Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

Драма садиби Мурашка

Останнього мешканця і захисника пам’ятки, Олександра Глухова, місто виселяє через суд — але плану реставрації комплексу громадськості не презентує

Олександр Глухов порівнює історію свого проживання у садибі Мурашка з детективом. Цікавих поворотів справді чимало, але більшість із них мають для Олександра Дмитровича погані наслідки. От наприкінці минулого року місто під приводом «порятунку» останнього мешканця садиби від’єднало від неї газ та воду. Глухов лишився у будинку разом із хворою дружиною, досі лікує свій бронхіт і каже, що це ще він найбільш здоровий з-поміж усіх членів родини (на Малій Житомирській, 12-А мешкають із донькою).

Кияни продовжують словесно підтримувати Олександра Дмитровича, бажаючи сил триматися далі, на що він відповідає: ніякого здоров’я не вистачить вести таку тривалу боротьбу за пам’ятку національного значення. Таке враження, що вона потрібна лише Глухову з однодумцями, аж ніяк не київській владі. Замість перемовин та пошуків компромісів місто примусово виселяє Глухова на околиці Києва — через суд. І це не лише нерівноцінний обмін (садиба розташована за кількасот метрів від майдану Незалежності, у центрі Києва, а пропонують житло за 10 кілометрів звідси, у район Мишоловки), це швидше прояв нелюдяності щодо киянина, котрий врятував від забудови під ТРЦ садибу іменитого художника.

ГЛАВА 1. ДАХ

«Он дивіться, із 2013 року будинок під номером 14 стоїть без даху, ще взимку упав дах, обрушився. А я їм заважаю рятувати будівлю, хоча живу аж у 12-му будинку», — починає нашу зустріч Олександр Глухов.

Садиба Мурашка включає кілька об’єктів: на Малій Житомирській, 14-А та 14-Б — це пам’ятка національного значення, та будинки 12-А та 12-Б, які є пам’яткою місцевого значення. До садиби входить і будинок, де була майстерня Олександра Мурашка, і прибуткова будівля, і флігель. Як жартує Олександр Глухов, охоронний статус автоматично отримує все, що перебуває на цій території, навіть тимчасові споруди для будівельників, котрі у 2016 році почали перекривати дах.

ОЛЕКСАНДР МУРАШКО(1875—1919). ЕТЮД «СОБОР СВЯТОГО МАРКА В ВЕНЕЦІЇ»

До речі, до сьогодні повністю перекриття у 14-му будинку так і не зроблено. Хоча у департаменті культури КМДА був проєкт реставрації пам’ятки та негайних рятувальних робіт. Навіть був закладений кошторис на 5 мільйонів гривень. Витрачено ж було усього півтора мільйона. А старт рятувальних робіт дуже позитивно сприймали і кияни, і мешканець 12-го будинку.

Тепер він показує нам, що ж із того вийшло. «У 2013 році падає дах. Я пишу пропозицію, що робити, бо поки ви збираєтесь із грандіозною реставрацією, щоб воно не рушилось далі, треба рятувати саме садибу і перекрити дах. Він дірявий. Але кажуть, що у нас на підході грандіозний проєкт, який вирішить усі питання одразу, всі чотири будинки будуть відреставровані», — розповідає Олександр Дмитрович, стоячи на зробленому за міські кошти перекритті.

На ньому — калюжі, опале листя, перекриття зроблено не через весь будинок, а  частково, а даху як такого все одно немає. Тому будинок не захищений від погодних примх і продовжує руйнуватися.

ОЛЕКСАНДР ГЛУХОВ НЕВТОМНО ПРОВОДИТЬ ЕКСКУРСІЇ НА МАЛІЙ ЖИТОМИРСЬКІЙ, ТА ВСЕ МАРНО

«А ситуація мала б розвиватися так: коли місто отримало будинки назад, у 2012 році,  адміністрація могла робити тут музеї, готелі, що завгодно, але спочатку має бути бачення — яке функціональне призначення будинку, що тут можна робити, а що ні, — розмірковує наш співрозмовник. — Потім усунути проблеми, які цьому заважають, от я тут живу — давайте мене кудись відселяти. Потім треба вирішувати — хто і як конкретно буде щось робити. Тобто виділяються кошти, коли відома кінцева мета, знають, як треба реставрувати, є відповідні дозволи тощо. Але роблять все навпаки. Починають гарячково щось робити. Дуже підозріла річ — що нема рішення, а що буде з будинками далі. І хто відповість за умисне руйнування пам’ятки, я ж порушував кримінальні справи, то мені сказали: а доведіть, що це умисно, це вони що — мають десь зібратися і підписати такий маніфест?»

ГЛАВА 2. ВИСЕЛЕННЯ

Зараз на Олександра Глухова чекає суд. 8 квітня він має прийти до Шевченківського районного суду як відповідач — за позовом департаменту охорони культурної спадщини про його відселення із будинку 12-А — «із квартири, що загрожує обвалом, і відселенням до благоустроєного житла».

БЕЗ ПОВНОЦІННОГО ПЕРЕКРИТТЯ БУДІВЛЮ ЧЕКАЄ НЕ ЩО ІНШЕ, ЯК РУЙНУВАННЯ

«На початку 2000-х років теж хотіли мене виселяти, але нічого не вийшло, — оповідає історію Олександр Глухов. — При Черновецькому прийняли рішення Київради, щоб побудувати тут торговельний центр із паркінгами. І мали пів гектара землі віддати якійсь фірмі для побудови паркінгів, офісів, ні про яку садибу Мурашка нічого не згадувалося. І тоді якраз пропонували багато варіантів квартир (зараз від міської влади часто чути, що Глухов нікуди не хоче виселятися, хоча місто пропонувало йому з десяток різних варіантів, не уточнюючи, за яких саме умов ті пропозиції висувалися. — Ред.). Тобто коли хотіли побудувати ТРЦ, пропонували багато варіантів».

«Я не погоджувався, пішов у прокуратуру, відсудив ці чотири будинки і пів гектара землі. Допомогли небайдужі люди, депутати. Ходив на всі засідання, всі решта допомагали, і в тому числі прокуратура. Вся історія закінчилася тим, що будинки повернули місту. А потім після того були оскарження у судах, на які я теж ходив. Це була перша історія із того масового розпродажу, який організував Черновецький, і що вдалося повернути назад місту», — додає пан Олександр, згадуючи, що тоді ж міська адміністрація запевнила, що оскільки садиба знову належить Києву, треба разом з активістом займатися її порятунком.

КВІТИ У ВІКНІ — ЯК ДОКАЗ ЖИТТЯ

Однак у 2017 році Глухову почали надходити запити від департаменту культури, чи справді він тут мешкає. «Це після того, як ми роками ходили по судах, і на першій сторінці справ було написано, що тут проживає Глухов, третя особа у справі. У засіданні ж верифікуються всі особи та документи перевіряються. Тобто мені довелося підтвердити, що я тут живу, — каже активіст. — Будинок належить департаменту культури. Він хоче з ним щось робити, але почав з’ясовувати, що ж зі мною робити. Будинки визнали аварійними, хоча мали б з’ясувати — чому вони такими стали? Департамент культури, щоб знайти квартиру, звертається до департаменту житлового забезпечення та будівництва, який якраз продав будинок і в судах був проти їхнього повернення місту. У судах то взагалі виглядало шикарно — один департамент захищає, а інший каже: забирайте будинки. Той департамент, який пропонував мені багато квартир, коли хотів побудувати ТРЦ, тепер каже, що квартир немає».

Єдиний наразі актуальний варіант — у районі Мишоловки. Хоча ще на початку історії із виселенням Олександр Дмитрович просив мерію підшукати йому житло за кілометри два-три від нинішньої домівки або принаймні поруч із метрополітеном. Спочатку на цю пропозицію Глухова пристали, пошуком житла зайнявся радник мера Максим Бахматов, який згодом із мерії звільнився.

