Безлад не створює порядку. Якщо око зодчого — хаос, будівля буде Вавилонською вежею.
Віктор Гюго, французький письменник

Ніжно, легко, досконало

У Києві на 49 кінофестивалі «Молодість» відбулася прем’єра біографічного фільму про видатного українського композитора Валентина СИЛЬВЕСТРОВА

Про створення картини «В.Сильвестров» її режисер, провідний вітчизняний документаліст Сергій БУКОВСЬКИЙ, розповідає наступне:

«Видавництво «Дух і Літера» опублікувало книжку про композитора. І там були в додатку компакт-диски з його музикою. Коли я почув авторські чернетки до Шевченкових віршів, я зрозумів: «Фільм — готовий. Залишилось лише його зняти». І потім у фільмі його голос поєднався з замерзлою Русанівкою, де він живе з 1964. Робоча назва була «Валентин Сильвестров. Один день і все життя». Скоротили до автографа майстра «В. Сильвестров»».

«Авторські чернетки» — це, власне, спів композитором своїх п’єс під фортеп’яно, того ж таки «Садка вишневого», він звучить у фільмі, який починається виконанням гімну України в незвично елегійній, камерній формі — так само голосом  Валентина Васильйовича. Несподіваний ракурс.

Про масштаб постаті Сильвестрова сказано більш ніж достатньо. Учень Бориса ЛЯТОШИНСЬКОГО, один з лідерів неформальної, але такої, що радикально вплинула на розвиток українського композиторства групи 1960-х «Київський авангард» (разом з Леонідом ГРАБОВСЬКИМ, Віталієм ГОДЗЯЦЬКИМ, Володимиром ЗАГОРЦЕВИМ, Володимиром ГУБОЮ). На даний момент — живий класик, автор 9 симфоній, реквієму, десятків хорових, камерних і фортепіанних творів, його музика звучала у фільмах Кіри МУРАТОВОЇ та Франсуа ОЗОНА.

А втім, перед Буковським стояло складне завдання не тільки з огляду на ґрунтовний масив матеріалу. Як узагалі зробити фільм про настільки непоказне, анахоретське ремесло, як композиторське?

Традиційний шлях — озвучити й показати біографічні факти, вклеїти концертні відео, підкріпивши коментарями музикознавців і колег по цеху. Буковський, однак, від такої гри в піддавки з авдиторією відмовляється. Його цікавить не те, як живе Сильвестров, а як він мислить. Фільм розбитий на три частини. У першій («Вірус виразності») і в третій («Алілуя») детально показані репетиції хорових творів; центральний сюжет другої частини «Зона пам’яті» — інтерв’ю з композитором.

На питання про те, що для нього успіх, Сильвестров відповідає: «Успіх у тому, що це правильно зіграно». «Вірус виразності» і «Алілуя» — про те, як досягається ця «правильність». Композитор раз по раз обриває ідеальний для звичайного вуха спів, знову й знову повторюючи «вище», «швидше», «яскравіше», по-пташиному змахуючи руками. Мучить себе, хормейстерів, звукооператорів, надто ж виконавців/виконавиць: в першій частині — капелу «Думка», в третій — знаменитий дитячий хор «Щедрик». Одна з дівчаток-хористок непритомніє, «ви це потім змонтуєте» — звертається композитор в камеру, але Буковський залишає — так само як і знімальну групу, яка час від часу потрапляє в кадр. Важливо бачити, з якого сміття — тобто зусиль, жертв, утрат — зростає і музика, і кіно.

«Сміття» в іншому сенсі — побутову, приземлену фактуру аж до павутиння на підвіконні — Буковський показувати любить і вміє. Це одна з характерних рис його режисури: пильне відтворення середовища героя. У кадрі згідно з музикою, з її ритмом і настроєм з’являються вулиці, канали, люди київського району Русанівка, де живе Сильвестров, а також краєвиди приміського селища Ворзель, де знаходяться композиторські дачі. Старенька робить зарядку; молодь літає на «тарзанці» під мостом; електрички проносяться крізь ліс. Ландшафт працює на розповідь: заходить мова про Брейгеля-старшого, й зимові русанівські двори виглядають цитатою з «Мисливців на снігу», а Вавилонська вежа з однойменної картини знаходить паралель у височезній стопці книг, увінчаний мініатюрним снопом («Сінокос» — ще одна картина Брейгеля). Вдивляючись у цю гранично знайому реальність за допомогою досвідченого оператора Сергія МИХАЛЬЧУКА,  розсипаючи по ній отакі образні відлуння, Буковський перетворює простір утилітарний на поетичний.

У цій оптиці чорно-білі архівні світлини радянського періоду — щось на кшталт коротких інтермедій. Зроблені в період протистояння авангарду і зашкарублої тиранії, вони залишені без коментарів, проте вбудовані в тіло фільму так, щоб одразу був зрозумілий рівень внутрішньої свободи людей, на них зображених.

«Ваш улюблений птах?» — раптом запитує Буковський. «Ластівка» — відповідає композитор. — «Тому що ніколи її не бачив зблизька... Це ніжність, минущість, то, що я назвав в звуці «ніжно, але легко». Бо буває ніжно, але важко». В іншому місці — зовсім не кокетлива, радше безжальна констатація: «У мене таке відчуття, що я досі не навчився (композиторського мистецтва. — ДД)».

Схоже, це і є символ віри Сильвестрова: гонитва за невловимим, за наче другорядними, але насправді найважливішими деталями, наближення до зникаючого в останню мить ідеалу, перфекціонізм як характер.

Непомітний, але могутній вірус виразності, що мучить і хороших музикантів, і уважних режисерів.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»


 

Притча про музику

Ця картина — роздум про творчість і про долю нашого сучасника, геніального композитора Валентина Сильвестрова. Але в той же час — це історія про «Вавилонську вежу», про те, якими сенсами ми наповнюємо кожен її камінь, і чому продовжуємо добудовувати. Про культуру, про колективну пам’ять і цінність людини, яка одним помахом руки може все зруйнувати або дати імпульс новому рухові.

Протягом фільму режисер не прагне показати велич композитора, не пропонує своїх інтерпретацій його творчості та не дозволяє власного дидактизму. Картина знята не для того, щоб повісити портрет знаменитого сучасника на почесне місце і аплодувати стоячи.

Хто він, Валентин Васильович Сильвестров? І чому міжнародна публіка про нього знає, а для багатьох українців композитор залишається загадковістю?

Валентин Сильвестров закінчив Київську консерваторію (клас Бориса Лятошинського). У 1960-х він входив до творчої групи «Київський авангард», представники якої відкрили нову сторінку в історії української музики. Був виключений із Спілки композиторів за відступ від канонів соцреалізму — пануючого ідеологічного методу в культурі СРСР. У 1970-х захоплюється постмодернізмом, називаючи свій стиль «метамузикою».

Нині в його творчій орбіті духовна музика: «тихі пісні», багателі («музичні вірші без слів»), псалми на слова Тараса Шевченка. У жовтні 2019 року в Києві відбулася прем’єра Дев’ятої симфонії Валентина Сильвестрова.

Музика — головний герой фільму «В. Сильвестров», стосунок до неї визначає все, що відбувається в житті композитора і тих людей, які з ним пов’язані протягом зйомок картини. Оповідь складається з трьох частин — Вірус виразності», «Зона пам’яті», «Alleluia», в кожній з яких глядач стає свідком репетицій різних хорових колективів, що виконують музику Сильвестрова. Але насправді — можна сказати, що вся картина — одна велика репетиція, і роздуми маестро наповнюють її різноманіттям сенсів.

Наприклад, скільки разів ми цитували вірші Тараса Шевченка, малювали його на стінах і в метро, друкували на футболках і плакатах. Ім’я Кобзаря — найбільш часто згадуване в масовій культурі України. Але коли чуєш авангардну інтерпретацію поезії Шевченка Валентином Сильвестровим, то розумієш, що найважливіше і не помітили:

«Пушкін і Гоголь творили літературу з ювелірною пристрастю, а Шевченко писав вірші, тому що не міг мовчати. Тому що у нього серце боліло з приводу того, що бачив. Для Тараса Шевченка вірші — це псалми. І тому виконувати його вірші потрібно, виходячи з цього посилання...» — з роздумів композитора.

Валентин Сильвестров дуже уважно ставиться до того, як хоровий колектив працює над партитурою і втручається в кожну репетицію, але завжди щиро радіє, якщо твір звучить так, як це було задумано. У третій частині фільму, коли дитячий хор «Щедрик» іде за музикою, камера повільно пропливає над хором, і глядач раптом помічає те, що з боку залу побачити досить складно — рух хвилі: у миті емоційного почування музики діти злегка розгойдуються, подібно до живої річки.

Діалог режисера з композитором і його музикою продовжується і в тому, як камера підтримує звучання: текучість, мелодійність, плавність образного світу Сильвестрова відображається в краєвидах сучасного міста. Камера милується сонячними мерехтливими відблисками Дніпра, околицями Русанівки, величними пагорбами Києва та вулицями в сяйві призахідного сонця. І така поетичність створює особливий модус документальної оповіді — картина Сергія Буковського — це його авторське слово про творчість, талант і культуру, де кожен епізод скульптурно виліплений, — саме такого виконання вимагає Валентин Сильвестров від хористів під час репетицій. «Музика мене веде», — каже композитор про своє життя.

Є колосальна різниця між авторським виконанням власних творів і тим, як це роблять музиканти. Кожного разу композитор услуховується в свою музику, розмовляє з нею, оповідаючи мелодію, і завдяки колективному досвіду переживання емоцій і сенсів, хорового або симфонічного виконання відкриває нам можливість стати його співавторами.

Під час карантину багато музикантів і композиторів почали виходити в ефір, використовуючи акаунти в Instagram або Facebook. Кожен хотів донести своє послання світу — жест солідарності з тими, хто наодинці, хто переживає біль або відчай. Я дивилася, як грав на фортепіано Ryuichi Sakamoto і думала: адже наші композитори практично не мають такої можливості прийти до гарної студії з хорошою апаратурою, запросити найкращих операторів і звукорежисерів і відіграти глобальний півторагодинний концерт. Для цього потрібні гроші, і немалі, до того ж, радянські ритуальні практики спілкування з творцями культури передбачали дистанцію між ними і нами. Будинки творчості давно припинили служити музам, осиротіли без живої музики, і все, що їм залишається — це привиди тих, чиї голоси радували стіни. «Будинок творчості композиторів» у картині Сергія Буковського — ще одна метафора на руїнах колективної культурної пам’яті. Порожня будівля з’являється перед нами в своїй ностальгічно-сумній красі і красномовно розповідає про те, чого не сталося.

На жаль, музиканти покоління Валентина Сильвестрова не стали частиною еліти суспільства, в тому розумінні, як це відбувається на Заході. У них була нелегка доля творити всупереч: нерозумінню, відсталості партійних чиновників, відсутності інституту імпресаріо, гідних гонорарів тощо. А ще — всупереч «людині радянській»: режими змінялися, а погляд на культуру залишається тим самим, ось тільки масових розваг додалося.

Кілька разів протягом фільму Валентин Сильвестров повертається до роботи Пітера Брейгеля «Вавилонська вежа» і роздумує про те, з чим асоціюється у нього ця картина. Він каже про нескінченні старання людини перевершити себе без розуміння кінцівки буття і самого себе. З цієї позиції, за словами Сильвестрова, все, що людина робить, вимірюється іншими масштабами. Конструкція схожа на храм, але не завершена. І є в цьому щось важливе: інколи потрібно зупинитися. А ми живемо так, ніби попереду буде ще безліч можливостей добудовувати цю вежу.

Фільм Сергія Буковського потрібно дивитися на великому екрані. Слухати звук, вдивлятися в обличчя Валентина Сильвестрова, відчувати красу візуальної образності картини та насолоджуватися нею настільки, наскільки відкриті серце й очі. Тому що говорити про художню творчість серйозно можна лише в тиші, коли зовнішня метушня не вторгається у ваш простір.    

Юлія ГОЛОДНИКОВА. Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів