Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

Чернігів крізь епохи

Літня школа журналістики «Дня» здійснила мандрівку історичними локаціями древнього краю

Газета «День» вже не вперше прокладає свій пізнавальний маршрут на Чернігівщину. Гетьманська столиця, палац Кирила Розумовського – локації минулої слави, трагедій і величі. Цього ж разу шлях ЛШЖ проліг із Київського князівства у Чернігівське. Звичайно, впродовж одного дня нереально осягнути пласт тисячолітньої історії сповна, однак вельми важливим було прокласти місток між ХІ і ХХІ ст. і збагнути, що історія врешті зберігає всі помилки і звитяги.

НАЙСТАРІШИЙ ШЛЯХ НА ЧЕРНІГІВ – НАД ДЕСНОЮ

Історична територія Чернігівщини, як виявилося, починається з Лівого берега Дніпра. «Це вже згодом Київ став таким великим. По саме Дніпро – то все Чернігівська земля», – розповідає наша гід, автор-розробник туристичних маршрутів Анжела САВЧЕНКО, у мандрівку з якою ми вирушили завдяки компанії «Орнамент України».

Лівобережжя насправді увійшло до складу Київщини не так давно. Впродовж історії Лівобережжя Києва переходило не раз із рук у руки. Вперше ще в ХІ ст. Ярослав Мудрий, захопивши трон у Києві, об’єднує під своєю рукою великі території чернігівських земель. Однак це вдалося зробити на невеликий період. Згодом землі знову переходять до володінь Чернігівського князівства.

Дорога в історичний центр Чернігівщини лежить через немалу кількість важливих пам’ятних локацій. Перше, що впадає в око праворуч на виїзді із Києва, – Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили». У 70-х рр. минулого століття хлопчики тут за м’яча мали людський череп – так було виявлено страшну правду про те, що зробила радянська система з «родовищами» української інтелігенції та інших верств нашого народу у 30-х рр. \

Наступна локація за Києвом – Бровари. Науковці досі сперечаються: чи то Броварі, чи то Бровари. Однак Шевченко ще у ХІХ столітті дав підказку в поемі «Катерина»: «Заплакала, пішла шляхом, в Броварях спочила та синові за гіркого медяник купила».

Як розповідає пані Анжела Савченко, «згадка про Бровари вперше документально зафіксована у 30-ті рр. ХVII ст. у зв’язку із появою тут козацької сотні Федора Ведмедя. Насправді ці землі ще від 11-12 ст. належали Києво-Печерському монастирю».

До броварського пам’ятника Шевченкові колись із самої Дарниці ходив трамвай. Це пояснює, чому ж на в’їзді до «Биківнянських могил» стоїть вагонетка. Справа в тім, що колію використовували за іншим призначенням – перевозили на розстріл вночі.

У Броварах є і вулиця Костомарова. Відомо, що Шевченко приїжджав сюди разом із Миколою Івановичем обирати хату. Професор збирався одружуватися на Аліні Крагельській, тож тут вони шукали помешкання для матері Миколи Костомарова. Символічно, що й остання зустріч матері Костомарова і вже заарештованого Шевченка відбулася якраз на поштовій станції у Броварах.

Перед очима весь час – дорога, в народі названа Чернігівською трасою. Це насправді частина міжнародного автобану Одеса-Гельсінкі. А найстаріший шлях на Чернігів – над Десною, розповідає Анжела Савченко. Здавна орієнтиром для пересування була річка, аби не збитися зі шляху і дійти до місця призначення. Цей же шлях – паралельний до річки, з’явився у середині XVII ст. За Івана Самойловича цими сполученнями фіксувалися перші перевезення пошти – так званий Поштовий тракт. Цікаво, що пошта колись існувала передусім для перевезення грошей.

НАЙСВЯТІШЕ – ПІД ЗЕМЛЕЮ

І ось ми в Чернігові, який зустрічає нас розміреним літнім дощем. Біля підніжжя Болдиної гори молодший науковий співробітник Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» Тетяна МИКОЛАЙКО починає екскурс у ХІ ст. Українське середньовіччя намолювалося в печерах Києва та Чернігова. Однак особливістю саме Чернігова є комплекс дивовижних підземних церков, які розміщені в Антонієвих печерах.

Назва «Болдина гора» за однією із версій – від старослов’янського «болд», тобто «дуб». Звідси – балда і дубина. У стародавні часи ця місцевість була вкрита дубовими заростями, але сьогодні вони лишилися де-не-де.

Відомо, що колись на Болдиній горі було капище бога Перуна. Також це найбільший у Східній Європі некрополь дохристиянських часів – 176 курганів із похованнями воїнів-дружинників.

