Високо піднімаються ті дерева, у яких глибоке коріння.
Фредерік Містраль, провансальський поет і лексикограф, лауреат Нобелівської премії з літератури 1904 року

«Перезмінка»

В оточенні лісу та заводу: чим живе робітниче селище на околиці Києва

Трамвай від станції метро «Чернігівська» везе до Дарницького вагоноремонтного заводу, наша зупинка — вулиця Макаренка. Здається, що опиняєшся в іншому місті: низенькі будинки кінця 1930-х — трохи подерта фарба, жовтогаряча і кольору світлої бірюзи; багатоповерхівки з’являються і тут — але їх ще небагато, подекуди збереглися старі вивіски «Книги» (книгарні років п’ять уже немає), «Продтовари», «Аптека», на балконах у різних комбінаціях сушиться білизна — біля деяких будинків навіть є металеві жердини, до яких прив’язують мотузки.

Відверто кажучи, у селища ДВРЗ не дуже добра репутація кримінальних задвірок Києва. Проте історії про це місце як про небезпечний район стосуються радше 1990-х і початку 2000-х. А створенню різних міфів навколо ДВРЗ сприяє те, що житловий масив доволі ізольований: з півночі і зі сходу — ліс, з півдня — власне Дарницький вагоноремонтний завод, нині філія «Укрзалізниці», з заходу — колії. Утім, з 2010-х, коли на районі почали зводити висотки, тут з’явилося багато нових людей і, за словами києвознавця та екскурсовода Олександра МИХАЙЛИКА, тепер на «чужаків» не косяться.

Сам Олександр зацікавився цим районом — як любитель столичних околиць — ще у 2009 році, а згодом, вже як дослідник, описував його у книжці «Невідоме Лівобережжя з кінця ХІХ до середини ХХ століття», над якою працював разом із Семеном Широчиним і Кирилом Степанцем.

«АНСАМБЛЬ НОВОГО СОЦМІСТЕЧКА»

Олександр Михайлик показує копію статті з журналу «Соціалістичний Київ», датовану червнем 1935 року. Це перший матеріал про селище, засноване наприкінці 1934-го. Цінність статті в тому, що її авторами є архітектор Пріцкер та інженер Гіммельфарб, які розробили проект забудови ДВРЗ. Тож у матеріалі з оптимістичною назвою «У сосновому бору — соціалістичне містечко Дарницького вагоноремонтного заводу» вони описують, як бачать майбутній район.

План будівництва Дарницького вагоноремонтного заводу було затверджено саме у ці дні 85 років тому — 23  лютого 1934-го. Тоді ж запроектували будівництво житла для робітників. За словами Олександра Михайлика, починалося все з так званого Бабкіного барака. Назва пішла від прізвища бригадира теслярів Івана Тихоновича Бабкіна, який зі своїми підручними збудував там перший барак. Хоча після Другої світової війни того барака вже не було, назва збереглася. Фактично це була перша споруда в районі ДВРЗ.

Вже у грудні 1934 року на теперішній вулиці Алматинський, 105/2 звели перший двоповерховий житловий будинок. Але то ще був не проект згаданих Пріцкера і Гіммельфарба. За тим першим проектом від «Цивільбудпроекту» збудували шість двоповерхових будинків, а потім проект розкритикували. Як пояснювали у своїй статті Пріцкер і Гіммельфарб, «цей проект трактував будівлі здрібнено, не враховуючи внутріквартального благоустрою. Зовсім не був продуманий силует вулиці, в результаті проект не створював ансамблю нового соціалістичного містечка».

Утім, кілька будинків за першим проектом таки залишилися — вони трохи дисонують із забудовою поруч, розвернуті до вулиці не фасадами, а боком, мають бічні дерев’яні галереї і дворики, огороджені парканом із сітки.

