Лев ДУРОВ: «Сьогодні ми живемо в ілюзорно вільному суспільстві»

Днями на нашому книжковому ринку з'явилося есе «Грешные записки», автором якого є відомий актор, режисер і художній керівник Театру на Малій Бронній Лев Костянтинович Дуров. Нині багато творчих людей не можуть знайти свою точку опори. Але Дуров не з їхнього числа. Серед останніх прем'єр — спектакль «Афінські ночі», а на кіноекрани вийшли дві нові стрічки за участю Дурова: «Танго- 2» та «Святий і грішний». В одній актор грає главу мафії, а в iншiй — Бога. З останніх телеробіт глядачам запам'яталися його темпераментні коментарі до фільму «Живий Пушкін», який пройшов на каналі НТБ. Лев Дуров продовжує випромінювати оптимізм навіть у ситуаціях, коли в багатьох опускаються руки. Нещодавно на його дачі побували непрохані гості. Очевидно, щось переплутали і, не знайшовши цінностей, спересердя розгромили все, що трапилося під руку, залишивши на спомин господареві цинічну записку: «Багаті також плачуть!». «Варвари! Проте, з iншого боку, дякувати бандитам за те, що хоч стіни залишили і не спалили будинок», — зiзнався Л. Дуров. 

— Леве Костянтиновичу, ви багато граєте, ставите спектаклі, викладаєте в школі-студії МХАТ. Як вдається бути в гарній формі?

— Це ви на мій поважний вік натякаєте? Та я ж ще ого-го! Живчик — одним словом. Спортивне загартування допомагає. Довгі роки грав у футбол у команді МХАТу, де нашим капітаном був Микола Озеров. Тепер перейшов до гімнастики. Поки що я маю розум та міцну пам'ять, не сиджу на місці, кручуся. Робота — найкращий тренінг! От тільки можу поскаржитися на катастрофічний брак часу. Доводиться бігати, метушитися. Дуже боюся не встигнути, спізнитися. Іноді себе відчуваю «останнім із могікан». Ми, старі актори, вимираємо — на п'яти наступає зовсім інше покоління. Сьогодні питання не стоїть: хто кращий або гірший? Усе стало іншим! Це стосується ставлення як до життя, так і до творчості. Так, мені гріх скаржитися: я маю багато пропозицiй, вибiрково підходжу до них, часто відмовляюсь, якщо не подобається сценарій. Театр для мене є творчою лабораторією, а кіно — просто фабрика. І те, і друге — мистецтво, але з різними умовами гри. Лише в театрі можна відточувати свою майстерність, а на екрані, як правило, експлуатуються колишні напрацювання та експерименти.

— Багато творчих людей, слава яких розквітла за радянської влади, ностальгують за тими часами. Ви за собою такого не помічаєте?

— Просто тоді ми були молодими. Часто пам'ятаємо хороше і забуваємо погане. Розчулено згадуємо, як весело жили в гуртожитку, часто засиджувалися до ранку, сперечаючись із приводу найрізноманітніших питань. Та немає нічого жахливішого за комуналку! Ми із дружиною і маленькою дочкою тулилися в шестиметровій кімнатці із занавіскою. Друзі наше житло називали танком. Усі кути меблів я оббив поролоном, щоб Катя не набила собі гуль. Часто в нас залишалися ночувати гості. Із становища виходили просто: стелили на підлогу матраци і уміщалося чоловік із десять. Я за колишніми часами абсолютно не сумую. Скільки нервів витрачали на здачу спектаклів! Хочете поставити класику — здайте три постановки до чергового з'їзду КПРС. І нехай ми сьогодні живемо в ілюзорно вільному суспільстві, але це все одно краще, аніж комуністичний пресинг тих років. Я проти стадного почуття. Саме тому ні в які партії і рухи не вступаю. Діячам мистецтва (як темпераментним особистостям) не треба лізти в політичні хащі.

— У вас у роду «біла кістка» із XVI століття простежується. Дворянське зібрання відвідуєте?

