Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Відчуття життя

Як люди з проблемами зору завдяки скандинавській ходьбі вчать зрячих помічати красиве

На платформі станції метро «Гідропарк» зранку у суботу не дуже багато людей. Тут мають збиратися учасники клубу скандинавської ходьби Guide Walker, багато з них майже нічого не бачать або взагалі незрячі. От працівниця метро допомагає чоловіку в темних окулярах і з тростиною дійти до лавки — і ми розуміємо, що це один із учасників спільноти. За десять хвилин назбирується група, близько 15 людей. Хтось із проблемами зору, хтось волонтер-супроводжуючий, тобто гайд, хтось прийшов просто провести день на природі в гарній компанії. Люди десь трьох поколінь, включно з підлітками.

«КОЖНОГО РАЗУ ВЛАШТОВУЄМО СОБІ СВЯТО»

На парковці поряд із Гідропарком з машини дістають палиці для скандинавської ходьби і роздають тим, хто прийшов. Дехто має свій комплект. Пропонують спробувати і мені. Не встигаю оглянутися, як засновник клубу Руслан Рубель, який через хворобу понад десять років тому втратив зір, вже допомагає мені правильно взяти палиці і пояснює, як ними користуватися. Руки треба просувати у спеціальні тканинні ремінці, схожі на рукавички без пальців, які називаються темляками. Наконечники палиць мають бути повернуті назад. Здається, налаштувались.

Як користуватися палицями, доходить не одразу. Ольга Фещенко, яка допомагає в клубі як гайд, інструктує мене. Але коли намагаюсь скоординувати праву руку з правою ногою, те саме — з лівими кінцівками, не можу зробити ані кроку. Як багатоніжка, яку запитали, як вона ходить.

Саме від Ольги я і дізналась про цей клуб. Взагалі Оля понад п’ять років живе у діагнозі, тобто у неї онкологія. Оскільки лікувати такі хвороби в Україні дуже важко, вона вирішила допомогти не тільки собі, а й іншим людям із таким діагнозом, і заснувала благодійний фонд «Рожева стрічка України». Ще Ольга кілька років захоплюється скандинавською ходьбою, а понад рік тому дізналась про клуб Guide Walker і подружилась із його командою.

«Я познайомилась з Русланом у метро. От побачила, що треба людині допомогти. Поруч нікого не було. Питаю, куди треба дістатися. Печерськ. А мені теж туди. Я ж допитлива, прямо питаю — як ви живете, не бачачи світу? Розговорились. А для мене ці палки — такий релакс. Як трапляються життєві труднощі або хочеться побути на самоті, то беру їх та йду містом п’ять-десять кілометрів. Руслан і каже: «То приходьте. Ми займаємось, нам потрібні люди, які будуть, як наші очі». З того часу, це вже понад рік, ми займаємось разом», — згадує Ольга.

За цей час група зросла: долучаються жителі міст поряд із Києвом, приходять нові волонтери, зокрема вже кілька людей з онкохворобами. «Для людей із вадами зору ми, як очі, а для людей у діагнозі це релакс. Кожного разу, коли ми бачимось, влаштовуємо собі якийсь відпочинок, свято», — додає Ольга. От цього разу святкували Національний день Бельгії. Оля прикріпила усім чорно-жовто-червоні стрічки і попередила, що наприкінці прогулянки усіх чекають бельгійські вафлі.

«РОЗІГРІВ»

Приходимо на Венеціанський острів. Спершу — розминка. «Усім зручно? Ніщо не заважає під ногами?», — бадьоро запитує тренер Сергій Швидунов. Перед початком кілька хвилин розповідає про важливість такої розминки для суглобів і організму загалом. А потім ми починаємо завзято махати ногами, руками і палками.

Сергій від народження майже не бачить. До війни на сході він жив у Луганську, вчився у звичайній школі, потім закінчив медучилище в Генічеську, де вивчився на масажиста. «Те, що вчився у звичайній школі, і дало мені більш жорстке загартування по життю, порівняно з тими, хто закінчував інтернат для незрячих. Вони там уже в адаптованих умовах — і незрячі, і слабкозорі. У чомусь, звісно, і там є особливості — вони багато часу живуть без батьків, тільки на канікули приїздять додому. Мені, щоб бути з усіма на рівні, треба було ворушитися, шустрити, розумієте? Треба було на порядок більше метикувати, — усміхається Сергій. — Діти є діти, в чомусь — дітки, а в чомусь дуже жорсткі».

