Iмiджмейкерство чи обман?

Українські мас-медіа на тлі російської фінансової кризи цей скандал фактично проігнорували. Тим часом, розвиток подій навколо виступу Бориса Єльцина на конгресі Міжнародного інституту преси та його зустрічі, яка відбулася після цього з керівниками трьох провідних російських телеканалів — НТВ, ГРТ, РТР у Кремлі, вельми показовий і для нас. Передусім — метаморфозами в позиції Бориса Єльцина, а вірніше, їх зумовленістю різкою реакцією російських ЗМІ на «черговий наступ на свободу слова».

Як відомо, невдоволення Бориса Єльцина приватними ЗМІ було викликане їх неприйняттям указу про створення державного медіа-холдінгу на базі російської телерадіокомпанії, що здалося журналістам спробою посилити тиск влади на недержавні телеканали. Однак після свого виступу на конгресі, в якому Єльцин і звинуватив «приватників» у тому, що вони нібито є «найгіршими цензорами», Президент отримав нову порцію «компліментів». На тому ж конгресі Олег Добродєєв — генеральний директор НТВ — назвав висловлювання Єльцина образливими, а Борис Березовський виразив упевненість, що саме приватні ЗМІ у змозі бути найбільш об’єктивними, і тому запорука сили влади — у посиленні влади капіталу. В результаті замість очікуваного «розносу» зустріч у Кремлі Бориса Єльцина із Ксенією Пономарьовою (генеральний директор ГРТ), Олегом Добродєєвим та Михайлом Швидким (керівник Російської телерадіокомпанії) виявилася вельми милою та мирною. Більшу частину часу Борис Єльцин переконував співрозмовників, що створення холдінгу нічим не загрожує приватним телеканалам. А освітлення ними шахтарських страйків охарактеризував уже набагато м’якше — «зайве драматичним». Більше того, наступного дня своє радіозвернення до народу Єльцин повністю присвятив взаємовідносинам держави та ЗМІ, пообіцявши всіляко сприяти розвиткові як державних, так і недержавних видань.

Таким чином, очевидно: олігархи російських мас-медіа отримали явну та переконливу перемогу, змусивши Президента не просто виправдовуватися, а й знову піти на діалог (замість війни) з ними, відстоявши своє право на власний погляд на російські події.

Чи здатні на подібні рішучі дії керівники наших українських приватних ЗМІ? Коли нещодавно Президент України укотре покивав вітчизняній недержавній пресі пальцем: мовляв, я знаю, хто за яким виданням стоїть, на жодному з наших приватних телеканалів ми не почули ні слова не те що обурення, а навіть здивування з приводу тону та суті президентського ставлення до свободи слова в Україні. На відміну від преси, фактично сховалося за видимою нейтральністю наше ТБ і у випадку закриття «Правди України», і недопущення в ефір телепередачі «Твій вибір», і в ситуаціях податкових воєн державної влади з незалежними виданнями, і в ситуації з «Післямовою»... Та що говорити — коли та ж «Післямова» вмить вилетіла з ефіру могутньої «1+1», варто було лиш Леоніду Даниловичу образитися на Олександра Ткаченка! І якими б словесами про аполітичність каналу, про небажання брати участь у політичних баталіях тощо не прикривало керівництво «1+1» цей секрет полішинеля, факт залишається фактом: приватний капітал у області ЗМІ в нас у повному підпорядкуванні у влади і навіть не розмірковує (нездатний) над якоюсь самостійною позицією. Що, втім, не менш яскраво відбиває і ефір наших приватних і прирівняних до них каналів. «Подробиці», «Інтерновини» («Інтер»), «Вісті тижня», щоденні новини на ICTV, ТСН («1+1»), «Моє» («Гравіс») — це передачі, позбавлені будь-якої критичності, що стосується дій влади, повидлово-глянцеві й від того не мають навіть видимості дійсного аналізу того, що відбувається в країні. І тут неминуче постає питання про відповідальність ЗМІ, бо брехня де-факто (що прикривається нейтральністю де-юре) — це є етичний вибір, продиктований особистими інтересами (в їх локальному розумінні) керівників приватних телеканалів на шкоду інтересам суспільства.

І тут приклад Росії так само дуже цінний. У інтерв’ю газеті «КоммерсантЪ» відразу по гарячих слідах описаного нами конфлікту між російським президентом і приватними ЗМІ Олег Добродєєв визнав тягар моральної відповідальності, що ліг на плечі журналістів НТВ, за другий термін президентства Єльцина. При цьому і він, і Володимир Гусинський однозначно сказали про неприпустимість повторення цього сумного досвіду в майбутньому. І нехай нам цілком зрозуміло, що справа аж ніяк не тільки (і не стільки) у щирому прозрінні акул російського медіа-бізнесу, що подібні розвороти на 180 градусів у діловому світі можуть бути зумовлені лише початком нової гри — у цьому випадку, в треті президентські вибори в Росії, у яких олігархи вже не бачать місця для похилого та хворого царя... Проте це — урок. Олег Добродєєв назвав можливість відчуття своєї причетності до певного вибору електорату непотрібним почуттям для професійних людей у журналістиці, а зайняття однозначної позиції — недоцільним, у тому числі — і в значенні репутації, яка прямо стосується вартості хвилини рекламного часу на каналі.

На жаль, очевидно, вартість рекламного часу в Україні поки що набагато більшою мірою визначається ставленням до каналу влади, ніж громадською репутацією, що говорить уже не лише про політичні реалії нашого життя, але й економічні. Відсутність же будь-яких реформ у економіці, в свою чергу, як у замкненому колі, визначає не просто непотрібність (суспільству, владі) вільної преси, але й об’єктивну неможливість її появи. Для цього немає середовища, грунту, того класу — середнього власника — який саме й може бути як виробником, так і споживачем (що не менш важливо!) незаангажованої медіа-аналітики.

Проте, не все так до ладу й у росіян, що — у проекції на нас — може сказати нам про термін, необхідний пострадянським державам для реальних змін. Незважаючи на всю вагомість і силу приватних каналів ТБ у Росії, президент Єльцин, хоч і запинаючись та підбираючи слова, проте вимовив сакраментальне: «Ми маємо право... ну, не зажадати... але попросити, щоб ви («приватники») через телебачення проводили державну політику. Ви згодні?» А мовчання, яке повисло, і повторне питання Бориса Миколайовича стосовно згоди Ксенія Пономарьова все ж таки розрядила ствердним кивком голови. І нехай Олег Добродєєв і Володимир Гусинський у тому ж «Комерсанті» стверджують, що в політиці НТВ після зустрічі з президентом нічого не зміниться, проте, сама можливість постановки подібного питання керівником країни говорить про граничну крихкість немовби вже завойованих російським народом демократичних свобод і ніби зрощеної сили російського капіталу.

Ну а фактичним тестом (коли не вироком!) усій системі російських ЗМІ стало питання кореспондента «КоммерсантЪ» — могутнього, солідного видання! — Наталії Геворкян у інтерв’ю з Олегом Добродєєвим. «Як виглядає президент?» — спитала Геворкян у керівника каналу, в ефірі якого вона може бачити президента майже щогодини. А значить, подібне питання означає лиш одне: журналістка усвідомлює, що ЗМІ були, є (і будуть?) аж ніяк не дзеркалом реальної дійсності, а її ретушерами. Що ЗМІ, як і раніше, не відображають реальне обличчя влади, а лише зображують  чи то свої власні «фантазії за мотивами», чи то фантазії замовників.

Зауважимо, що подібне мимовільне визнання вихопилося із вуст кореспондента Росії, країни, в якій (у порівнянні з Україною) ЗМІ пішли на безпрецедентну відвертість інформації про свого президента. І йдеться не лише про ретельне описання всіх нюансів у зв’язку зі здоров’ям Єльцина під час пережитих ним операцій. Зрештою, зведення про здоров’я тих же Леніна та Сталіна свого часу також були могутнім допінгом всенародної їх підтримки. Проте російська преса була вельми розкута й вільна і в описі всіх пригод президента під час його зарубіжних вояжів, чи, скажімо, нюансів його взаємовідносин із найближчим оточенням...

Що в такому випадку говорити про Україну, де на сьогоднішній день про адекватність телеобразу реальному обличчю президента не випадає навіть мріяти? На державному телеканалі УТ-1 Леонід Кучма з’являється виключно в жанрі героїчного портрета, як воно й личить Реформатору в стані ворогів народу. І не має значення, які саме реформи при цьому маються на увазі і що виявити їх — принаймні, не озброєним сліпою відданістю оком — неможливо. Зате героїчний Президент хвацько воює з парламентом, сміливо натякає про свої багаті пізнання щодо місця розташування плям на ніби чистому обличчі своїх колишніх сподвижників, власноручно вирощує огірки та блискавично розправляється з тими нетямущими, хто ставить не на ту партію...

Недержавні «Інтер» та ICTV, «1+1» та «Гравіс» у відображенні діянь Президента щонайбільше користуються абсорбованими фарбами Інтерфаксу, або безпрограшним кольором «білий» (у тому числі, в значенні умовчання), у гіршому — фарбами, виготовленими на особисте замовлення президентського оточення (відтінки змінюються в залежності від конкретного авторства та конкретних інтриг соратників один проти одного). Лише СТБ періодично дозволяє собі більш різкі фарбосполучення, вважаючи за краще, щоправда, про проблеми Президента казати опосередковано, через зображення недоброчинних діянь його підлеглих.

Ну а безпосередньо іміджмейкери Леоніда Кучми докладають максимум зусиль для того, аби Леонід Данилович, який не вирізняється представницькою зовнішністю, виглядав якомога переконливіше. Доходить до курйозів: коли непоказний Леонід Кучма раптом виявляється аж ніяк не менш солідним за, наприклад, Віктора Черномирдіна! Такі карикатурні старання можна було б, зрештою, і вибачити, коли б справи в державі йшли хоча б трохи краще! Не кажучи вже про те, що історія знає чимало прикладів, коли зовнішність, що вибивається з норми, аж ніяк не заважала її носіям увійти в підручники Особистостями, які змінили світ (скажімо, той же Рузвельт або — із сьогодення — Гельмут Коль, чиї об’єми є предметом для постійних жартів німців). На жаль, ці приклади явно не стосуються України.

Пригадується відома фраза: «Якби у Наполеона була така преса, як у нас, світ би ніколи не дізнався про його поразку під Ватерлоо». Про які українські Ватерлоо — завдяки особливостям національних ЗМІ — не знаємо ми? На жаль, і не дізнаємося, поки не погодимося з тим, що між іміджмейкерством та брехнею є межа. Нехай тонка — але істотна.