Все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу, як лев, як вовк, як собака.
Іван Мазепа, український державний діяч

На 1200 метрів вільніше

Підготовка до цьогорічного Маршу Рівності проходила під традиційний акомпанемент погроз з боку ультраправих рухів. Напередодні вони зламали сайт однієї з ЛГБТ-організацій і розмістили там фотоколажі з повішеними геями. Ще клеїли в метрі наліпки з закликами до містян завадити Маршу, а пізно ввечері в суботу устами свого речника обіцяли заблокувати весь центр столиці. Як показали події неділі, це були жести розпачу.

 Кияни не дослухалися до нацистів і вийшли на акцію числом не меншим, аніж минулого року – 2500 учасників. Поліція і Нацгвардія повністю оточили периметр. Максимум, чого вдалося досягти провокаторам – підігнати до місця збору неподалік він Будинку вчителя мікроавтобус з динаміками, в яких спочатку мовою Путіна і Жириновського лунали сентенції анонімного горе-патріота про згубу «гомосексуалізму», потім - дитячі пісні, теж російською, а потім увімкнули «Одну калину» Софії Ротару, що мало неабиякий успіх в учасників Маршу: приспів про «одну родину за столом» і «одну любов на все життя» підхоплювала вся колона. Здається, гомофоби зробили серйозну заявку на те, аби ця пісенька, з її лірично-патріотичним настроєм і маршевим ритмом, стала неофіційним гімном ЛГБТ-спільноти Києва.

Маніфестація пройшла без пригод. Зібралися і геї, і лесбійки, і гетеросексуал(к)и, старі й молоді, люди з дітьми. Колону замикала автоплатформа, на якій група надзвичайно колоритних трансвеститів влаштувала ціле шоу – цілком у дусі західноєвропейських ЛГБТ-карнавалів. Гасла, скандовані й написані на різних плакатах, були звичні для Маршу: «Бунтуй, кохай, права не віддавай!», «Права людини понад усе», «Країна – для всіх!», «Батько+батько=батьки», «Гідність не має кольору», «Більше не треба ховатися», «Права людини – моя гордість», «Дивись на світ ширше». І, звісно, не обійшлося без «Слава Україні!» та співу державного гімну.

Було серед тих гасел одне, яке я підхоплював з особливим задоволенням: «Make love, not war» - «Займайся коханням, а не війною». Це гасло хіпі, яке переросло контекст свого часу – боротьбу проти війни у В’єтнамі – і стало свого роду світовим надбанням. Бо буває війна проти агресора, на захист свободи, яку ведемо зараз на Сході України. А буває війна як настрій, війна як сваволя, війна як прагнення суспільства чи частини суспільства диктувати одні на всіх стандарти поведінки та зовнішнього вигляду. Я, коли сам був хіпі, надто добре запам’ятав війну, котру озлоблені, задурені радянським вихованням молодики-гопники вели проти нас – не таких, як вони.

Радянського Союзу давно нема, а ось агресивні «совки» досі є.

Але ситуація все ж інакша.

Може, наші агресивні опоненти колись розуміють, а може й ні (це не так важливо порівняно з позицією поки що мовчазної більшості українців), що з кожним таким Маршем ми віддаляємося від СРСР, від Росії, від ймовірності реставрації тиранії. Минулого року пройшли 600 метрів, нині вже – понад кілометр. Якщо так піде далі, то скоро побачимо той день, коли Марш з політичної акції стане загальноміським святом, і не тільки в Києві. 

Ми стали на 1200 метрів вільніші. І це головний підсумок сьогоднішнього ранку.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Миколи Тимченка, "День"

«День» у Facebook, , VK, Google+

Новини партнерів
comments powered by HyperComments