ТОЙ САМИЙ БУДИНОК НА АЛМАТИНСЬКІЙ, №105/2 — ПЕРШИЙ У СЕЛИЩІ ДВРЗ, ЗВЕДЕНИЙ У ГРУДНІ 1934 РОКУ. НА РОЗІ ЗБЕРІГСЯ СТАРИЙ КРОНШТЕЙН, НА ЯКОМУ КОЛИСЬ ВИСІВ ГОДИННИК — ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛИК ПОКАЗУЄ ЙОГО НА СВІТЛИНІ 1950-Х. РАНІШЕ ТУТ РОЗТАШОВУВАВСЯ ГРОМАДСЬКИЙ ЦЕНТР, ПРАЦЮВАВ ДІЛЬНИЧНИЙ, ЗОКРЕМА МІСЦЕВА ЛЕГЕНДА — МИХАЙЛО МАЦЕНКО

ПЕРШИЙ ПРОЕКТ ВЕЛОДОРІЖКИ

Будинки вздовж сучасних вулиць Макаренка, Інженера Бородіна, Волховської та Алматинської зводилися вже за проектом Пріцкера та Гіммельфарба. На основних вулицях споруджувалися чотириповерхові будівлі, а на бічних — триповерхові.

Олександр Михайлик зазначає, що за планами у селищі мали жити 20 000 мешканців, але фактично такої кількості людей тут ніколи не було: у 1930-х — близько 3 500 жителів, зараз — близько 15 000, враховуючи приток людей після появи висоток.

Багато планів Пріцкера і Гіммельфарба залишилися нереалізованими. Наприклад, центральна площа з адміністративними будівлями і монументальною напівкруглою колонадою, районний будинок культури з парком. Щоправда, будинок культури, проте без парку, з’явився, але був зруйнований під час Другої світової війни.

Магістральна вулиця, Алматинська, спочатку називалась Шосе ДВРЗ, потім — Дарницьке шосе, а на честь тодішньої столиці Казахстану її назвали 1973 року. Коли селище тільки створювалося, будинки мали наскрізну нумерацію, єдиною вулицею було Дарницьке шосе. Таким чином, будинки з’явилися пізніше за вулиці, які вписували сюди вже у 1950-х.

А ще Пріцкер і Гіммельфарб планували зробити у селищі велодоріжку, і, мабуть, це перша згадка в київських архітектурних проектах про такий об’єкт. Велодоріжку все-таки не збудували, але у 1936 році провели сюди трамвайну лінію.

ВІДБУДОВА

У 1943 році майже всі будівлі на території селища були зруйновані німецькими військами. Залишилися самі спалені коробки, але перекриття у будівель були міцні, тому їх відновили, хоча і в трохи інакшому стилі. 

«Ось будинок на Алматинській, 99 виглядає як будівля кінця 1940-х — початку 1950-х, але насправді він довоєнний, його побудували у 1936 році за проектом Пріцкера і Гіммельфарба, — зауважує Олександр Михайлик. — На фронтоні одного з будинків на Алматинській написано «1949— 1950», а на іншому — «1950—1951», але це дати не будівництва, а відбудови. Тож не завжди дата на фасаді відповідає даті спорудження». Виділяється повоєнний будинок на Алматинській, 97/1, який має вежу, декоративну за виглядом і призначенням.

Будинок №101 привертає увагу оздобами в стилі українського необароко, це біла ліпнина у вигляді квітів і листя. «Цей будинок створений у 1950-х, коли в архітектурі активно запроваджували національні елементи», — коментує Олександр.

З ПОЧАТКУ 2010-Х РОКІВ МАЛОПОВЕРХОВУ ЗАБУДОВУ ДВРЗ РОЗБАВЛЯЮТЬ ВИСОТКИ, ПОСТУПОВО ЗМІНЮЄТЬСЯ Й НАСЕЛЕННЯ — З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЧИМАЛО НОВИХ ЛЮДЕЙ, ЗАВДЯКИ ЧОМУ ЖИТЛОВИЙ МАСИВ СТАВ БІЛЬШ ВІДКРИТИМ І ПРИВІТНИМ

ЛЕГЕНДАРНИЙ МАЦЕНКО

Будинок №105/2, перший у селищі ДВРЗ, завершили у грудні 1934 року. На розі зберігся старий кронштейн, на якому колись висів годинник — його можна побачити на світлині 1950-х. Біля будівлі стоїть стара афішна тумба, з так само старими і стертими оголошеннями. На самій будівлі таблички «Штаб добровільної народної дружини» та «Поліцейська станція». Раніше тут розташовувався громадський центр, працював дільничний. У книжці «ДВРЗ», яку написав житель селища, кандидат економічних наук Володимир Приходько, розповідається про одного з них, «легенду району» Михайла Демидовича Маценка.

Маценко працював у селищі з 1950-х по 1980-ті, і робив це настільки успішно, що тут не було міліцейського патруля: начальство вважало, що Маценко сам з усім впорається. Володимир Приходько пише у своїй книжці: «Маценко — це епоха в історії ДВРЗ. Багато поколінь дітей ДВРЗ були переконані, що Маценко — то така міліцейська посада, і з успіхом грали в «маценків»... Неможливо уявити ДВРЗ без Маценка, та, мабуть, і він такого не уявляв. Не існувало в селищі жодної проблеми, яку б не міг розв’язати Михайло Демидович».

Ще Володимир Приходько пише, що коли до зупинки напроти «офісу» Маценка під’їжджав трамвай, дільничний обов’язково виходив його зустріти, бо пасажири часто ловили на гарячому кишенькового злодія.

Крім усього іншого, Михайло Маценко займався профілактикою правопорушень: якщо житель району повертався з місць позбавлення волі, то першим, хто зустрічав його, був дільничний, який радісно повідомляв, що вже домовився на заводі, щоб людину взяли туди на роботу.

БУДИНОК НА АЛМАТИНСЬКІЙ, 99 З’ЯВИВСЯ 1936 РОКУ, АЛЕ ПО ВІЙНІ ВІДБУДОВУВАВСЯ У ТРОХИ ІНШОМУ СТИЛІ. РАДЯНСЬКА ВИВІСКА «КНИГИ» НА ЙОГО БОКОВІЙ СТІНІ ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА ТАКИЙ СОБІ ДЕКОР, БО КНИГАРНІ ТУТ НЕМАЄ ПРИНАЙМНІ П’ЯТЬ РОКІВ

БУДЬОННИЙ У БУДИНКУ КУЛЬТУРИ

Центром дозвілля у селищі є Будинок культури, зведений у 1954 році, сьогодні — Центр культури та мистецтв Дніпровського району Києва. Нагадаємо, довоєнний, який стояв напроти сучасного, був зруйнований 1943-го. За словами Олександра Михайлика, клуб має активного та патріотичного керівника — Віталія Калітовського, який, наскільки можливо, зберіг внутрішні оздоби закладу. У будівлі сусідують купа гуртків і секцій, театр української традиції «Дзеркало», бібліотека.

Цікава деталь: ходить оповідка, що на відкритті Будинку культури був присутній маршал Семен Будьонний. Візит Будьонного справді був, але, як встановили нещодавно, не на відкриття Будинку культури, а 1957 року, коли відзначали 30-річчя Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). Будьонний був на цьому заході як член Президії ЦК ДТСААФ. Чому маршал відвідав урочистості саме в цьому Будинку культури, залишається загадкою, але збереглось фото з тієї події, його можна побачити у книжці «ДВРЗ».

ДАРНИЦЬКИЙ ВАГОНОРЕМОНТНИЙ ЗАВОД, ЯКИЙ ЗАРАЗ Є ФІЛІЄЮ «УКРЗАЛІЗНИЦІ», ДОСІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ, ТАК БИ МОВИТИ, «МІСТОУТВОРЮЮЧИМ» ПІДПРИЄМСТВОМ ДЛЯ РАЙОНУ, БО ТАМ ПРАЦЮЄ БАГАТО ЙОГО ЖИТЕЛІВ

ШКОЛА У ДВОХ ХВИЛИНАХ ВІД ЛІСУ

Одним із найбільш автентичних будинків селища Олександр Михайлик називає той, що під номером 111. Його звели у 1936 році, відбудовували по війні. Вигляд будинку з двору вказує на вплив конструктивізму: бачимо характерні для цього стилю вертикальні скляні сходові клітки.

Сусідній будинок — школа №11, теж збудований 1936-го. Довгий час ця школа була єдиною на ДВРЗ, а у 1950-х побудували ще одну, ближче до початку вулиці Алматинської. Це одна з трьох шкіл київського Лівобережжя, яка пережила Другу світову, — решту було зруйновано вщент. Школа №11, хоч і горіла, але була відновлена зі збереженням автентичних рис: це сталінський ампір, вгорі на фасаді розташовуються симетричні барельєфи на теми з життя радянських школярів.

Замикає вулицю будинок №115. Ще у 1990-х він був відселений через аварійний стан. Дивно, чому він виявився таким хлипким, адже решта його ровесників у нормальному стані. Так чи інакше, з 1990-х будинок стоїть, огороджений парканом, конструкції всередині провалилися, по суті, залишилися самі стіни. «Прикро, бо фактично це най-най-найавтентичніший будинок селища», — зітхає Олександр.

За цим «здичавілим» будинком починається природа — Дарницький ліс. Буквально за кілометр від ДВРЗ є озеро Берізка, штучно створене у 1950-х роках. Вже не одне покоління жителів селища полюбляє проводити там час влітку.

ЦЮ ВОДОНАПІРНУ ВЕЖУ В СЕЛИЩІ ВИДНО ЗВІДУСІЛЬ, ХОЧА ПІДІЙТИ ДО НЕЇ ВПРИТУЛ ПРОСТО ТАК НЕ ВДАСТЬСЯ — СПОРУДА СТОЇТЬ НА ЗАКРИТІЙ ДЛЯ СТОРОННІХ ТЕРИТОРІЇ ЗАВОДУ. ЇЇ ОСОБЛИВА ПРИКМЕТА — РЕЗЕРВУАР, ПРИКРАШЕНИЙ ГЕОМЕТРИЧНИМ ОРНАМЕНТОМ

ВЕЖІ

Якщо непарна сторона вулиці закінчується будинком №115, то парна — будинком №72. Також будівлі з коротшої сторони простіші, гуртожиткового типу, будувалися у 1970-х — 1980-х, теж заводом. «На початку Алматинської, з непарного боку вулиці, є приватна забудова, з парного — буквально невеликий квартал, багато місця займає завод і допоміжні споруди», — пояснює різницю в нумерації Олександр Михайлик.

Ми підходимо до площі перед заводоуправлінням, в центрі якої стоїть порожній постамент. Раніше на постаменті зустрічав робітників Ленін, якого самі заводчани демонтували у лютому 2014 року.

На закритій для сторонніх території заводу стоїть водонапірна вежа, яка є, так би мовити, однією з архітектурних домінант селища. Її видно звідусіль, особлива прикмета — резервуар, прикрашений геометричним орнаментом.

Продовжуючи тему водонапірних веж — просто під час прогулянки Олександр Михайлик визначив найстарішу споруду району. Це теж водонапірна вежа, час її побудови невідомий, але вона вже була на мапі місцевості 1932 року. Житлові будинки поруч із нею з’явилися наприкінці 1980-х, з іншого боку — доволі сучасний і просторий дитсадок. А у 1930-х вежа стояла серед лісу, працювала для залізничної станції. Можливо, те, що споруда знаходилася серед сосон, і вберегло її під час війни. На поважний вік вежі вказує характерна цегла, яку використовували в Києві на початку ХХ століття.

КІНО

«Жодна з будівель селища не має ніякого пам’яткоохоронного статусу, хоча... Зараз до нас приходить розуміння, що забудова 1930-х може бути цінною, а тут варто надати охоронний статус ще й тому, що зберігся ансамбль вулиць. Це приклад комплексної забудови, збереглися всі житлові будинки, споруджені в 1934—1936 роках», — резюмує Олександр.

Києвознавець додає, що на ДВРЗ час від часу знімають кіно, тут вдала натура для відтворення радянських реалій. А ще, наприклад, ця столична околиця перетворилася на Сибір в українській драмі «Моя бабуся Фані Каплан». Ввечері, коли на заводі завершується зміна, можна побачити дещо подібне на кадри з радянського кіно: роботяги дружньою колоною розходяться по домах. Та зараз, із появою нових висоток, у цьому районі настає «перезмінка»: приходять не лише нові люди, а й новий стиль життя.

Марія ПРОКОПЕНКО, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів
comments powered by HyperComments