Чоловіка цікавить спорт як можливість оздоровлення. Він мріє стати інструктором із йоги, викладати реабілітаційний та оздоровчий фітнес. «Є напрямки спортивного плану, коли «будують» тіло з гантелями тощо. Не проти цього, але у сучасному суспільстві багато хто так калічить суглоби і спини. Люди починають тягати важке, коли ще не підготовлені до цього, але хочуть результату тут і зараз. Мене більше цікавить реабілітаційний аспект: йога, пілатес, та сама скандинавська ходьба. Якщо для чоловіків — турніки, бруси, акробатика. Більше для здоров’я, укріплення тіла», — пояснює Сергій.

ЯК СТАТИ ГАЙДОМ

Зі стежки, викладеної плиткою, сходимо у ліс, вологий після дощу, де пахне мокрим листям і хвоєю. Йдемо піщаними стежками, під ногами відпочивають равлики. Усі намагаються триматися одне одного, щоб не загубитись. Незабаром я майже переконую себе, що навчилась вправлятися з палками. Супроводжувати когось я поки не ризикнула. Але взагалі гайдом може стати кожен після кількох тренувань. Руку гайда і людини, яку він супроводжує, зв’язують еластичною стрічкою, і так разом вони долають дистанцію.

«Незряча людина швиденько навчить, розповість що до чого. Тут не потрібно особливих навичок: рухи вгору, вниз, відчуття натяжки стрічки. І буквально після першого-другого тренування людина вже не думає про натяжку, це виходить автоматично», — каже Руслан Рубель.

Раніше заняття відбувались інакше. Сергій, який познайомився з Русланом кілька років тому в реабілітаційно-спортивному центрі в Яворові, згадує: «Спершу ми ходили у зв’язках. Між нами була велика мотузка, і ми ходили, грубо кажучи, паровозиком. А зараз кожен ходить сам, а якщо людина не бачить, то у неї є гайд. Так мені подобається більше, бо більше свободи у рухах».

З-за кущів видніється Русанівська набережна. Хто хоче, милується видом, і ми йдемо назад іншим шляхом.

«МИ ВІДЧУВАЄМО КОЖНЕ МІСЦЕ, ПЕВНІ ЙОГО ВІБРАЦІЇ»

На березі Дніпра розстилають каремати — зараз Сергій Швидунов проведе заняття з йоги. Хтось іде покупатися. Як напівжартома пояснює учасник клубу Валентин Кащук, якщо ти не бачиш, головне при цьому — постійно говорити.

Поки тривають приготування до йоги, випадає кілька хвилин поговорити з Русланом. «Коли я втратив зір, то шукав для себе якийсь хороший вид фітнесу. У мене була велика перерва у заняттях спортом. Брат, який живе у Ризі і працює лікарем, порадив спробувати скандинавську ходьбу. Він же допоміг знайти тут тренерів, я спробував, і мені дуже сподобалось. Придумали пристосування, як зв’язуватися з гайдом. Потім я став регулярно займатися скандинавською ходьбою і захотілося щось робити все більше і більше. Зараз спокійно бігаю напівмарафони, готуюсь до марафона і займаюсь плаванням. Сподіваюсь, ще сяду на велосипед, думаю, наступного року займатимусь і цим. Хочу займатися тріатлоном», — ділиться Руслан, який до того ж є технічним директором ресурсного центру «Безбар’єрне середовище».

Взагалі Guide Walker виник за підтримки клубу «ОНЛАЙН», тобто «Організації незрячих людей, активних і незалежних». Насамперед допоміг Василь Закревський, незрячий спортсмен, бронзовий призер Чемпіонату світу з паратріатлону. Василь заснував спільноту Guide Runner, учасники якої, зрячі і ні, разом бігають, а на її основі виник клуб скандинавської ходьби.

Спочатку фінансування не було взагалі, допомогли друзі Руслана з Риги, які передали сім комплектів палиць для скандинавської ходьби, потім підключились й інші організації. Guide Walker розвивався, учасники клубу почали виступати на змаганнях, про них дізнались більше, і зрештою ініціатива отримала грант на організацію занять із плавання та скандинавської ходьби та надання юридичних консультацій.

«Наша група для всіх, не тільки для незрячих. Разом ми спілкуємось, — наголошує Руслан Рубель. — Тут немає розділення на зрячих і ні. Дуже радію, що незрячі допомагають зрячим. Вважаю, що вони можуть дати багато, налаштувати своїм прикладом зрячих на позитив». 

На цьому занятті учасники вперше гуляли лісом. А взагалі локації дуже різні: Голосіїв, Пуща-Водиця, були навіть виїзди до Карпат і Качанівки. «Велика помилка вважати, що нам байдуже місце, бо ми нічого не бачимо, — каже Руслан. — Ми відчуваємо кожне місце, певні його вібрації. Любимо гуляти в ботанічному саду. Мені подобається Труханів острів — люблю і ходити, і бігати по ньому, Голосіївський парк для нас, як рідний, взимку ми, в основному, зустрічаємось там, бо він краще адаптований для ходьби у цю пору, там чистяться доріжки. Гідропарк нам теж подобається, бо тут можна покупатися».

«ПЕРЕШКОДИ В КОЖНОГО В ГОЛОВІ»

Пози гори, кролика, змії — люди на килимках розтягуються і розслабляються. Оксана не стала займатися йогою, вона сидить на колоді поруч. Дівчина, яка не бачить, живе у Покровську Донецької області, куди переїхала з Донецька, зараз гостює у подружки і вирішила спробувати скандинавську ходьбу. Запевняє, що навчитись вправлятися з палками було легко. У невеликому Покровську таких активностей немає, навіть озвучений світлофор лише один. Зараз Оксана здебільшого займається домашніми справами. Ще захоплюється в’язанням гачком.

Поруч сидить Леоніда, або Леона, Пономарьова. Вона втратила зір у п’ять років, навчалась у столичній спеціальній школі №5, якраз із Василем Закревським, і потім одразу вступила до Київського національного університету імені Шевченка, до Інституту філології. Зараз отримує другу вищу освіту — юридичну, і пише з дому статті для редакції періодичних видань «Заклик», заснованій Українським товариством сліпих.

Леона любить подорожувати, хоче писати на правозахисну тематику і прагне знайти саме офісну роботу. «Це організовує, — пояснює вона. — Ти зранку знаєш, який у тебе графік. Вдома організуватися набагато складніше. І оскільки я навчалась на денній формі, звикла встати вранці, поїхати, піти у справах — і так день пролітає». Але якщо варіанти роботи на фрілансі для незрячих знайти можна, то з офісною роботою все складніше.

«У нас був сильний клас, багато випускників вступили до вищих навчальних закладів, попри стереотип, що незрячі можуть бути лише масажистами або музикантами, — говорить Леона. — Сучасні технології дозволяють обирати багато професій. Є ті, хто працює в ІТ-сфері, програмісти — їх мало, але вони є».

До речі, Леона почала ходити самостійно, коли поступила до університету. «Як на мене, головне — вміння володіти тростиною, комунікабельність і просторове уявлення. Треба запам’ятовувати кожен поворот, куди та як ідеш. Щось полегшує твій шлях, але коли звикаєш до власних методів, на щось інше навіть менше звертаєш увагу, — зізнається вона. — Перешкоди насправді у кожного в голові. Хто хоче ходити — ходитиме за будь-яких умов. В Європі краще, ніж у нас, але теж далеко не все доступно».

ДОСТУПНЕ МЕТРО І НЕДОСТУПНА ОСВІТА

Зривається дощ, і група терміново пакує килимки, палиці і рушає під навіс. Сергій, який вправно пересувається хоч лісом, хоч і до цього — метро, зізнається, що коли переїхав до Києва, почувався невпевнено, адже потрапив до нового великого міста. Зараз уявляє столицю краще, за щось у плані доступності може її посварити, за щось — похвалити. «Що добре — у переходах тепер є «тріскачки», чути, де вхід до метро. Буває, співробітники метрополітену відгукуються, щоб супроводити кудись, зустріти. Ті самі жовті лінії у переходах маякують, що сходи починаються або закінчуються, — перераховує він. — Водночас немає маячків на зупинках, не зроблені тротуари для незрячих — щоб вони були якісь рифлені і людина з тростиною могла орієнтуватися. В цьому плані нам ще далеко до тієї ж Європи, до Китаю».

Інша проблема — брак можливостей в освіті. «В Європі держава облаштовує усе, щоб вивести людину, яка має проблеми зі здоров’ям — незрячу, глуху, візочника — на рівень зі здоровою, дати доступ до професії, щоб вона могла заробляти. Чому глухонімий, сліпий чи людина у візку не може бути програмістом? Мізки ж працюють так само. Але таких людей у нас не беруть, — продовжує Сергій Швидунов. — Потрібні вкладення у систему доступності. Щоб, наприклад, людина могла дістатися до місця роботи. 2016-го я був на проекті у Польщі, нас возили в інтернат для незрячих дітей. Це небо і земля, порівняно з Україною. А це найближча країна».

Дощ посилюється. Під поліетиленовими накидками біжимо до навісу, щоб нарешті чаювати. Стежимо, щоб ніхто не загубився. «Те, що ви бачите зараз — це команда, яка згуртувала всіх навколо себе, — говорить про Guide Walker Руслан Рубель. — Дуже важливе саме спілкування, щоб люди збирались і не ховались по кутках. Це ж не секрет, що в нас 80% незрячих сидять по домівках і витягнути їх буває дуже важко. Вони починають боятися виходити на вулицю, боятися людей. Хочеться їм допомогти».

Під навісом розкладають вафлі, печиво, бутерброди, розливають чай. Свято продовжується.

Марія ПРОКОПЕНКО, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів
comments powered by HyperComments