На культурному фронті

У новий рік Росія ввійшла не тільки з девальвованим удвічі рублем, не тільки з тягарем західних санкцій і реальними перспективами дефолту, не тільки з сотнею ув’язнених узятих у полон на території України російськими «ввічливими чоловічками» українських військовиків, а й із затвердженими указом Путіна «Основами культурной политики». Утім, ці «Основы» є складовою ледь прикритої запоною «турбот про благо народу» агресивно-шовіністичної російської державної політики і лягають у логічний ланцюг цієї політики. Адже в нинішньому світі агресія – це не тільки брутально-фізичні, а й витончено-ідеологічні дії, здійснювані фахівцями «ментального терору» та розраховані як на внутрішню, так і на зовнішню арену.

Перше, що впадає в око, – це поєднання справедливих тверджень загального характеру (скажімо, що культурний і гуманітарний розвиток є основою економічного процвітання, чи що державна культурна політика має бути складовою стратегії національної безпеки) з констатаціями зовсім іншого гатунку. А саме: «Россия развивалась и развивается как страна, объединяющая два мира – Восток и Запад», «культурное и гуманитарное развитие – основа… цивилизационной самобытности страны», «культура становится значимым ресурсом социально-экономического развития, позволяющим обеспечить лидирующее положение нашей страны в мире» тощо. Інакше кажучи, чітко й однозначно формулюється теза про Росію як особливу цивілізацію, що не належить до європейської Ойкумени, й водночас прагне не тільки об’єднувати Схід і Захід, а й стати світовим лідером. Не слід думати, утім, що лише за рахунок культури: остання ставиться поряд із природними багатствами «енергетичної імперії» як чинник впливу на світ.

Чи відповідають дійсності тези щодо особливого цивілізаційного характеру Росії? Принаймні частково – так. «Исторический путь России определил ее культурное своеобразие, особенности национального менталитета, ценностные основы жизни российского общества», – сказано в «Основах». Це справедливо. Адже ще з часів, коли Москва проголосила себе Третім Римом, спадкоємицею деспотичної євразійської Візантії, вона відгородилася від Європи. І цілком закономірно реформи Петра І стали лише спробою запозичення європейських технологій без розвитку європейських суспільних інституцій, тож через століття з гаком офіційно оголошений божевільним (ось коли почалася репресивно-каральна психіатрія!) філософ Чаадаєв мав усі підстави стверджувати, що російська інтелігенція – це такі собі «бастарди Європи». Чаадаєв погоджувався, що Росія – це унікальна цивілізація, але зовсім в іншому сенсі: «Ми, можна сказати, – народ винятковий. Ми належимо до тих націй, які мовби поза родом людським, а існують лишень для того, щоб дати світові який-небудь важливий урок…»

Не візьмуся точно визначити, яке місце визначать Петрові Чаадаєву в новітній картині російської культури, але його ідеї та застороги явно не вписуються в державну концепцію цієї культури, котра, мовляв, завжди «воспитывала чувства патриотизма и национальной гордости». І не тільки Чаадаєву там не знайдеться гідного місця, а й усім найпроникливішим російським мислителям і митцям, від Олександра Герцена до братів Аркадія і Бориса Стругацьких…

Утім, можливо, це місце і знайдеться: як запеклим ворогам Росії, «п’ятій колоні», результатом діяльності якої стали «девальвация общепризнанных ценностей и искажение ценностных ориентиров» та «деформация исторической памяти, негативная оценка значительных периодов отечественной истории, распространение ложного представления об исторической отсталости России». Не було такої відсталості ніколи, й бути не могло! І не можна оцінювати негативно ані період Івана Грозного, ані період Йосифа Сталіна! І не билася кілька століть російська суспільна думка і наука над тим, як же подолати історичну відсталість країни від Європи! І не крали та не купували впродовж усього радянського часу передові технології на Заході! Це все наклепи, російський слон – найбільший у світі!

Усе це було б дуже смішним, якби не мало всі шанси вилитися в дуже й дуже небезпечні практичні дії. Вдумайтеся-но: не тільки слів «европейский» та «Европа» в «Основах» немає, а й слова «христианство» (натомість присутнє «православие»; невже ж мав рацію полковник Іван Богун, який 1654 року в Переяславі доводив Богданові Хмельницькому, що з московітами не можна мати справу, бо вони чужі християнству, його моральності й цінностям?). Ну, а слово «свобода» зустрічається тільки раз – у словосполученні «свобода творчества». Ані свобода думки, ані свобода слова, ані свобода розвитку людини «Основами» не передбачені; не мають вони жодного значення для бажаної державою російської культури. А свобода творчості… Що ж, творити можна й «у шухляду», виїмку з якої в разі потреби зроблять «компетентні органи», як це було з текстами Василя Гроссмана чи Василя Стуса. Чи можна використати досвід поводження з результатами вільної творчості під час «бульдозерної виставки» в Москві  1974 року чи під час погрому Сахаровського центру  2003 року. Варіантів багато, чи не так? Головне, що суспільний простір вільної культурної творчості передбачено в «Основах» тільки для тих, хто сприяє «готовности и способности людей к активному участию в процессах общественного развития». Тонкий нюанс: люди не формують процесів суспільного розвитку, не спрямовують їх, не визначають цілі та пріоритети, а тільки «беруть активну участь».

Ясна річ, що, на думку авторів «Основ», визначають напрямні та цілі цих процесів не якісь там жидомасони чи марсіяни, а «директивні органи». Невсипущі та невмирущі. Ті, які задають напрями державної культурної політики, формують законодавчу базу та підписують укази. А ця політика (уважно вчитайтесь у визначення з «Основ»!) «охватывает такие сферы государственной и общественной жизни, как все виды культурной деятельности, гуманитарные науки, образование, межнациональные отношения, поддержка русской культуры за рубежом, международное гуманитарное и культурное сотрудничество, а также воспитание и самовоспитание граждан, просвещение, развитие детского и молодежного движения, формирование информационного пространства страны».

Інакше кажучи, все культурне життя Росії має регулюватися й визначатися державою, а точніше – державною машиною імені Путіна. А у визначених та відрегульованих межах кожному дозволено виявляти «свободу творчості» й претендувати на участь у відповідних державних програмах, одержуючи в обмін на цю свободу статус і добробут. Що там писав Микола Бердяєв, адресуючись росіянам, про неприпустимість обміну свободи на блага? Явний ворог російської культури: в Києві народився, емігрував із політичних причин до Європи, та ще й його старший брат Сергій був українським поетом…

Знов-таки: над цим можна були досхочу посміятися, якби не перелік цілком конкретних дій, точніше, спецоперацій на культурному фронті. Серед них:

– «государственная поддержка отечественной кинематографии, в том числе создание анимационных, документальных, научно-популярных, учебных, адресованных детской аудитории фильмов…»;

– «создание условий для развития национального сектора массовой культуры, …вовлечения массовой культуры в процесс реализации государственной культурной политики»;

– «продвижение русского языка в мире, поддержка и содействие расширению русскоязычных сообществ в иностранных государствах, повышению интереса к русскому языку и русской культуре во всех странах мира»;

– «расширение присутствия русского языка в сети «Интернет», существенное увеличение в сети «Интернет» количества качественных ресурсов, позволяющих гражданам разных стран изучать русский язык, получать информацию о русской культуре и русском языке»;

– «поддержка в зарубежных странах сети государственных и общественных институтов русского языка и русской культуры»;

– «поддержка деятельности общественных организаций и объединений русскоговорящих граждан в зарубежных странах…»

Можливо, все це виглядало би більш-менш нейтральним, якби ми забули про ідейне підґрунтя та загальні цілі державної культурної політики Росії та якби всі ми не бачили торік, як, скажімо, реалізується на практиці заявлена в «Основах» як одна зі стратегічних напрямних ота сама «підтримка об’єднань російськомовних громадян у зарубіжних країнах». І не треба думати, що всі положення цих «Основ» так і залишаться на папері, бо, мовляв, це така собі бюрократична суміш різнорідних пропозицій, внесених у сподіванні на державне фінансування. Ні, на папері залишаться справді конструктивні ідеї та пропозиції (які, безумовно, присутні в «Основах культурной политики», так само, як у соціальному законодавстві Третього Рейху вистачало раціональних моментів, що їх повоєнна ФРН, не роблячи на цьому наголосу, зберегла та розвинула). А от реалізованими будуть – і належні гроші, попри кризу, на це знайдуться, – ті програмні пункти «Основ», які забезпечуватимуть російську інформаційну (точніше, дезінформаційну) агресію, поширення політичного впливу Кремля за допомогою використання реальних здобутків культури та підтримку об’єднань російськомовних громадян за кордоном. Ці пункти – і суміжні з ними – однозначно не потонуть у бюрократичному рейваху, і слід бути готовими протистояти новій хвилі російської експансії, новим формам «гібридної війни». Бути готовими і владі, й громадянському суспільству.