалідність першого ступеня, що гірше за фізичну ваду». Скажіть, хіба можна бути байдужими до власної історії? А тому дуже хочеться, щоб книжки з бібліотеки «Дня» стали «прочитаними, сприйнятними» не лише тими студентами, які брали участь у читацьких конференціях, а передовсім молоддю з інших ВНЗ, тими, кому робити свою державу реально незалежною та демократичною, про що, зрештою, так багато мріяли наші предки.

До того ж, належить зауважити, що зміст книжки «Мої університети» відзначається не лише текстовою культурою, а й високим смаком оформлення. Інакше й бути не могло, бо, як справедливо відзначила одна зі студенток, «цю книжку зроблено з любов’ю». Яскраве свідчення тому — вміщені тут ілюстрації, вони є найголовнішим доказом численних заходів, влаштованих газетою в університетах. Судячи з мого аналізу, понад 130 якісних фоторобіт відтворюють атмосферу дискусій, фіксують нашу увагу на персоналіях їх найбільш активних учасників, на знакових, унікальних об’єктах, що підсилює їхню звабливість. Мабуть, не помилюся, якщо скажу: саме такі книжки, поїздки та дискусії в університетських аудиторіях простеляють нам шлях до студента, його світогляду й душі.

І коли ми маємо сьогодні тільки перше видання, де узагальнено зроблене газетою для студентів, то такий початок — щасливо обнадійливий для нас і дає підстави сподіватися такого ж вдалого продовження. Не хочу дошукуватися недоліків — у цьому випадку вони не будуть суттєвими. Тим більше, що матеріалів для порівняння у нас немає. Отже, залишається побажати творчого успіху головному редактору газети «День» та її колегам-журналістам у подальшому впровадженні своєрідного інтенсиву з історії України та суспільствознавства. Я не вважаю, що читача треба якось спонукати взяти «Мої університети» до рук. Аби зрозуміти цю книжку, не треба якогось надмірного вишколу, вистачить лише уважних і розумних очей.

Каталог: 
30 грн
0
0
0
0