«Молодий марксизм» проти «збалансованого ідеалізму»

— За викладом позицій двох претендентів на посаду спікера проглядаються дві моделі роботи парламенту. У такій поляризації є позитивний момент. Попри стан, поки що, нерухомої рівноваги, вона вже робить неможливою «одну на всіх» депутатів відповідальність, закріплюючи її за конкретними партіями та фракціями.

Перед нами дві різні риторики і два різних політичних стилі, за якими — дві позиції, що не зближуються щодо майбутнього держави. Ця полярність ускладнюється тим, що на ній лежить велика історична тінь, яка проявляється в найгострішому особистому несприйманні між політиками.

Виходів тут може бути два. Перший: диво все ж таки станеться — спікера оберуть, при цьому не відбувається якихось соціально-політичних змін, а готовність до демонстрацій непримиренних позицій залишається для інших конкретних випадків. Взаємостосунки гілок влади Росії показують нам приклади подібних див (щоправда, після розстрілу парламенту. Хочеться вірити, що подібної «практики» ми уникнемо — ред.). Інший вихід — нові парламентські вибори. Тоді найближчим часом вибори «загрожують» стати нашою «роботою».

Модель парламенту у версії П. Симоненка я би визначив як агресивну. Його стиль — це стиль молодого марксизму, який набирає силу в межах і контексті молодого ж капіталізму. Гадаю, питання про те, чи на цій стадії розвитку сьогодні перебуває наше суспільство, обговорювати не варто. Модель в баченні Л. Кравчука мені здається трохи ідеалістичною, якщо судити з його виступу. Можливість «дружної» узгодженої роботи фракцій в цьому парламенті просто нереальна.

У той же час, один з центральних пунктів у позиції Л. Кравчука — готовність до компромісів. А найважливіша характеристика демократії — здібність до вирішення гострих соціальних суперечностей «малою кров’ю». В цьому розумінні позиція Л. Кравчука, звичайно, більш збалансована. Петро Миколайович, здавалося б, також готовий до компромісів. Але ось тільки на засадах тієї фракції, яку він представляє.