Чи піде урядова коаліція шляхом якобінців і більшовиків?

Депутатську недоторканність в Україні знову обіцяють скасувати. Цього разу йдеться не про передвиборчі заяви, коли ледь не всі суб’єкти політичного процесу змагаються між собою, хто розвішає більше локшини на вуха виборців, на повен голос говорячи про ліквідацію привілеїв парламентаріїв. Ні, цього разу, здається, все всерйоз. Скасування недоторканності нардепів станеться у поточному році під час внесення «ступінчатих» змін до Конституції, наголосив координатор парламентської коаліції Юрій Луценко.

Водночас він зауважив, що здійснити задумане буде складно: «Депутатська недоторканість має бути скасована, я це демонструю усіма своїми голосуваннями, але я не впевнений, що є така позиція у всіх у парламенті… Я не розумію аргументів про те, що депутат має бути захищеним, бо мовляв без цього не було б Майдану. Це все маніпуляції. Той самий Ігор Луценко, який про це говорить, не був захищений мандатом і тим не менше активно працював на Майдані. Я теж не був захищений і робив те, у що вірив. А от Ірина Луценко мала цей мандат, що не завадило міліціонерам застосовувати проти неї фізичну силу, коли вона разом з іншими жінками-депутатами рятувала поранених 18 лютого у Маріїнському парку. Так що приклад трьох однофамільців – не на користь аргументу про те, що лише депутатська недоторканість дозволить депутату протистояти агресивній владі… Ми повинні покінчити з цим і я не бачу жодного аргументу «за».

Що ж, наміри справді революційні. Тільки от втілення таких намірів уже не раз зустрічалися в історії. Скажімо, за часів Великої французької революції під тиском санкюлотів і радикальних революціонерів були ліквідовані всі депутатські привілеї. Як наслідок, у 1794 році син уславленого депутата Дантона даремно звертався до парижан: «Громадяни, куди ви дивитесь? Сьогодні якобінці заарештували Дантона! Кого вони заарештують завтра?!». А невдовзі були заарештовані та відправлені вслід за Дантоном на гільйотину й депутати-якобінці на чолі з Робесп’єром і Сен-Жюстом… Через сто двадцять років більшовики свідомо повторили французькі ініціативи. Не даремно Ленін оголошував своїх однодумців спадкоємцями якобінців: матрос Железняков і його «втомлена варта», розстріли депутатів Установчих Зборів, а потім і членів Рад від «неправильних» соціалістичних партій… Ну, а за два десятиліття розпочався і Великий Терор, спрямований проти «старих більшовиків» і «бухарінських хлопчиків», проти «лівих опозиціонерів», «правих ухильників» і «безпринципних центристів». Щоправда, на момент початку Великого Терору депутатська недоторканність і депутатські привілеї в СРСР номінально відновилися, але карально-репресивна машина та настрої суспільства вже були підготовлені до того, що всі рівні перед «каральним мечем партії», а він впаде на того, на кого вкаже особисто товариш Сталін…

І зворотні приклади в історії наявні. Чи не найяскравіший з них пов’язаний із класичною парламентською демократією – Великою Британією. Від появи там постійно діючого парламенту (що сталося в ті самі часи, коли Руссю перекочувалися орди Батия) кілька століть питання щодо депутатської недоторканності було одним із найгостріших. Так, 1523 року, обраний на посаду спікера, письменник-гуманіст Томас Мор просив Генріха VIII «не карати парламентаріїв, як представників усього народу Англії, за критичні і занадто палкі промови у парламенті» а також допускати делегації парламентаріїв до себе і гарантувати їм свободу від арешту під час парламентської сесії. Й адресат відреагував, правда, своєрідно – Мор, автор знаменитої «Утопії», за те, відмову сприяти незаконному королівському розлученню, був звинувачений в антидержавній змові та публічно страчений.