НЕВДОВЗІ МІСТО ОБІЦЯЄ ВЗЯТИ САДИБУ ПІД ОХОРОНУ — ВІД КОГО?

«Почався 2020 рік, карантин. Жінка моя хворіє, онкологія, — розповідає далі пан Олександр. Тоді ж кияни допомогли зі збором коштів на лікування дружини. — Навесні зробили їй операцію. У цей час адміністрація мені ультимативно каже: у нас є один варіант, хочеш бери або ні. Це якраз Мишоловка, за 10 кілометрів звідси, і до метро йти годину. Їхати теж складнувато. Можна не виїхати. Кажу, що мене цей варіант не влаштовує. У відповідь: іншого немає. Проходить 2020-й рік, займаюся лікуванням жінки, а в кінці року мені відрізають комунікації».

ГЛАВА 3. ЗИМА

Питаю Олександра Дмитровича, як він взагалі пережив із родиною цю зиму — морозну, сніжну, із усіх побутових зручностей — лише наявність електроенергії. «Обігрівався, як міг, — відповідає. — Були колосальні рахунки за електроенергію...».

Воду у бутлях та балони з газом згодом привезли родині небайдужі кияни. Але все одно це не ідеальні умови для проживання, тим паче серед зими. Комунікації відімкнули ще у листопаді.

ЖОДНОЇ ПАМ’ЯТНОЇ ДОШКИ НАРАЗІ НА БУДИНКАХ НЕ ЗБЕРЕГЛОСЯ

«Мені 67-й рік, зима, тяжкохвора жінка, її забирала кілька разів «швидка» з мерехтливою аритмією, і мені відрізають комунікації, для чого приїжджала якась муніципальна варта. Наче це антитерористична операція — аж із 30 осіб, — згадує Олександр Глухов. — Я приходжу на кухню взимку, а в каструлі вода замерзла. Що я роблю? Пишу: люди, потрібна допомога. Мені допомагають зовсім незнайомі люди. А київська влада? Мене багато хто знає особисто у Київраді. Підтримували журналісти, просто кияни, мені дзвонять незнайомі — чим допомогти. Ви до мене приходите, весь час розповідаєте всі ці історії. Єдиний, хто мене не бачить, це адміністрація. Жоден депутат не подзвонив, я не кажу, що вони повинні щось робити і мене рятувати, але ж є питання правильного жесту для політика. Хоча б запропонували вирішити проблему на нараді. Але роблять вигляд, що мене просто не існує».

У будинку під номером 12-А пан Олександр мешкає ще із 1992 року. Після смерті батька розміняв родинну квартиру та перебрався у комуналку, думав, у центрі міста краще, ніж десь на околицях. З часом мешканці комунальних квартир у садибі отримали від міської влади інше житло — хтось на Подолі, хтось на Лівому березі поблизу метра.

«Ось тут на верхньому поверсі жили мої знайомі, — показує пан Олександр на будівлю під номером 12-Б. — Але стіна вже поїхала, скоро впаде. Але загалом сусідам пропонували більш-менш пристойні варіанти для переїзду, причому ніяких проєктів і документів навіть не було».

Олександр Дмитрович показує нам із фотографом вхід до свого під’їзду, звідки тягне вогкістю, темно, для зручності мешканець сам провів сюди світло. Каже, що на дверях під’їзду свого часу вибили скло, затулив шпарини самотужки. Квартира Глухових на другому поверсі, до речі, з її вікон, якщо стояти на непарній стороні вулиці, видно доглянуті квіти.

Людям хочеться затишку, на який вони цілком заслужили. Та крім перипетій із відселенням Глухов мусить ще й бути охоронцем садиби, каже, час від часу пояснює безхатькам, як треба поводитися із пам’яткою історії та архітектури. І самому рятувати цінні речі.

