Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

За що ми любимо Одинокого?

Під завісу сезону франківці представили нове, масштабне сценічне прочитання класики з яскравими акторськими роботами

Режисер Юрій Одинокий поставив власну інсценізацію роману Федора Достоєвського «Ідіот» (переклад Теодозії Зарівної, сценографія Олександра Друганова). Здається, маємо той рідкісний випадок, коли тебе застає зненацька запитання «Як тобі?» або «Яка тут концепція?». Бо протягом понад чотирьох годин, доки тривав спектакль, ти просто його дивився, забувши думати про те, «який» він і яка в нього «концепція».

Про це, можливо, й сам Ю.Одинокий також не думав, його «Ідіот» зроблено з чистої любові до цього тексту й до цих артистів. Тут є деяка надмірність, яку, втім, гріх назвати зайвою. Ось вам раптом дають послухати скрипковий дует — ну, вставний номер, майже концертний! Але завдяки тому «номеру» звідкись виникає відчуття прихованої глибини сцени, таємне дихання «живого закулісся», вам уявляється, що за лаштунками ховаються ще тьма скрипалів, юродивих і філософів, і їх там більше, аніж нас у залі.

У ВИСТАВІ «ІДІОТ» РОЛЬ НАСТАСІЇ ПИЛИПІВНИ ГРАЄ АНЖЕЛІКА САВЧЕНКО, А КНЯЗЯ МИШКІНА ОЛЕКСАНДР ПЕЧЕРИЦЯ

 

Спектакль вийшов дуже щедрим на яскраві акторські роботи. Навіть масовку хочеться розглядати довго, бо вона індивідуалізована як ото перовські «Мисливці на привалі». Далі — цілий фестиваль акторського мистецтва. Окрім головних героїв, тут є ще з десяток таких, що, будучи, по суті, епізодичними, в певний момент здаються майже головними. Як-от приміром, монументальний Лесь Задніпровський у ролі генерала Єпанчина або Людмила Смородіна в ролі його дружини Єлизавети Прокопіївни. В цьому ж таки ряду «епізодично-головних» — Тетяна Олексенко-Жирко в ролі Ніни Іволгіної чи Ксенія Вертинська в ролі Варі Іволгіної. Далі — ті, чиє перебування на сцені перетворюється щоразу на окремий міні-спектакль. Тут — по-дитячому зворушливий брехун генерал Ардальйон Іволгін (Олег Стальчук). Диявольськи-фантасмагоричний і життєрадісний Фердищенко (Володимир Ніколаєнко). Тут і Дарина Легейда в ролі Аглаї, чия химерна примхливість, водночас бісівська й невинна, піднесена на рівень майже героїчний. А ось у ролі Лебедєва — Андрій Романій. З такою послідовною докладністю, здається, тепер уже рідко хто вибудовує роль, як це робить він.

І нарешті — троє центральних героїв. У ролі Настасії Пилипівни — Анжеліка Савченко. Ризикуємо припустити, що в ній від природи немає необхідної спокусливої стервозності. Одначе актриса веде роль так бездоганно точно, грамотно й упевнено, що про стервозність якось незручно нагадувати.

ЮРІЙ ОДИНОКИЙ

 

Дмитро Рибалевський — Рогожин. Це, без сумніву, на сьогодні одна з найпомітніших ролей Рибалевського. Закоханий варвар, від якого важко відвести погляд. У чомусь він наївніший за самого князя Мишкіна — ніби його молодший брат, що уявляє себе старшим. Ось що цікаво: у виставі по суті немає негативних персонажів. Вони є такі як є — і не винні в цьому.

У такій ситуації найважче Мишкіну — Олександрові Печериці. Бо як на тлі невинних грати святого? Втім, Печериця, дякувати Богу, нічого не грає. Він працює обережно, економно, світиться, мов лампочка уполовину потужності. Принаймні таке враження було на прем’єрі. Та навіть цього тихого світла вистачило, щоб завоювати симпатії глядацького залу.

Іван БАБЕНКО. Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів
comments powered by HyperComments