А в наступному столітті королівська сваволя стосовно депутатів стала однією з головних причин революції в Англії, яка завершилася публічною стратою Чарльза (у нас інколи пишуть – Карла) І Стюарта і протекторатом Кромвеля. Реставрація англійської монархії після смерті Кромвеля і низки бурхливих подій відбулася за умови, що членам Палати громад будуть надані колективні парламентські привілеї та депутатська недоторканність. Білль про права 1689 року забезпечив депутатську свободу слова. Відтоді проти членів парламенту, вірніше, проти сказаних ними на сесіях і занесених у протоколи слів не можна стало заводити судових справ. Британських парламентаріїв не можна заарештувати під час сесії і за сорок днів до її початку і по її завершенню (це для того, щоб вони могли безперешкодно дістатися додому – термін цей установлений у ті часи, коли ані літаків, ані автомобілів іще не було). Втратити ж депутатську недоторканність можна, або скоївши суто кримінальний злочин або за рішенням самої Палати громад (участь у збройному повстанні, лжесвідчення, підлог, корупція на ниві правосуддя чи під час виконання своїх обов’язків, ганебні вчинки, спрямовані проти самої Палати). Виступи ж за межами парламенту вважають непарламентським дійством, незахищеним відповідними привілеями. Відтак недоторканність англійських парламентаріїв гарантувала відповідальність народного обранця та сумлінне ставлення до виконання своїх повноважень без страху бути переслідуваним за це. Не дивно, що приклад Англії почали наслідувати справді демократичні держави і за океаном, і в континентальній Європі.

Саме на цьому підґрунті і зріс феномен парламентських привілеїв (включно із недоторканістю) у демократіях Старого і Нового світів. Ці привілеї – не персональні прерогативи депутатів, що стоять над суспільством, а засіб забезпечення їхньої незалежності від стороннього впливу, передусім із боку представників виконавчої влади. Зміст сучасних депутатських привілеїв – охорона гідності, ефективності та незалежності законодавчої (і контрольної також, бо це теж одна з функцій парламенту) гілки влади, а не захист окремих осіб від правосуддя і відповідальності перед нацією. Цей інститут потрібен для того, щоб парламентарії якнайкраще виконували свої обов’язки, а ті, хто цьому перешкоджає, були притягнуті відповідальності. Але звернімо увагу: в Англії недоторканність у її чинному й ефективному вигляді стала наслідком тривалої боротьби політично активних прошарків суспільства за громадянські права і за створення ефективних інститутів підзвітної виборцям влади. А на сторожі здобутого постали англійські газети й журнали (не випадково історик Томас Маколей писав потім, що «славетна революція», наслідком якої став Білль про права, «поставила уряд під контроль преси»).

Іншими словами, те, що пропонується «революціонерами» в Україні, тобто повне та беззастережне скасування депутатської недоторканності, виглядає або калькою з дій якобінців і більшовиків, або поверненням до похмурих часів середньовіччя, коли депутати станово-представницьких, а потім і законодавчих органів, якими були тодішні парламенти, критично залежали не тільки від монаршої волі, а й від сваволі тих герцогів, маркграфів і князів, тобто володарів ленних володінь у даній державі, на чиїй території вони жили чи через яку проїздили. Чи треба зайвий раз доводити, яку могутність сьогодні в Українській державі мають «промислові барони», «нафтогазові герцоги» та «аграрні князі»? І чи треба зайвий раз підкреслювати, що Основний Закон пишеться, зокрема, з метою структурування державних інституцій і набуття ними ефективності, а не під «хорошого Порошенка»? Он у ваймарській Німеччині депутати надали широченні права президентові, щоб він міг боротися з різного роду радикальними силами, - малося на увазі, що цим президентом тривалий час буде переконаний демократ Фрідріх Еберт. А той раптом помер від гострого апендициту – і наступний глава держави фельдмаршал Пауль фон Гінденбург у суворій відповідності до демократичної Конституції зробив канцлером єфрейтора Адольфа Гітлера…

Ясна річ, по суті необмежений вітчизняний депутатський імунітет слід переглянути. І в першу чергу поєднати у його формулі права й обов’язки парламентаріїв. Адже недоторканність надається депутату для виконання його обов’язків; і той, хто ігнорує засідання Верховної Ради, не працює в її комітетах та не спілкується з виборцями, має автоматично втрачати цю саму недоторканність, навіть у зменшеному обсязі. З іншого боку, якщо депутат був затриманий за якусь провину поза стінами парламенту, правоохоронні органи до винесення вироку мусять доставляти його під конвоєм до Ради на пленарні засідання і зібрання комітетів – адже факт правопорушення не скасовує депутатського мандату, чи не так? Он, скажімо, депутат Рейхстагу Карл Лібкнехт був заарештований під час демонстрації 1 травня 1916 року за заклик до повалення уряду, що веде імперіалістичну війну. Але на засідання німецького парламенту його все одно привозили.

Отож за всіх обставин є небезпечним дуже «р-революційне» прагнення деяких українських політиків раз і назавжди знищити депутатський імунітет. Не слід забувати про досвід історії та демократичні норми сучасного світу.