— Дурови — справді старовинний рід. Збереглися записи в геральдичному довіднику, датовані 1540 роком. Однак погляньте на мене — який я дворянин? Давно вже Дурови стали різночинцями. Я народився в Лефортові, виріс на голубнику. Племінник Кирило пропонував вступити в Дворянське зібрання, носився з якимись анкетами, але я відмовився. Усе це мені здається позірним. Не хочу бути рядженим. Із цирковою династією Дурових пов'язаний кровними зв'язками. Анатолій і Володимир — мої діди, а Наталя моя двоюрідна сестра.

— Цього року виповнилося чверть століття картині «Сімнадцять миттєвостей весни». За цей період виросло ціле покоління глядачів, а цікавість до фільму не слабшає. Чи правда, що вас довго умовляла Тетяна Ліознова знятися в неї?

— Феномен серіалу досі не розгаданий. Мені здається, що головний його успіх належить саме Тетяні Ліозновій — як режисерові і співавтору сценарію. Адже вона невелику повість Юліана Семенова кардинально переписала, і в процесі роботи між ними стався розрив. Їх помирив успіх серіалу. Її заслуга в стовідсотковому «попаданні» в акторів. Починаючи від Штірліца (Тихонова) і закінчуючи закадровим голосом Юхима Копеляна. А те, що досі народ вигадує анекдоти про героїв картини, є найкращим підтвердженням популярності фільму. У серіалі багато негативних персонажів, але мій герой — наймерзенніший. Вороги: Шелленберг (Табаков), Мюллер (Броневой), Борман (Візбор), Айсман (Куравльов) за сценарієм мали хоч якусь привабливість, а мій Клаус закінчений мерзотник. Ми з Ліозновою довго сперечалися, до хрипоти. Я не міг сам зрозуміти, звідки з'являються такі іуди? Тільки в процесі зйомок прийшло осяяння. Це тому, що він балакучий. Пригадуєте, пастор (Плятт) запитує його: «А ви не хотіли стати письменником?». Так, мій герой хотів писати, але таланту не вистачило, і через своє незадоволення життям він перетворився на провокатора.

— Вас критики іноді називають «усеїдним». І в театрі, і в кіно граєте полярні ролі. Як у вас уживається диктатор-режисер і актор- виконавець?

— Коли погоджуюся працювати, то свій характер не показую. Усе підпорядковую фільму або спектаклю. Для мене чим незвичайніша роль, тим цікавіше працювати. У театрі поставив і переграв багато класики. Пам'ятаю, як після спектаклю «Брати Карамазови» до мене за куліси прийшов нині покійний Сергій Бондарчук: «Граєте пронизливо, в мене навіть серце розболілося. Проте не можна так давити психологічно на глядача, дайте йому зітхнути». Я спочатку здивувався, а потім зрозумів, адже він правий. Режисурою мені довелося займатися не від гарного життя. Адже художній керівник відповідальний за трупу. Зате в Театрі сучасної п'єси я рядовий, підкоряюся його керівникові Йосипу Райхельгаузу. Це в молодості я був норовистим. Перша стрічка «Добрий ранок» могла стати останньою в моїй біографії. Я заводився з півоберту, якщо бачив несправедливість. Директор картини з будь-якої нагоди мене принижував. Ми сварилися щодня. От і не витримав. Поїхав із середини зйомок. Мене стали атакувати телеграмами з вимогою негайно повернутися. А я їм посилав нахабні послання у відповідь: «Вилетіти не можу. Затримуюся в обіймах дружини!». Коли ж прочитав, що з мене вирахують неустойку (це в той час, коли не одержав ні копійки), то написав: «Неустойку зніміть із мого рахунку в банку Ріо-де-Жанейро».

За довгі роки я зіграв сотні ролей, а улюблені вміщуються на одній руці. Якщо це відбувалося, на сцені народжувалась мало не мазохістська насолода. Відчував: не кожному таке дано. Марнославна думка, але без таких хвилин немає акторської професії. З останніх фільмів мені було цікаво працювати в картині «Чи не послати нам гінця?». Режисер Чиков запропонував зіграти божевільного, який промовляє всього декілька нерозбірливих фраз. Це мені-то, балакучій людині за своєю природою! Виявилося, що мовчати на екрані значно важче, аніж патякати без упину.

— А як народилася ідея зіграти Льва Толстого? У вас він вийшов, з одного боку, генієм, а з iншого — сльозливим старим.

— Толстим мене побачив відомий англійський актор і режисер Пітер Устінов: «Ти — Лев і він — Лев, так що все нормально!». І ніяких відмовок не приймав. Наклали грим, і тут я сам роззявив рота від подиву: схожий! Частину зйомок проводили в Ясній Поляні. Поки налаштовували апаратуру, я пішов прогулятися околицями садиби і наткнувся на міліціонера. Узяв та й пожартував: «Софія Андріївна померла в еміграції. От вирішив повернутися на батьківщину. Як думаєш, голубчику, віддадуть мені мій маєток?». Той головою киває: «Обов'язково віддадуть. Адже вас так люблять!».

У фільмі ми розказуємо всього про декілька днів із життя письменника. За кожним твором Льва Миколайовича стоїть його титанічна праця. Проте нас цікавив він як людина. За спогадами його сучасників, Толстой був дуже суперечливим. Таким я і спробував його показати: іноді шаленим, часом беззахисним і сентиментальним.

— Книжка «Грешные записки»: метр ділиться своїми думками про час і про себе?

— Мені захотілося розказати не стільки про себе, скільки про тих людей, з якими мене зіштовхувала доля. Думка сісти за письмовий стіл приходила неодноразово. Особливо в період вимушеного неробства. В інституті ім. Скліфосовського лікарі навіть жартували, що для мене в них завжди зарезервовано ліжко. Як-не-як, п'ять разів лежав там із переломами: ключиця, щелепа, кінцівки. Я спробував розповісти про речі, яким присвятив усе своє життя, — театр і кіно. Актором-генієм вважаю Іннокентія Смоктуновського. Він зламав канони, винайшов власну систему гри. З Юрієм Нікуліним ми були давні приятелі. Періодично розігрували один одного. Одного разу він мене буквально обвів навколо пальця: повідомив не своїм голосом про нагородження мене орденом. Потім надійшла звістка про запрошення зніматися в Голллівуд. Три дні сиджу, мрію, гордість розпирає, чекаю заповітного дзвінка, а його немає і немає. Про каверзу навіть не здогадуюся. Нікулін зізнався в скоєному тільки після настійного прохання моєї дружини, яка бачила, як безвилазно я сиджу біля телефонного апарата. Гніватися на нього було абсолютно неможливо.

— У «Клубі «Білий папуга» ви щоразу розповідаєте «свіженького» анекдота. Чи не здається вам, що після смерті Юрія Володимировича Нікуліна передача явно буксує?

— «Білий папуга» — породження Нікуліна. Я підтримав пропозицію Григорія Горіна про закриття клубу, але нам натомість стали говорити, що це пам'ять про артиста, майже його заповіт. Хоч, мені здається, що це просто рейтингова передача, яка приносить прибуток господарям, і доки вони зможуть «доїти золоту корову», ні за що з нею не розлучаться. Думаю, що не розкрию великої таємниці: перед зйомкою чергового засідання клубу той, хто не готовий до участі в ньому, може на вибір прочитати декілька заготівок — «нових» анекдотів на тему засідання.

— У вас дочка і зять актори. Катерина працює з вами у Театрі на Малій Бронній. По-родинному не протегуєте?

— Мені за їхню роботу не соромно. Вони вже відбулися як гарні артисти. Катя в кіно знімалася небагато, але кожна роль запам'ятовується. Наприклад, у «Фантазіях Фарятьєва» вона працювала на рівних із Мариною Нейоловою та Андрієм Мироновим. До неї колеги ставляться набагато краще, нiж до мене. Є в дочки дар не наживати собі ворогів.