У тебе є вороги? Добре. Значить, у своєму житті ти щось колись відстоював
Вінстон Черчілль, британський політик та державний діяч, письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

«Я спілкуюсь із мистецтвом як з живим»

У Києві відкрилася виставка «Матвій Вайсберг у Музеї Ханенків»

Унікальність події в тому, що це перша експозиція провідного сучасного живописця й графіка в настільки консервативній інституції.

Як зазначають організатори, на виставці представлено лише ті роботи Матвія ВАЙСБЕРГА, які могли б увійти до його власного «уявного музею». Більшість цих творів, присвячених творчості старих майстрів, він визначає як «штудії». У Музеї влаштований своєрідний діалог митців: кілька полотен Вайсберга висять поруч з класичними картинами, що надихнули їх.

Основна частина експозиції — на першому поверсі. Особливу цікавість складає «Зал Док Кіхота», в якому експонуються роботи з серії «А млини-то стоять, Санчо», та прижиттєве видання роману Сервантеса.

Ми розпитали Матвія Вайсберга про виставку.

— Матвію, які в тебе відчуття щодо цього?

— У 5 років, коли мама мене привела сюди, я уявити собі не зміг би, що мої картини висітимуть тут, поруч з Сурбараном і Веласкесом. Я люблю всі київські музеї, але саме Ханенків для мене взірець нашого музею, це наш Ермітаж. Це європейський музей — у всьому. В освітленні, у пофарбуванні стін, у дусі. Тож я в шоці й захваті, й трохи комплексую, адже висіти поруч з такими майстрами — величезна відповідальність. І ще я вражений роботою музейної команди.

— А як власне з’явилася сама ідея цієї експозиції?

— Вона належить Олені ЖИВКОВІЙ (заступниця директорки музею Ханенків з наукової роботи. — Д.Д.). Якось Олена побачила мої «Штудії» та сказала, що треба зробити виставку в них у музеї. Добре, сказала й сказала. В кого тільки яких ідей немає. Але я трошки недооцінив характер. Минув час, і вони поза мною домовились з «Дукатом» (арт-галерея, в якій зберігаються і виставляються роботи Вайсберга  — ДД) і я постав перед фактом. Це для мене дійсно найцінніше. Адже мій принцип — ніколи себе не пропонувати. Якщо рвешся сам — виходить не дуже добре. А тут — усе нормально.

— Важливо також не тільки де виставляєшся, а і як виставка організована...

— Я не очікував саме такого. Перфекціонізм у тому, як виставляти мистецтво — це дуже круто. Я не знав, що таке може бути. Що можна етикетки вивішувати з лазером пів дня. Що можна освітлення виставляти день, і що є з чого це робити — такі лампи я бачив тільки в світових музеях. Одне слово, мене просто на моїх очах музеєфікували. Почуваюся трошки Рамзесом ІІ, мумією такою. Всі 2 дні, коли готували експозицію, я просто дивувався. Наразі не зовсім навіть зрозумів, що це було.

— Тобто ти в певному сенсі вийшов на новий рівень?

— На рівень цвинтаря. Байкового. Або навіть Пер-Лашез (сміється). Насправді почуваюся трохи ніяково, бо я жива людина, а тут Сурбаран. Але з другого боку, це саме те, що я все життя кажу за Маяковським: «Любіть живих! Роботу живим!» До якого ступеню  на це заслужив — не знаю. Розумію, що, мабуть, людям мої роботи здалися достатньо гідними, аби тут висіти.

— За яким принципом добирали роботи?

— Ну ось наприклад. Я дуже хотів виставити «Дон Кіхотів». Це моя остання на сьогодні велика серія. Думаю: «Як мені розповісти, чому тут хочу це показати?» Приходжу, тільки починаю говорити, як Олена мені відповідає: «Друже, це ж найулюбленіший персонаж Ханенка! І в нас є зал». І я ж знаю цей зал Дон Кіхота. Але б мені в голову не прийшло, що одне так припасується до другого. Неймовірно.

Загалом, почалося зі «Штудій», але я сказав, що треба весь спектр зробити — від робіт, найближчих до оригіналу — тих таки штудій по Сурбарану — до сірих полотен з серії «Згадуючи Брейгеля». Щоб відчувалася ця величезна дистанція.

— Наостанок хотілося б зрозуміти, що таке «Штудії» для тебе. Спілкування з майстрами минулого чи щось інше?

— Це і так, і не так. Тобто як з майстрами? Мені нема діла до того, за великим рахунком, як цей майстер зветься. Звісно, імена Брейгель і Веласкес щось для мене та й означають. Але я роблю картину тільки тоді, коли є, як казав Піросмані, удар по очах.  Дивлюсь: ось я повинен це зробити. Я малюю своє вікно. За вікном краєвид.  З такою ж пристрастю  малюю чиюсь  картину, бо це для мене теж вікно. Бо це задоволення, це цікаво, це освічення в коханні, якщо завгодно. Ван Гог малював Мілле... Вони всі одне одного малювали. Це не є щось надто нове.

Тисячі художників можуть змалювати пейзаж з одного й того самого місця, і це не буде повтором. Лише психологія — ой, я десь таке бачив. А я дійсно апелюю до ого, що я таки десь таке бачив. Ось моя картина «Новонароджений» — я побачив свого сина Сімку і зрозумів, що я його вже бачив у Жоржа де Латура! Дійсно його бачив! Побіг на Петрівку, купив книжку. Три картини намалював у підсумку. Просто я спілкуюсь з мистецтвом як з живим. Якось так, Дмитре.

Довідка «Дня»

Матвій Вайсберг (28 грудня 1958, Київ) — київський живописець, ілюстратор, графік, автор понад 30 персональних виставок в Україні та за її межами. Його твори зберігаються у багатьох музеях і приватних колекціях по всьому світу.

Виставка «Матвій Вайсберг у Музеї Ханенків» триватиме до 27 вересня.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів