Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Рада Лисенко. Бути онукою класика (відео)

Українська піаністка, заслужена артистка України, онука Миколи Лисенка Рада Остапівна зустрічає журналістів «Дня» біля свого будинку на Русанівських садах Києва (дачний масив на лівому березі Дніпра). Запрошує до будинку і пропонує каву. «Хочу з вами краще познайомитися перед інтерв’ю, — говорить вона. — Ось цю кімнату присвятили моєму дідусю. Знаєте, Микола Віталійович у свій час не мав власного житла. Спочатку у нього була сім’я (невеликих міщан), були певні статки. А потім, коли він поїхав у Лейпциг навчатися у консерваторію, родина залишилася без великих матеріальних можливостей. Батьки у Києві винаймали хатку...  а він, багато працюючи (як зараз кажуть — «на знос»), житла так і не мав. Коли ми нарешті купили цю дачу, відбудувалися, почистилися... Знаєте, мені стало соромно, що в нас такі непогані умови для життя. Я почала згадувати свого бідного діда, який залишився без нічого. Тому ми купили піаніно й вирішили діду віддати шану, облаштувавши для нього кімнату. Як бачите, тут висить його портрет, начебто він зараз поруч, відпочиває... І його син (мій тато) разом. А ще — тут, у кімнаті, його друзі, ми, його родичі... Портрет Лисенка добрий, домашній, не такий офіційний, як у музеях.

Раді Остапівні — 95-й рік, але все ж, зізнається, що і сьогодні не може відмовити студентам, які просяться на приватні уроки. Особливо студентам подобається вчитися у кімнаті-музеї.

«Я багато читала про свого діда, збирала інформацію про нього, зберігала спогади, що передавалися в нашій родині... Не можу сказати, що він був якийсь особливий. Він дбав про родину. Але водночас поринув у суспільну роботу, і в нього добре це йшло. Але особливої батьківської опіки діти не відчували, — продовжує Рада Остапівна. — Він робив все необхідне, але не міг розірватися. Старшій доньці писав, «Катрю, подивись з Остапом»... Постійно був у роботі, не мав вільного часу.  Микола Віталійович був гуманістом. Сам тяжко жив, але взяв до себе сина Тадея Рильського — Максима (ще невідомо було, що той стане знаним поетом, а тоді так, черговий розбишака). А вдома ще один розбишака... До діда часто приїздили гості. В Києві було лише кілька україномовних родин, і Лисенки — одна з них. Тоді говорити українською, бути українцем — це була позиція».

З Радою Остапівною говоримо про її шлях у музиці, актуальність творчості Миколи Лисенка і – основне — уроки його життя, головним із яких онука відомого музиканта називає готовність відстоювати свою Позицію.

Спілкувався Вадим ЛУБЧАК, «День»; відео – Іван ЛЮБИШ-КІРДЕЙ; монтаж – Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День», Іван ЛЮБИШ-КІРДЕЙ

comments powered by HyperComments