Болдину гору обрав у свій час Антоній Печерський. Він був родом із містечка Любеч за 60 км від Чернігова. У юному віці майбутній чернець їде в Грецію на Афон, здійснює постриг. Спершу місцем його місії став Київ. Однак через політичні події Антоній опинився у Чернігові. У своєму творі «Руно зрошене» Дмитро Туптало пише: «Черниговский князь Святослав, будучи извещен, что брат его Изяслав гневается на преподобного, прислал за святым ночью  и взял его в Чернигов. Тот же возлюбил место близ города, в горе Болдине, и, выкопав себе пещеру, жил в ней».

Оскільки Антонієві печери датовані 1069 роком, то наступного вони відзначать знакову дату – 950-річчя. Глибина печер – 12-14 м. Три найважливіші локації – підземні церкви – Антонія Печерського, Феодосія Тотемського, Миколи Святоші. Нижній ярус називають підземним кладовищем – це келії ченців.

Антоній Печерський прожив у Чернігові 4 роки. Саме він першим розробив правила священицького уставу та роз’яснив, чому ж для святості обов’язково треба йти під землю.

Церкви підземелля – своєрідні, вони поділені на окремі спеціалізовані частини – скажімо, були тут місця і для лікування біснуватих. Іконостаси у таких церквах через високу вологість зовсім не такі, як у наземних: вони лаконічно порожні – усе, що необхідно, приносили із «верхніх» храмів.

В Антонієвих печерах розміщена найбільша підземна церква на Лівобережній Україні – Феодосія Тотемського, – єдина в стилі бароко, підкреслила наша екскурсовод.

Церкви підземних печер позбавлені усього зайвого, стіни однієї з них мають округлі ніші, які творять неймовірну акустику. Із однієї церкви в іншу – печерні переходи, які в прямому сенсі святі, у них вмуровані кістки затворників. Ченці усамітнювалися в нішевих закутках печер і часто там помирали. Їхні тіла не переносили, а просто замуровували у тому самому місці.

НА ПЕРЕТИНІ ЗАХІДНОГО І СХІДНОГО БАРОКО

Троїцький собор – пишнота і грація чернігівської Гетьманщини. Творіння, натхненне самим Іваном Мазепою. Бо ж його меценатство не мало меж – ні матеріальних, ні духовних.  Він пожертвував на цей собор 10 тисяч золотих. 1695 рік – завершено будівництво собору, яке провадив архітектор Йоганн Батист Зауер. Про нього є згадка у листі гетьмана Івана Самойловича. Відомо, що був він «майстром німецької породи», якого «затягнено» із Литви до Чернігова «для поправи церкви».

Собор – приховано перетинає дві традиції, два бароко – західне і східне. Українське, тобто східне – це куполи будівлі, а західне – дві кутові вежі, які притаманні католицьким костелам. Вікно у формі хреста – дивовижа для українських церков – саме на цій споруді таке творіння з’являється вперше. На відміну від католицьких храмів, де найвибагливіше оздоблюють західний центральний фасад, тут усі чотири фасадні частини оздоблені однаково, звертає нашу увагу Тетяна Миколайко.

Інтер’єр церкви у стилі бароко, однак живопис – ХІХ століття. На стінах можна помітити великі розписи, своєрідні живописні образи. На одному з таких – Іван Предтеча. За словами пані Тетяни, існує думка, що в образі Предтечі зображений Іван Мазепа. Ймовірно, це автентичне зображення гетьмана, яке не понищене, не здерте зі стін історії. Попри те, що сьогодні церква належить Московському  патріархату.

Горішня частина собору – молитва в живописі. «Символ віри» викладений у 12 символах. А над вівтарною частиною – речення із молитви «Отче наш».

Навпроти Троїцького собору – домінанта творінь Мазепи – дзвіниця. Її висота – 58 метрів. За стилем вона схожа із дзвіницею Києво-Печерської Лаври. Із цієї історичної вершини можна найкраще зрозуміти ансамбль цілого міста. Древня його частина простягається вздовж Десни, а сучасна стелиться на північ.

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДИТИНЕЦЬ

Територія Дитинця – центральна укріплена частина Чернігова, місце чернігівської еліти, історичних перипетій та архітектурних шедеврів. Тут жили князі, полковники, розміщувалася резиденція губернатора.

На території цього історичного комплексу – перша кам’яна споруда Чернігова – Спасо-Преображенський  собор, усипальниця роду Давидовичів, колегіум.

На території Дитинця нині, як символ давньої звитяги, встановлено 12 гармат XVII-XVIII століть. З цитаделі відкривається мальовничий пейзаж із «зачарованою» Десною.

Неподалік колишньої фортеці – так званий будинок Лизогуба. Насправді ж у цієї зовнішньо стриманої, однак оповитої неймовірними легендами, будівлі аж три назви – Будинок Лизогуба, Будинок полкової канцелярії, Будинок Мазепи.

На території Дитинця Тетяна Миколайко звернула нашу увагу і на просвітницький центр, який дозволяв Чернігову змагатися із Києвом ще з XVII століття. Це Чернігівський колегіум – мабуть, найошатніша споруда на Валу. Колегіум був першим таким потужним навчальним закладом на Лівобережній Україні. Споруджений у 1700-1702 рр. коштом славного Мазепи з ініціативи Лазаря Барановича. Навчання в закладі було безплатним, організованим за принципом західноєвропейських.

Домонгольська перлина Дитинця –  Борисоглібський собор. Його будував Давид Святославич, про якого вельми мало що вказано у літописах. Позаяк князь був дуже спокійним і не брав участі у війнах за владу, то єдине, чим запам’ятався – усипальницею свого роду. Собор спочатку називався Глібо-Борисівським, адже  ім’я Давида за хрещенням було саме Гліб. А вже Мономаховичі переназвали його на Борисо-Глібський собор. Храм змінював свій вигляд через війни, пожежі. Під час реконструкції після останнього руйнування виявилося дивом, що майже 70 відсотків стін збереглося у стилі 12 ст.  Тому відновлено собор у давньоруському стилі, розповіла «літньошколяркам» пані Тетяна.

СПАСЬКИЙ СОБОР – СТАРШИЙ БРАТ  СОФІЇ?

Історично відомо, що князем Чернігово-Сіверщини довгий час був Мстислав Хоробрий, брат Ярослава Мудрого. Мстислав мав наміри взяти престол силою і вперше в історії застосував військові тактики – наступав на Ярослава фалангами. Ярославу тоді не допомогли навіть варяги, довелося втікати до Польщі.

Однак згодом все стало на свої місця, каже Тетяна Миколайко. Мстиславу – знов Чернігів. За його правління місто за чисельністю сягало Парижа і Риму – приблизно 25-30 тисяч – цілком європейський мегаполіс.

Як відомо, у Київській Русі перша кам’яна споруда – Десятинна церква. Однак наступною кам’яною святинею стає саме Спаський собор.

1030 рік – початок його будівництва. Отже, храм старіший за Софію. На той час Мстислав несподівано помирає, а Ярослав забирає землі під свою руку. Будівництво Спаського тимчасово припиняється, споруджується Софія у Києві. Тому всі й вважають, що начебто Софія старша, однак насправді це не так. Добудовує Спаський собор уже син Ярослава – Святослав.

Спаський собор – унікальний. Його стіни не перекладалися ніколи. Вони вимурувані із тонкої плінфи. Це можна зрозуміти, побачивши фасад, де кладка стара місцями відкрита.

Елементи інтер’єру – XI ст. Цікаво, що до пожежі XVIIІ ст. церкву прикрашали тонкі біломармурові колони, які князь привіз у напівземляне місто аж із Північного Причорномор’я.

Живопис на стінах слугував Біблією для неграмотних. Північна частина собору – сюжети із Старого Заповіту, верх – райське життя, нижня частина – видіння пророків. Кульмінаційний сюжет – дарування скрижалів Мойсею на горі Синай. Південна частина собору – сюжети від Різдва Христового аж до Розп’яття.

КВІТКОВИЙ ЛІТЕРАТОР КОЦЮБИНСЬКИЙ

Не менш цікава й емоційна частина нашої мандрівки – перехід від Чернігова давньоруського та козацького до модерного. На початку ХХ століття місцем літературних здибанок видатних українських інтелектуалів був будинок Михайла Коцюбинського у Чернігові. Нині це Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник, теплу екскурсію яким учасницям ЛШЖ «Дня» провела завідувач меморіальної частини літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського Марія МОСКАЛЕНКО.

Микола Лисенко тут грав на фортепіано, Борис Грінченко збирав українські слівця для академічних шедеврів, рудоволосий Микола Вороний походжав франтом, а Володимир Самійленко вражав своєю сатирою. На стінах вітальні Коцюбинського – портрети, картини його друга – Михайла Жука.

«Розкажи, розкажи мені, поле: чого рідко ростуть колосочки?» – наївно біля вікна вітальні стояв і поетично запитував зовсім ще зелений і ніким незнаний Павло Тичина. На ці рядки тоді Коцюбинський сказав, що будуть із Павлика люди.

У будинку-садибі у «чернігівський період» літератор-класик написав свої найкращі твори — «Intermezzo», «Цвіт яблуні», «Дорогою ціною», «Хвала життю», «Fata morgana»…

Відновила обійстя передусім донька митця – Ірина Коцюбинська, яка була директоркою музею з 1956 року. Прикметно, що усі керівники закладу – нащадки Михайла Коцюбинського.

Вражає, що відновлено все до найменших деталей. В усьому – смак і особливий стиль. Недарма подружжя Коцюбинських у Чернігові називали європейською парою. Дружина митця – Віра Дейша носила коротку зачіску, тому часом нагадувала інтелігентну парижанку. А от сам Михайло Михайлович вибагливістю естетством скидався на італійця. На піджаку він носив бутоньєрку. І недарма – його пристрасть до квітів очевидна. Її демонструє задня частина музею-садиби – це розкішний сад із – неймовірно! – величезними агавами по центрі клумб. Ними ми мали змогу помилуватися з дерев’яної тераси, де, як і за часів Коцюбинського, смакували чаєм і неспішно та зацікавлено спілкувалися. Дякуємо зливі, що затримала нас тут на годинку! І, звичайно, всім нашим суперкомпетентним провідникам!

ВРАЖЕННЯ

«ДОЩ СУПРОВОДЖУВАВ НАС ВСЮ ДОРОГУ, АЛЕ ЦЕ ТОЧНО НА ЩАСТЯ!»

Дар’я ЧИЖ, Київський університет імені Бориса Грінченка:

Старовинне, гармонійне місто Чернігів вражає своєю давньою архітектурою, затишними парками та величними соборами. Тож я дуже зраділа, коли дізналась, що наша інтелектуальна мандрівка ЛШЖ буде саме до цього міста. Ми розпочали нашу екскурсію з Антонієвих печер, де у повному усамітненні монахи говорили з Богом. Печери приваблюють не лише туристів, сюди часто приїжджають екстрасенси і ті, хто вважає себе ясновидцями. А також люди, які вірять у цілющу силу печер. Це місце оповите легендами. Може, вигадки, може, правда, але привид ченця, червоне світло в кісниці та потаємні ходи таки навіюють містичні відчуття.

Прогулянку під дощем як у найромантичніших фільмах можна влаштувати в історичній частині Чернігова – Дитинці. Звичайно ж, якщо ви не призначите зустріч своєму залицяльнику біля тринадцятої гармати. Тарас Шевченко увіковічнений тут як справжній франт у довгому фраці, а не не як на канонічному портреті: у мужицькому кожусі та шапці. Цей образ, нав’язаний нам, замінюється на Шевченка-інтелігента та молодого спокусника.

Дорогою в Київ ми заїхали ще до собору Різдва у Козельці, що так само світлий і величний, як і свято, в честь якого його названо. Дощ супроводжував нас всю дорогу, але це точно на щастя!

«У СПАСЬКОМУ СОБОРІ ЧЕРНІГОВА НАЙБІЛЬШЕ ВІДЧУЛА ТЯГЛІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ»

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

Мою ситуацію, як і багатьох представників сучасної молоді можна описати так: ми багато чули про українську історію, українську інтелігенцію, читали про неї. Я готувалася до тестів ЗНО з історії і «вчила» усі ці собори, читала твори Коцюбинського, але усе це було якось далеко, якось схематично… Я людина, яка любить усе пропускати крізь себе, тож, звісно, мріяла побувати в усіх історично значимих місцях, які тільки бачила на картинках у підручниках. Я багато їжджу Україною, але Чернігівщина донедавна була білою плямою на моїй туристичній карті. У Спаському соборі Чернігова найбільше відчула зв’язок поколінь і тяглість української історії. Мовляв, ось же воно, автентичне, наше, збереглося з ХІ століття. На нього більше тисячі років тому дивився Мстислав, а тепер дивлюсь я. Тільки він був у князівській одежі, а я в коротких джинсових шортах. Мода різна, історичні фони різні, але нація одна.

Музей Коцюбинського я запам’ятала назавжди. Атмосфера спокою і затишку надихає на роздуми і творчість. Підсвідомо порівняла його родинні звичаї зі своїми: трохи відрізняються. Якби уміла медитувати, то під шум дощу б на веранді садиби Коцюбинського відчула б дзен.

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.

Андріана БІЛА, Літня школа журналістики «Дня»-2018, фото Руслана КАНЮКИ, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів
comments powered by HyperComments