Карабах…

На карабаському фронті встановилось формальне перемир'я. Конфлікт перейшов у дипломатичну площину. За справу взялися у світових столицях.

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров провів телефонну розмову з державним секретарем Джоном Керрі. Головуючий в ОБСЄ глава МЗС Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайер також розмовляв із ними по телефону. Не залишився осторонь і Володимир Путін. Він телефонував президентам Азербайджану і Вірменії Ільхаму Алієву і Серджу Саргсяну. Прем'єр-міністр Дмитро Медведєв у Баку та Єревані проводитиме посередницькі переговори.

Одночасно представники Мінської групи, посли Росії, США і Франції – Ігор Попов, Джеймс Уорлік і П’єр Андріє вирушив на зустрічі з керівництвом Вірменії й Азербайджану. Після цього на них чекають із доповіддю про ситуацію в зоні конфлікту в штаб-квартирі ОБСЄ у Відні на спеціальному засіданні Постійної ради цієї організації.

У Вашингтоні почали звучати для Баку доволі тривожні нотки. Зокрема, в заяві офіційного представника державного департаменту Марка Тонера прозвучала необхідність під час врегулювання конфлікту між Азербайджаном і Вірменією враховувати право народів на самовизначення. Водночас США наполягають на необхідності дотримання принципів міжнародного права, Статуту ООН і Гельсинського завершального акту. Останнє передбачає незастосування сили і збереження територіальної цілісності. Раніше такого з американської столиці не звучало щодо конфлікту довкола Нагірного Карабаху. Можливо, що це лише спосіб зробити Баку більш зговірливим у плані дотримання припинення вогню. Вряд чи Вашингтон значно змінив свою позицію щодо заморожених конфліктів на теренах СНД. Власне Азербайджан теж не хоче війни. На зустрічі з рідними військовослужбовців, поранених у недавніх боях, президент Ільхам Алієв заявив: «Ми за продовження переговорного процесу».

З іншого боку, переговорний процес довкола конфлікту триває вже 22 роки і не приносить не просто видимих, а взагалі жодних результатів. Звісно, що Азербайджан шукає інші можливості для переговорів і такі країни, які б щільніше підтримували його позицію. Перший і головний союзник Баку – це, звичайно, Анкара. Тепер докладаються зусилля для залучення Ірану. Цьому повинна сприяти зустріч глав зовнішньополітичних відомств Азербайджану, Ірану і Туреччини в іранському місті Рамсар. Напередодні її проведення президент Реджеп Тайіп Ердоган укотре висловився про повну підтримку позиції Баку. «Колись Нагірний Карабах повернеться до складу Азербайджану».

Стало наявним зіткнення інтересів і можливостей геополітичних гравців і регіональних.

Вашингтон і Європа не зацікавлені в підвищенні градуса конфлікту в тиловій зоні Близького Сходу. До того ж сам по собі регіон Південного Кавказу й далі прикаспійські держави – зона особливих інтересів Заходу як щодо постачань вуглеводнів, так і в транспортному плані для транзиту товарів із Китаю до Європи шовковим шляхом. Дестабілізація на Південному Кавказі завдає значного удару по такій артерії.

Москва також потрапила у вельми складне становище. Вірменія – офіційний і юридично закріплений союзник. Проте повністю діяти проти Азербайджану також для Білокам'яної неможливо, оскільки негайно відбудеться відхід регіонального нафтогазового гіганта під повне крило Туреччини з подальшим неповерненням. До того ж розпалювання конфлікту, на відміну від України і якоюсь мірою Придністров'я, загрожує посиленням впливу Ірану, зокрема, на обидві ворогуючі держави. Адже важливість наради в Рамсарі в Москві чудово розуміють і які наслідки вона може мати.

Миротворча і посередницька активність Росії покликана вирішити кілька завдань.

По-перше. Військова складова виявилась для Першопрестольної дещо несподіваною. Шлях і обмежені успіхи азербайджанської армії показали, що час грає проти Вірменії. Через слабку економіку підтримка на відповідному рівні її обороноздатності у фінансовому плані цілком лежить на Росії. Й інші так звані союзники це розуміють. Чому довелося списати $865 млн Узбекистану, а до цього іншим центральноазіатським державам. Виходить досить невигідно. Краще нехай не стріляють.

По-друге. Продемонструвати всім, що тільки Москва має реальні важелі впливу як на Єреван, так і на Баку. І так само, як у випадку із Сирією, без неї не обійтися.

По-третє. Вирішується завдання нівеляції переговорного потенціалу ОБСЄ і, як наслідок, Німеччини і Франції. Світ повинен знати, що будь-які результати можуть бути лише в разі прямих переговорів між Москвою і Вашингтоном. Лише на них усе вирішується і ніде і ні з ким більше.

По-четверте. Анкарі і Тегерану показують, що їх вплив за великим рахунком на регіон доволі відносний. Отож і напружуватися серйозно не варто. Наскільки це справедливо і далекоглядно, покаже найближче майбутнє.

По-п'яте. На переговорах США і Росії Москва намагатиметься відпрацювати механізм вирішення, зокрема і донбасівської проблеми. Зуміли утихомирити Нагірний Карабах – можна аналогічним чином зробити і на Південному Сході України. Далі –Придністров’я. Загалом Москва виступає таким собі миротворцем, за що вимагатиме зняття санкцій і визнання її інтересів по периметру російських кордонів. Звісно, й анексії Криму.

Якщо у Вашингтоні не визнають особливої ролі Москви в заморожуванні і надалі у вирішенні конфліктів на теренах СНД, то градус напруженості в Нагірному Карабаху негайно почне підвищуватись. Обстріли на Донбасі набули хронічного характеру. І в Карабаху у будь-який момент може статися подібне.

Є й внутрішньоросійська пропагандистська складова. Після сирійської авантюри дуже важливо перед виборами до Державної Думи показати себе миротворцем. Підвідомчому народові сподобається.