«Коли я зайшов учергове прочитати проповідь про збереження пам’яток, побачив, що безпритульні сидять і п’ють пиво на гарній підстилці, присипаній листям. Дивлюся, то гранітна дошка, де написано, що тут жив і працював видатний український художник Мурашко, і був барельєф латунний, якого вже немає», — таким чином Олександр Дмитрович врятував для міста ще й пам’ятну дошку, забрати яку на баланс довго просив у листах київську адміністрацію.

ГЛАВА 4. ФІНАЛ?

Математик за фахом, викладач Національного авіаційного університету, Олександр Глухов може годинами розповідати і про свої перипетії, і про історію садиби. Радить почитати книжку Дар’ї Добріян про родину Мурашка, каже, описані цікаво такі факти, які досі вважалися невідомими. Банально звучить, але про це мали б розповідати департаменти культури та охорони культурної спадщини. Адже в Києві зникають знакові місця, пов’язані з київськими знаменитостями. І на згадку про них не лишається нічого.

Здається, у міста мало би бути зараз два клопоти, пов’язані з садибою Мурашка, — справедливе переселення родини Глухових і порятунок пам’ятки. Якщо про реставрацію майже нічого не відомо, то переїзд нагадує якусь безвихідну ситуацію. «Як у справжньому детективі, сюжет у нас закручений. Зараз мені пропонують переїхати у будинок, що належить фірмі «Житлоінвестбуд-УКБ», яка у 2007 році незаконно продала ці будинки, чиї підписи стоять на злочинних документах, договір із якою скасовано, бо він порушує всі закони. І тепер ці ж люди мене виселяють, — бідкається пан Олександр. — Вирішувати моє питання треба доручити комусь нейтральному. Ну, не вірю, що не знайдеться у Києві кватири для мене».

Олександр Дмитрович часто озвучував прохання до мера Віталія Кличка про особисту зустріч, щоб пояснити міському очільнику все з перших уст. «Як мені по секрету сказали, ніби його заступник веде зі мною перемовини. Але це якесь ноу-хау, як він умудряється вести перемовини без моєї участі. Мені треба буквально 10 хвилин, аби пояснити меру всю ситуацію. І мотивація зрозуміла, і реакція, і законність. Бувають проблеми, які неможливо вирішити, коли сторони хочуть різного. Але ж тут усе зрозуміло», — каже мешканець садиби.

При цьому Олександр Дмитрович не скаржиться на побут, на заяви міста, що будинок охоронятиме муніципальна варта, на аварійність помешкання — просто констатує факти і додає: «Хто обіцяв, що буде легко?»

P.S. Коли готувався номер, редакція отримала відповідь від департаменту культури КМДА на інформаційний запит. Ми цікавилися, що саме із запланованих ще в листопаді 2020 року протиаварійних заходів виконано наразі? Як саме ведуться перемовини із мешканцями будинку №12-А про їхнє переселення? Які саме варіанти житла було запропоновано мешканцям згаданого будинку для переїзду?

У відповіді департамент культури ще раз нагадав, що садиба Мурашка знаходиться в аварійному стані. Протиаварійні роботи не проводяться на об’єкті, доки не вирішено питання відселення громадян із приміщень будівлі на Малій Житомирській, 12-а (проєктно-кошторисну документацію на проведення протиаварійних робіт розробило на замовлення департаменту ТОВ «Творча архітектурна майстерня Ю. Лосицького»). Також у листі вказано, що родині пропонувалися житлові приміщення (без конкретних адрес), однак згоду на переселення вона не надала. «Наразі це питання вирішується в судових органах, — зазначає департамент. — Найближчим часом вказані будівлі будуть взяті під охорону. Після завершення першочергових протиаварійних робіт... опрацьовуватиметься питання пристосування приміщень садиби під потреби закладів культури».

Інна ЛИХОВИД, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів