Петрівна їде на футбол!

Цією фразою у Цумані на Волині вже давно нікого не здивуєш. Хіба що потрапить Ніна Петрівна Денисюк черговий раз до лікарні, бо здоров’я не має змалку, а інакше за будь- якої погоди, якщо грає «Волинь», вона — на луцькому стадіоні. Майже 60-річна жінка — футбольна фанатка з великим стажем. А ще вона є своєрідною «цуманською матір’ю Терезою», бо за громаду і простих людей серце віддасть і за правдою до столиці поїде.

Однієї п’ятниці біля «лісової» церкви на «посьолку» в Цумані на голову обласної ради Василя Дмитрука очікувала групка жіночок. У храм Івана Хрестителя волинські депутати завітали по дорозі з одного об’єкту лісової промисловості на інший — вивчали питання існування галузі напередодні сесії обласної ради. А церкву, прозвану «лісовою», у свій час спорудив тодішній директор місцевого держлісгоспу Богдан Колісник. Цього Великодня у ній святили паску у «235-ти корзинах», як висловився її настоятель. Мабуть, Василь Павлович і подумати не міг, з яким питанням звернеться до нього одна з жінок.

— Ото Французу казала і вам кажу: коли у нас у Цумані буде Волинське телебачення? Рівненське дивимося, а свого немає, — на фоні малих пенсій чи інших соціальних проблем питання не виглядало солідним...

— А нащо ж вам волинське телебачення? — запитав голова.

— Футбол дивитися! Бо часом прихворію, то не можу на матч до Луцька поїхати...

Сказати, що Ніна Петрівна Мельник-Денисюк шокувала луцьких начальників, не сказати нічого. Але ще більше усіх здивувала, коли на професійному рівні почала відповідати на запитання Василя Павловича про гру «Волині»... Розпрощалися вони з обіцянкою голови вивчити питання про можливість трансляції ВТ на цуманських теренах, та словами: «Волинь» — чемпіон!».

Немолода вже жінка, яка виглядала старшою, бо має цілий «букет» хвороб, ніяк не тягла на «зацєнтого» болільника. І все ж Петрівна — болільник «Волині» та київського «Динамо» з великим стажем.

— Мені треба було хлопцем народитися, — каже. — У дитинстві де вони — там і я. Колись діти не били бомки, як зараз. Ми пасли гусей... А що на вигоні робити? Хлопці грали у футбол, і я з ними.

— І приймали вас у свою компанію?

— Іще б не приймали! Вони зі мною дружили! Як пішли купатися, а я боюся, то за ноги-руки взяли і в річку вкинули...

Ганяла у футбол і Ніна- школярка. На одній із перерв м’яч, куплений у складчину класом, вцілив у... вікно кабінету директора.

— Вибіг розлючений, м’яч забрав. Але ми потім новий купили!

Із гравця в болільники вивів її цуманський «Явір». Була колись команда у держлісгоспі (теж ідея і дітище Богдана Колісника). А в ній грали її чотири двоюрідні брати.

— Як було за них не вболівати?!

За «Явором», який був і чемпіоном області, об’їздила з бригадою фанатів усю Волинь: на базу у Дачному, на стадіони в Маневичах, Ковелі, Луцьку... Як сприймали її футболісти?

— Вони раді були підтримці, — скромно оцінює свої заслуги Ніна Петрівна. ***

За професією вона — акушерка. Великий стос вишивок на кріслі у кутку кімнати, випраних і попрасованих, це її «відволікаюча терапія». У лікарні, каже, виросла, бо спадкова хвороба (багато хто з родини страждає від виразки шлунка) багато в чому визначила і її людську, жіночу долю. Біля медсестер малою вчилася азів, а по шлунку своєму могла б, сміється, «захищати дисертацію». Лікарі наполегливо радили їй вступати до медичного училища, що вона й зробила. Заміж вийшла не рано, та коли син мав рік і три місяці, «випровадила чоловіка». Пішла на нічне чергування, малого залишила на батька, а він у черговий раз пийнув добре горілки і ледь його не придушив... Врятував старий Нінин тато, що саме нагодився. «Розводу» офіційно з чоловіком не брала, у Цумані її знають як Ніну Мельник, а прізвище Денисюк — «у паспорті».

— І де він зараз, не знаєте?

— Зараз не знаю, а був то у Кіровоградській області, то у Кіровській, то в Кемеровській, то у Красноярському краї, то в Амурській області, то у Вологодській... Все ховався від аліментів, а я казала, що знайду його навіть на краю світу...

Дуже завдячує Петрівна покійному вже лікарю Івану Шаварову. Зробив операцію, то хоч менше боліти стало. Каже, що її й комарі до цієї весни не кусали, бо була «просочена хімією» (ліками). Шукала рятунку й у народній медицині, знає тепер, де які трави ростуть, збирає їх «для себе і для того хлопця» (тобто для інших хворих людей). Живе нині у старій ще батьківській хаті, а нову залишила синові. Хазяйства ніякого не тримає, бо не їсть ні молока, ні м’яса, ні яєць...

— Кажуть часом люди: що їй? А тут очі б їли, та шлунок не пускає...

Футбол, без сумніву, став її порятунком. Коли кілька років тому в Луцьку «Волинь» перемогла київське «Динамо», Петрівна в черговий раз відлежувалася в хірургії. Серце, каже, боліло за волинську команду, і коли вранці прийшов лікар, вона його мало за комір не взяла: як футбол?!

— Якби, каже, знав, що ви такий фанат, з осторогою б, але відпустив вас на матч... ***

У теперішньому футболі Петрівна трохи й розчарована. Це колись у «Динамо» грали «усі свої хлопці», а тепер «кращих продають, а собі щось таке купують...».

-Пам’ятаєте, — питає мене, — як колись співали на мотив «Черемшини»? І нагадує: — «Гучно диктор крикнув, мов у лісі: Київ виграє в Кутаїсі! Наш Мунтян жене м’яча по краю, Бишовець з Хмельницьким нападають... Всюди гарно виграють кияни, не страшні їм форварди- тирани. Бібу з Мунтяном, Сабо з Поркуяном ждуть медалі, ждуть...».

— Я і в Київ на матчі з цуманськими мужиками їздила! — вражає. — П’ять разів! Один раз грали з «Пахтакором», другий — з московським ЦСКА...

— І що ви робите на трибуні? Кричите «Суддю на мило»?

— Кричу! І «Суддю на мило!», і «Ура!», і «хвилі» робимо... Я і дудочку собі купила, шкода, але на шарфа з кольорами «Волині» моєї пенсії не вистачає... Зате в дудочку подуділа! Тепер віддала її племінниковим дітям, хай вони граються.

Ми зустрічалися у вівторок, а на середу Петрівна вже мала квитки на черговий матч «Волині». Часом до Луцька їде рейсовим автобусом, а повертається попутками, та частіше беруть її у свої машини інші цуманські фанати. Жінки-вболівальниці на луцькому стадіоні зрідка трапляються, та в такому поважному віці (їй 58) не зустрічаються. Правда, заохотила одну молоду цуманчанку: перший тайм пронудьгувала, на другому стало «інтересно». Обіцяє поїхати з Петрівною ще. ***

До футбольного фанатства Ніни Петрівни в Цумані ставляться по-різному. Не без того, що хтось вважатиме й дивачкою... Але люди, які розуміються на футболі, її поважають. Не надто любить її місцева влада. Ось і нині, коли ми зайшли у хату з селищним головою Петром Крикуном, Петрівна відразу почала «розборки» за землю. Причина в тому, що колишній колгосп «розкидали», землі віддали сусіднім сільським радам («На Башлики, Грем’яче і Карпилівку»), а шести тисячам цуманчан... нема землі!

— Ото де траса, а над нею будинки — це ще цуманське. А вже за будинками — грем’яченська територія. За моїм городом ставок — уже грем’яченський, уже ніхто з цуманчан і вудки не закине... Аеродром військовий заріс, корів випасають... Та дай його людям під городи! Ні, мусять писати заяву в чужу сільську раду, а там дають в оренду на один рік! — наступає вона на голову, про якого каже, що «він карпилівський, то ніколи за цуманчан не вступиться».

За городи для цуманчан їздила з «групою підтримки» до Києва (до речі, і за газифікацію вулиці — теж). Були в Генеральній прокуратурі, в Адміністрації Президента, а депутат Загрева спрямував до комітету з земельних ресурсів... Усе, кажуть, має вирішуватися на місці. А селищний голова навіть оголошення про сход селян не вивісить: люди знають! Знали б люди, якби не Петрівна...

— Ніно, скільки тобі землі треба? Скажи — дамо! — запитав її колись теперішній голова Ківерцівської райдержадміністрації (а тоді голова райради) Анатолій Грицюк.

— Маю три сотих, і тих забагато. Не для себе стараюся. У людей є сім’ї, діти, онуки... Їм треба!

Звичайно, що була вона і в часи помаранчевої революції на Майдані. 15 днів! Двічі возила з іншими цуманчанами харчі для «революціонерів».

— Підійшла Свєта Януль і каже: треба було б хоч картоплі завезти, а в мене нема! Чудна ти, скажи людям, зберуть по відру. То ми першого разу завезли шість з половиною мішків картоплі, цибулі, моркви, буряків, закруток із варенням і салатами було 80! А наступного разу наш місцевий бізнесмен Володя Дуб допоміг: назбирали стільки харчів, що два автобуси везло!

Отож, болить душа в Петрівни не лише за те, як зіграють «Динамо» чи «Волинь». Найбільше болить за Цумань! Що знищено немало підприємств, і «тепер мої цуманчани роботи не мають», що нема в селищі й ритуальної машини — на кладовище покійника завезти, нема телемайстра, а щоб полагодити черевик треба їхати до Луцька чи Рівного...